Де вони, нинішні макаренки?
До дня вчителя
Над розв’язанням яких проблем працює нині українська педагогічна наука? Про це розмовляю з головним науковим співробітником Інституту педагогіки АПН України, доктором педагогічних наук, професором Надією Бібік. Інтерв’ю опубліковано в "Коментарях"
Надіє Михайлівно, які базові зміни відбулися в українській педагогічній науці за роки незалежності?
Педагогічна наука консервативна - її важко радикально переорієнтувати. Проте за останні роки в ній відбулося багато змін.
Ми йдемо до якісної доступної освіти, профільної школи, особистісно орієнтованої освіти, визначаємося з компетентнісним підходом. Звичайно, не всі інновації беззаперечно сприймаються. Наприклад, чи не найбільше сумнівів у нас викликає впровадження так званого «курикулумного» підходу до розробки змісту загальної середньої освіти. Традиційно наші вчителі керувалися у своїй роботі навчальною програмою та методичними рекомендаціями до неї. Курикулум же, якщо говорити спрощено, - це гросбух, який містить не тільки програму, а й конкретизовану до найменших дрібниць рецептуру її втілення. Тобто з кожного предмету розробляється технологія, яку може правильно втілити будь-який вчитель-практик. Однак мені здається, що технологічність у викладанні шкодить мистецтву педагога, адже за нашою традицією вчитель - це радше творець, імпровізатор. Можливо, курикулумний підхід і приживеться в нас, але на це треба дати вдосталь часу. Адже країни, які перейшли на нього, працювали в цьому напрямку десятиліттями. У нас же проглядається тенденція «спекти цей пиріжок» за кілька років.
Говорячи про зміст середньої освіти, не можна оминути проблеми перевантаженості програм. Чому не вдається розв’язати цю проблему?
Ми на шляху до її розв’язання. Розуміємо, як це зробити, але, на жаль, змін мало. Програми все ще хибують «предметним патріотизмом», бажанням розробників бачити у них логіку предмета, а не процес його вивчення. Адже матеріал можна подавати економніше, інтегрувати його вивчення на іншому предметі. А в нас досі кожен предмет іде своєю магістраллю.
Ще десять років тому вчитель, плануючи урок, зобов’язаний був триматися в межах так званої триєдиної мети - дидактичної, розвивальної та виховної. Чи змінилися зараз підходи до ведення уроку?
Конспект учителя, триєдина мета - все це відіграє другорядні ролі, адже ми вже фактично відійшли від унормованої, рецептурної педагогіки, а зосереджуємося на особистісно орієнтованій освіті. А вона вимагає зовсім іншої позиції, місії вчителя: не «залити» знання в учнів, а виявити здібності, можливості кожного з них, розвинути їх, зробити так, щоб вони стали суб’єктами, а не об’єктами навчання. Ясно, що не можна стверджувати, ніби у наших школах це зараз так типово. Але важливо, що ці підходи вже реалізуються під час підготовки вчителя у вишах і що їх уже засвоїли багато вчителів.
Портрет дитини зараз стрімко змінюється. Часто доводиться чути: «учень не хоче вчитися». Він байдужий, бо бачить інші зразки успішних людей, адже часто проголошують, що найбільшого успіху в житті досягають «трієчники». Тому головне і найскладніше завдання, яке нині висувають до вчителя, - формувати мотивацію учня до навчання, орієнтувати його не лише на інтерес до фактів чи досягнення результатів, за які його похвалять, а до способу, в який він може розв’язати певне завдання.
Чи не означає особистісно орієнтована освіта, філософія дитиноцентризму надмірної опіки над дитиною, формування у неї проявів індивідуалізму?
Дитиноцентризм зовсім не означає, що ми маємо опікувати учня, підстелювати йому соломку, де б він не впав. Ми зараз уникаємо терміну «гармонійний розвиток особистості» - цього досягти нереально. Ми говоримо про всебічний розвиток особистості, а це передбачає формування в неї поряд із інтелектом ще й моральних стандартів, поведінкових зразків.
Нещодавно при АПН було створено Інститут обдарованої дитини. Чи була необхідність у виокремленні цього напрямку досліджень в окрему інституцію?
Проблеми обдарованості завжди були на периферії нашої педагогіки і вичерпувалися деклараціями. Створення інституту означає, що зроблено практичний крок до вивчення цих проблем і передусім - до розробки методики виявлення обдарованості в дітей. Бо академічна успішність і обдарованість - це різні поняття. Крім того, обдарована дитина зазвичай наділена такими психологічними характеристиками, як вразливість, акцентуйованість, і вчителі у звичайних школах часто не вміють працювати з ними. Якщо інститут реалізує свою функцію, це буде поступ, бо вчителі дістануть методики, які допоможуть виявити й підтримати таких дітей у загальній масі учнів.
Чи актуальна зараз спадщина класиків української педагогіки? Як оцінюються сьогодні педагогічні ідеї Антона Макаренка?
У радянські часи Україна завжди мала свій голос у педагогіці. В описах теоретичних засад зарубіжних навчальних програм ви завжди знайдете прізвище Лева Виготського. А Василь Сухомлинський, 90-річчя від дня народження якого ми цими днями відзначаємо! В Німеччині, Греції, Китаї діють асоціації його гуманістичної педагогіки. Зараз активізується вивчення спадщини практиків, зокрема Олександра Захаренка. Люди звідусіль їдуть у село Сахнівку, аби побачити його меморіальну «Школу над Россю». Це людина, яка вчила дітей добротворенню, об’єднувала навколо добрих справ.
А що стосується Макаренка - як можна відмовитися від нього? Він геніальний педагог. Ми часто забували, де і в який час він працював, і хотіли перенести його педагогічні ідеї, його практику в інші обставини. Як можна було з мірками, скажімо, Григорія Ващенка працювати в той час із безпритульними дітьми? І взагалі - де вони, нинішні макаренки, коли на вулицях сотні безпритульних дітей і сотні соціальних сиріт за живих батьків?