З роси, з роси, із снігу, із води,
З повік, безсонних - хай, без вороття.
І звідти, де ти став тепер один,
І звідси, де у тебе є дитя.
Вона співає, тягнеться ген-ген її пісенне плетиво туге. Рибалка сплюне тричі за плече. Тече ріка, до обрію тече. Несе човни, скарби і папірці. Чого лише не зловиш у ріці.
Пливи, пливи, мій суме, у моря,
І хай твої печалі попливуть,
Із тих країв, де вечір догоря,
Із тих, де листя падає в траву.
Десь марить він: «Розрадонько моя» - хрипить її спотворене ім’я у темряву й порожню чужину. «Я повернусь, я горе прожену». Ніхто уже нікого не знайде, хіба що всі зустрінуться ніде. Усіх ковтне розлючений хижак, усіх роз’їсть епоха, мов іржа. Нащадок - те, що вітер залишив в тужливу думу, мабуть, запиши….
- З роси, з роси, зі снігу, із дощу.
Пішов - а я ніяк не відпущу…
Фото Unsplash