Горло болить, а я про літературу думаю
В мене горло другий день болить, от і сиджу дома, пишу-читаю, на інше не годна. І що я собі надумала..
От українська література, читаю в Уляни Кравченко. що Куліш їй більш близький, ніж Шевченко. Я Куліша мало знаю, і не люблю. Розумію, що він непересічна особистість, культурний і громадський, і кирило-, і мефодіївський, ну і романів в нього було чимало. Але я його не люблю. А чому?
Моя версія: якби я Куліша начиталась в дитинстві, як от Марка Вовчка, в нас були б зовсім інші стосунки. Але в хаті нашій Куліша тоді не було. І багато чого не було, Костомарова, наприклад, чи Хвильового. Все це я читала в студентські роки і трішки розчарована була, не брало воно мене за душу, не хотілось перечитувати, от прочитала для інформації - і все.
Стус в душі залишився, та Стус - геній.
Але до чого я це веду. Подумала, що розвиток нації схожий на дитячий, дитина вчиться розмовляти, потім читати, потім писати... І нації створюють спочатку мову, потім літературу, державу. Так от, "дитячі" твори нації в дитинстві найкраще сприймаються, вік співпадає. І хоч зараз сперечаються, вивчати в школі літературу чи прищеплювати дітям любов до читання, в сенсі, що не варто їм основні твори рідного письменства знати, а нехай мають любов до книги, і як закортить, то прочитають.. А я думаю, навряд. Навряд чи вони їх читатимуть, вік не той. Зате як вивчать в школі, потім - хоч-не-хоч, а не забудеш.
Яка це насолода для мене, ось зараз, проживши кілька десятків років, поринати в роздуми над вивченими в дитинстві і юності рядками. Згадувати сюжети і діалоги, факти з біографій.
Як я шкодую, що пам"ять напхана соцреалізом і цитатами з класиків, а не віршами.
Вірші, вірші треба вчити в дитинстві, щоб у старості, сидячи на ганку свого будинку, згадати Стусове "Так явно світ мені належать став, що вражений дарованим багатством оцього дня", і відчути багатство свого дня ... бо часу на святотатство залишилось мало, і гріховні вправи - тільки згадка, а ти сидиш і згадуєш вірші, і думаєш, добре, що Василина Петрівна нас примусила це вивчити напам"ять.
От українська література, читаю в Уляни Кравченко. що Куліш їй більш близький, ніж Шевченко. Я Куліша мало знаю, і не люблю. Розумію, що він непересічна особистість, культурний і громадський, і кирило-, і мефодіївський, ну і романів в нього було чимало. Але я його не люблю. А чому?
Моя версія: якби я Куліша начиталась в дитинстві, як от Марка Вовчка, в нас були б зовсім інші стосунки. Але в хаті нашій Куліша тоді не було. І багато чого не було, Костомарова, наприклад, чи Хвильового. Все це я читала в студентські роки і трішки розчарована була, не брало воно мене за душу, не хотілось перечитувати, от прочитала для інформації - і все.
Стус в душі залишився, та Стус - геній.
Але до чого я це веду. Подумала, що розвиток нації схожий на дитячий, дитина вчиться розмовляти, потім читати, потім писати... І нації створюють спочатку мову, потім літературу, державу. Так от, "дитячі" твори нації в дитинстві найкраще сприймаються, вік співпадає. І хоч зараз сперечаються, вивчати в школі літературу чи прищеплювати дітям любов до читання, в сенсі, що не варто їм основні твори рідного письменства знати, а нехай мають любов до книги, і як закортить, то прочитають.. А я думаю, навряд. Навряд чи вони їх читатимуть, вік не той. Зате як вивчать в школі, потім - хоч-не-хоч, а не забудеш.
Яка це насолода для мене, ось зараз, проживши кілька десятків років, поринати в роздуми над вивченими в дитинстві і юності рядками. Згадувати сюжети і діалоги, факти з біографій.
Як я шкодую, що пам"ять напхана соцреалізом і цитатами з класиків, а не віршами.
Вірші, вірші треба вчити в дитинстві, щоб у старості, сидячи на ганку свого будинку, згадати Стусове "Так явно світ мені належать став, що вражений дарованим багатством оцього дня", і відчути багатство свого дня ... бо часу на святотатство залишилось мало, і гріховні вправи - тільки згадка, а ти сидиш і згадуєш вірші, і думаєш, добре, що Василина Петрівна нас примусила це вивчити напам"ять.