Місто Донецьк і його жителі
Місто Донецьк і його жителі
Володимирко вийшов з потягу Тернопіль-Донецьк. Він пригладив волосся і підставив обличчя весняному вітерцю. Його накрила хвиля смогу. Відкашлявшись, він поправив пластунську уніформу, приховав біля серця томик "Чорного ворона" і пішов оглядати місто.
Донецьк лякав хлопця. Прямо від вокзалу починалися шахти. Звідти вилазили чумазі шахтарі, хопали ящики горілки та й знов зникали під землею. Справжніх будинків було мало, та й ті - сірі занедбані бараки. А понад ними лунали блатняк і попса, та ще й московською мовою.
"Та яка ж це Україна?!" - подумав хлопець. Пригадав білу батьківську хату у вишневому садочку, дідуся в уніформі УПА, на поличках - книжки Винничука, Карпи, Ульяненка. А на стіні - портрет Степана Бандери.
У Донецьку ж - портрети Януковича. Жителі вішають їх на кожен мур, на кожне дерево. Біля кожного - червоні стрічки із написом "Москва! Россия!"
Посеред міста Володимирко помітив гігантську споруду. Нереальна, височіла вона над недолугими бараками. На споруді - величезний портрет Януковича. "Це - Донбас-Арена", - здогадався Володимирко.
Довго блукав він неукраїнським містом. Біля російського консульства зупинився. Кривонога вошива кацапня слухала шансон і пила горілку з горла.
- Ха-ха-ха! - говорили вони одне одному, махаючи портретами Сталіна, - Ми тут хазяєва! Ето ісконно наша зємля!
Володимирко засумував і звернув у провулок. Надибав обласний драматичний театр, де відбувався концерт Путіна. Ще раз жахнувся - і вийшов на проспект Леніна. На лавочках сиділи п'яні шахтарки з цигарками. Побачивши невинне Володимиркове тіло, почали кричати і свистіти. "Навіщо я одягнув оті короткі шортики?!" - лаяв себе Володимирко. Але хто ж знав, що донечанки - такі дикунки?! Галицькі дівчата завжди ставилися до нього по-лицарськи, дарували квіти, цілували руки - та й у маршрутці поступалися місцем. А тут...
Володимирко вирішив не боятися.
- Вибачте, як пройти до пам'ятника Тарасові Григоровичу Шевченкові? - спитав він.
Шахтарок наче грім вдарив.
- Хохол!!! - закричали вони. - Бандеровєц!!!
Повставали з лавиць і почали на нього насуватись.
- Ну что, хахльонок, сєйчас пасмотрім, чо у тєбя пад футболачкай!
Володимирко побіг, але шахтарки оточили зі всіх боків. Пітні мозолисті пальці потягнулися до хлопця.
- Сюди, друже! - пролунало з вікна підвалу.
Почувши українське слово, Володимирко стрибнув у темряву. Чиїся сильні руки підхопили його і поставили на підлогу. У тьмавому світлі ліхтарика, хлопець побачив жінку у вишиванках. На голові - вінок.
- Не бійся, я з "Просвіти", - сказала незнайомка. - Галя...
Вона подала руку.
- Володимирко, - сказав хлопець.
- Яке ніжне ім'я...
Жінка нахилилася і поцілувала Володимиркові руку. Той почервонів, але усміхнувся.
"Яка сильна жінка" - подумав він.
- А хіба тут є "Просвіта"? - спитав уголос.
- Була... - Галя показала шрам на грудях. - Жителі Донбасу напали зранку. Ми ледь прокинулися після шевченківського вечора - а вони вже тут. Із криками: "За Януковича!" підпалили будинок. Нас зв'язали по двоє і повели до львівського потягу. Дорогою я вирвалась і втекла. З тих пір продовжую українське життя у підпіллі.
Володимирко уважніше придивився до неї. Ще досить молода... Навіть гарна... З-під сукні виступали накачані біцепси. На правому було виколото Лесю Українку.
Справжня жінка, а не якась там мямля!
Володимирко відчув, що в нього напружується поміж ногами. "Якби вона тільки покликала..." - подумав хлопець і відразу ж засоромився таким почуттям. Жінка ніби вгадала. Вона підійшла і взяла його руки. Піднесла до сухих губ. Вкрила поцілунками. Потім поцілувала у губи. Володимирко вже не пам'ятав себе! Сам зняв футболку - хай бачить його такого, напівголого. Він знав, що в нього гарний торс - це всі казали, і дівчата і хлопці...
- Ти гарний... - ніжно сказала Галя. Вона цілувала молоде тіло, насолоджуючись його невинною свіжістю. Хлопець не опирався, коли вона розстібнула йому штани, запустила гарячу вмілу руку. Він застогнав від насолоди.
Галя теж скинула одяг. Володимирко без сорому роздивлявся сильне жіноче тіло. Він дивувався її повнявому випуклому сраченяті. В неї була велика розкішниця. Набравшись сміливості, Володимирко торкнувся її.
- Не так, - сказала просвітянка і направила хлопчачу руку. Розкішниця ставала усе мокрішою.
- Я хочу тебе, - тихо сказав Володимирко.
Жінка повалила його на підлогу і сіла зверху. Хлопець заплющив очі. Він відчував, як тверда розкішниця зімкнулася навколо прутня. Галя брала його різко, жадібно. І він стогнав від солодкого болю...
Це тривало до ранку. Просвітянка брала його багато разів. І він віддавався - покірно, по-чоловічи. Як віддавалися його діди і прадіди відважним запорізьким козачкам, а ще раніше - амазонкам. У її подиху йому чувся гарячий степ і полум'яне шевченківське слово...
Сонце піднімалося понад похмурими шахтами Донецьку.
- Тобі час повертатися... - сказала Галя.
- А ти?
- Мушу залишатися, боронити український Донбас... - жінка зітхнула. - Знаєш, як мене тут називають? Чорна Ґава...
- Чому чорна?
- Білих ґав не буває...
Вона востаннє поцілувала Володимирка.
- Зараз в жителів Донбасу ранковий мітинг. Вони збираються на Донбас-Арені, стають на коліна перед портретом Януковича і читають свою священу книгу - "Вурдалак Тарас Шевченко". А потім вип'ють горілки і спустяться до шахт. От тоді й біжи до вокзалу.
Галя змахнула сльозу.
- Про одне тебе благаю... Як будеш у Місті Лева, зайди до Криївки, випий за мене галицької кави. Та й розповіси галичанам, що й на Донбасі є українці - а радше українка...
Вона важко зітхнула і пішла геть. Володимирко довго дивився їй у слід.
На вулиці тривала вакханалія. Жителі пили горілку, читали на распєв Олеся Бузину і цілували портрет Януковича. Ніким не помічений, Володимирко добіг до вокзалу і стрибнув до потягу.
Він залишав сірий чужий Донбас, а услід йому лунала мова блатняка і попси...
Післямова
Це оповідання - наша патріотична відповідь на українофобську брехню професора Івана Денікіна (Московський університет) про "Город Львов". Як москалі так нечестять наш Бандерштадт, то й ми скажемо ПРАВДУ про їхній Данєцк!
Олександра Шелковенко, письменниця і інтелектуалка
Володимирко вийшов з потягу Тернопіль-Донецьк. Він пригладив волосся і підставив обличчя весняному вітерцю. Його накрила хвиля смогу. Відкашлявшись, він поправив пластунську уніформу, приховав біля серця томик "Чорного ворона" і пішов оглядати місто.
Донецьк лякав хлопця. Прямо від вокзалу починалися шахти. Звідти вилазили чумазі шахтарі, хопали ящики горілки та й знов зникали під землею. Справжніх будинків було мало, та й ті - сірі занедбані бараки. А понад ними лунали блатняк і попса, та ще й московською мовою.
"Та яка ж це Україна?!" - подумав хлопець. Пригадав білу батьківську хату у вишневому садочку, дідуся в уніформі УПА, на поличках - книжки Винничука, Карпи, Ульяненка. А на стіні - портрет Степана Бандери.
У Донецьку ж - портрети Януковича. Жителі вішають їх на кожен мур, на кожне дерево. Біля кожного - червоні стрічки із написом "Москва! Россия!"
Посеред міста Володимирко помітив гігантську споруду. Нереальна, височіла вона над недолугими бараками. На споруді - величезний портрет Януковича. "Це - Донбас-Арена", - здогадався Володимирко.
Довго блукав він неукраїнським містом. Біля російського консульства зупинився. Кривонога вошива кацапня слухала шансон і пила горілку з горла.
- Ха-ха-ха! - говорили вони одне одному, махаючи портретами Сталіна, - Ми тут хазяєва! Ето ісконно наша зємля!
Володимирко засумував і звернув у провулок. Надибав обласний драматичний театр, де відбувався концерт Путіна. Ще раз жахнувся - і вийшов на проспект Леніна. На лавочках сиділи п'яні шахтарки з цигарками. Побачивши невинне Володимиркове тіло, почали кричати і свистіти. "Навіщо я одягнув оті короткі шортики?!" - лаяв себе Володимирко. Але хто ж знав, що донечанки - такі дикунки?! Галицькі дівчата завжди ставилися до нього по-лицарськи, дарували квіти, цілували руки - та й у маршрутці поступалися місцем. А тут...
Володимирко вирішив не боятися.
- Вибачте, як пройти до пам'ятника Тарасові Григоровичу Шевченкові? - спитав він.
Шахтарок наче грім вдарив.
- Хохол!!! - закричали вони. - Бандеровєц!!!
Повставали з лавиць і почали на нього насуватись.
- Ну что, хахльонок, сєйчас пасмотрім, чо у тєбя пад футболачкай!
Володимирко побіг, але шахтарки оточили зі всіх боків. Пітні мозолисті пальці потягнулися до хлопця.
- Сюди, друже! - пролунало з вікна підвалу.
Почувши українське слово, Володимирко стрибнув у темряву. Чиїся сильні руки підхопили його і поставили на підлогу. У тьмавому світлі ліхтарика, хлопець побачив жінку у вишиванках. На голові - вінок.
- Не бійся, я з "Просвіти", - сказала незнайомка. - Галя...
Вона подала руку.
- Володимирко, - сказав хлопець.
- Яке ніжне ім'я...
Жінка нахилилася і поцілувала Володимиркові руку. Той почервонів, але усміхнувся.
"Яка сильна жінка" - подумав він.
- А хіба тут є "Просвіта"? - спитав уголос.
- Була... - Галя показала шрам на грудях. - Жителі Донбасу напали зранку. Ми ледь прокинулися після шевченківського вечора - а вони вже тут. Із криками: "За Януковича!" підпалили будинок. Нас зв'язали по двоє і повели до львівського потягу. Дорогою я вирвалась і втекла. З тих пір продовжую українське життя у підпіллі.
Володимирко уважніше придивився до неї. Ще досить молода... Навіть гарна... З-під сукні виступали накачані біцепси. На правому було виколото Лесю Українку.
Справжня жінка, а не якась там мямля!
Володимирко відчув, що в нього напружується поміж ногами. "Якби вона тільки покликала..." - подумав хлопець і відразу ж засоромився таким почуттям. Жінка ніби вгадала. Вона підійшла і взяла його руки. Піднесла до сухих губ. Вкрила поцілунками. Потім поцілувала у губи. Володимирко вже не пам'ятав себе! Сам зняв футболку - хай бачить його такого, напівголого. Він знав, що в нього гарний торс - це всі казали, і дівчата і хлопці...
- Ти гарний... - ніжно сказала Галя. Вона цілувала молоде тіло, насолоджуючись його невинною свіжістю. Хлопець не опирався, коли вона розстібнула йому штани, запустила гарячу вмілу руку. Він застогнав від насолоди.
Галя теж скинула одяг. Володимирко без сорому роздивлявся сильне жіноче тіло. Він дивувався її повнявому випуклому сраченяті. В неї була велика розкішниця. Набравшись сміливості, Володимирко торкнувся її.
- Не так, - сказала просвітянка і направила хлопчачу руку. Розкішниця ставала усе мокрішою.
- Я хочу тебе, - тихо сказав Володимирко.
Жінка повалила його на підлогу і сіла зверху. Хлопець заплющив очі. Він відчував, як тверда розкішниця зімкнулася навколо прутня. Галя брала його різко, жадібно. І він стогнав від солодкого болю...
Це тривало до ранку. Просвітянка брала його багато разів. І він віддавався - покірно, по-чоловічи. Як віддавалися його діди і прадіди відважним запорізьким козачкам, а ще раніше - амазонкам. У її подиху йому чувся гарячий степ і полум'яне шевченківське слово...
Сонце піднімалося понад похмурими шахтами Донецьку.
- Тобі час повертатися... - сказала Галя.
- А ти?
- Мушу залишатися, боронити український Донбас... - жінка зітхнула. - Знаєш, як мене тут називають? Чорна Ґава...
- Чому чорна?
- Білих ґав не буває...
Вона востаннє поцілувала Володимирка.
- Зараз в жителів Донбасу ранковий мітинг. Вони збираються на Донбас-Арені, стають на коліна перед портретом Януковича і читають свою священу книгу - "Вурдалак Тарас Шевченко". А потім вип'ють горілки і спустяться до шахт. От тоді й біжи до вокзалу.
Галя змахнула сльозу.
- Про одне тебе благаю... Як будеш у Місті Лева, зайди до Криївки, випий за мене галицької кави. Та й розповіси галичанам, що й на Донбасі є українці - а радше українка...
Вона важко зітхнула і пішла геть. Володимирко довго дивився їй у слід.
На вулиці тривала вакханалія. Жителі пили горілку, читали на распєв Олеся Бузину і цілували портрет Януковича. Ніким не помічений, Володимирко добіг до вокзалу і стрибнув до потягу.
Він залишав сірий чужий Донбас, а услід йому лунала мова блатняка і попси...
Післямова
Це оповідання - наша патріотична відповідь на українофобську брехню професора Івана Денікіна (Московський університет) про "Город Львов". Як москалі так нечестять наш Бандерштадт, то й ми скажемо ПРАВДУ про їхній Данєцк!
Олександра Шелковенко, письменниця і інтелектуалка