Пошта і собаки. Українські спогади
Сьогодні двічі особливо пригадалося недавнє перебування в Україні.
Не те що я про Україну згадую рідко, навпаки - робота та обов'язки закликають до іншого. Але мова йде про порівняння.
Коли вранці зайшов на пошту, щоб оплатити піврічний рахунок за воду, то в найближчому поштовому відділенні до мого будинку була невеличка черга. Черга - то й ладно. Поспішати не було куди. Капучіно я вже випив, тепер стоячи в черзі складав подумки плани на день грядущий.
Аж раптом пригадалося недавнє стояння в чергах в Україні.
Не можу ніяк зрозуміти чому люди тиснуться коли в цьому немає жодної потреби?!
Коли купував квиток на одній із залізничних станцій в Україні, то підійшов до тієї, де стояла тільки одна жінка, тобто наступний мав бути я. Перед касами багато людей не було, тому щоби не порушувати приватний простір тієї жінки - став перед касою на відстані чотирьох-п'яти метрів. За якийсь час підійшов молодий хлопець і спробував стати переді мною. Певно, що мій погляд на нього містив частину здивування та обурення. І цілком очевидно, що він це помітив. Тому він і задав мені питання в чемно-нервовому тоні: "Ти шо в черзі?" Я тільки ствердно кивнув головю та підійшов ближе до віконечка каси, роздумуючи, що під час перебування вдома краще не залишати надто багато метрів для приватного простору. Адже в Україні перед касами немає на підлозі жодних ліній, що вказують на цю саму приватність, тому кожен із вчерзістоячих визначає її на власний розсуд. Окей, урок засвоїв.
Інше місто, інша каса.
Тепер біля віконечка каси стою я.
Перед віконечком широкий та великий підвіконник.
В часі розмови із касиром та купівлі квитка до віконечка підходять двоє дівчат і одна з них... кладе свою сумочку на підвіконник продовжуючи далі розмовляти зі своєю подругою.
І це буквально за якихось 40 сантиметрів від віконечка каси!!!
Моєму здивуванню не було меж, але я не знав що сказати.
Ще одне місто, знову інша каса.
Біля віконечка каси немає нікого.
Консультуюсь із касиром, щоб вибрати оптимальний варіант квитка.
За якийсь час чую, що хтось спирається на мій правий лікоть. Обертаюся і бачу вже поважного віку жінку.
Позаду неї немає нікого і простору досить багато, щоб відійти трохи далі і не "лягати" на мене.
Звертаюся до неї і прошу, щоб відійшла трохи і далі і не спиралася на мене.
Краще б я їй нічого не казав. На тій станції була дуже гарна акустика.
І ще про черги в Україні: завжди любуюсь чергами до київських маршруток. Виглядає дуже гарно і культурно.
А тепер про собак.
Буквально годину назад їхав на велосипеді в супермаркет.
По дорозі зустрічалися різні собаки зі своїми господарями. Але жодна з них!!! не пробувала гавкнути в мою сторону.
Велосипедні поїздки по Івано-Франківську видаються неможливими, коли по дорозі трапляються собаки. Вони не те, що гавкають, але, коли не на повідку, біжать тривалий час за велосипедистом, наче бажають в обовязковий спосіб його зупити.
Може це настрій населення передається їхнім чотириногим друзям?
Не те що я про Україну згадую рідко, навпаки - робота та обов'язки закликають до іншого. Але мова йде про порівняння.
Коли вранці зайшов на пошту, щоб оплатити піврічний рахунок за воду, то в найближчому поштовому відділенні до мого будинку була невеличка черга. Черга - то й ладно. Поспішати не було куди. Капучіно я вже випив, тепер стоячи в черзі складав подумки плани на день грядущий.
Аж раптом пригадалося недавнє стояння в чергах в Україні.
Не можу ніяк зрозуміти чому люди тиснуться коли в цьому немає жодної потреби?!
Коли купував квиток на одній із залізничних станцій в Україні, то підійшов до тієї, де стояла тільки одна жінка, тобто наступний мав бути я. Перед касами багато людей не було, тому щоби не порушувати приватний простір тієї жінки - став перед касою на відстані чотирьох-п'яти метрів. За якийсь час підійшов молодий хлопець і спробував стати переді мною. Певно, що мій погляд на нього містив частину здивування та обурення. І цілком очевидно, що він це помітив. Тому він і задав мені питання в чемно-нервовому тоні: "Ти шо в черзі?" Я тільки ствердно кивнув головю та підійшов ближе до віконечка каси, роздумуючи, що під час перебування вдома краще не залишати надто багато метрів для приватного простору. Адже в Україні перед касами немає на підлозі жодних ліній, що вказують на цю саму приватність, тому кожен із вчерзістоячих визначає її на власний розсуд. Окей, урок засвоїв.
Інше місто, інша каса.
Тепер біля віконечка каси стою я.
Перед віконечком широкий та великий підвіконник.
В часі розмови із касиром та купівлі квитка до віконечка підходять двоє дівчат і одна з них... кладе свою сумочку на підвіконник продовжуючи далі розмовляти зі своєю подругою.
І це буквально за якихось 40 сантиметрів від віконечка каси!!!
Моєму здивуванню не було меж, але я не знав що сказати.
Ще одне місто, знову інша каса.
Біля віконечка каси немає нікого.
Консультуюсь із касиром, щоб вибрати оптимальний варіант квитка.
За якийсь час чую, що хтось спирається на мій правий лікоть. Обертаюся і бачу вже поважного віку жінку.
Позаду неї немає нікого і простору досить багато, щоб відійти трохи далі і не "лягати" на мене.
Звертаюся до неї і прошу, щоб відійшла трохи і далі і не спиралася на мене.
Краще б я їй нічого не казав. На тій станції була дуже гарна акустика.
І ще про черги в Україні: завжди любуюсь чергами до київських маршруток. Виглядає дуже гарно і культурно.
А тепер про собак.
Буквально годину назад їхав на велосипеді в супермаркет.
По дорозі зустрічалися різні собаки зі своїми господарями. Але жодна з них!!! не пробувала гавкнути в мою сторону.
Велосипедні поїздки по Івано-Франківську видаються неможливими, коли по дорозі трапляються собаки. Вони не те, що гавкають, але, коли не на повідку, біжать тривалий час за велосипедистом, наче бажають в обовязковий спосіб його зупити.
Може це настрій населення передається їхнім чотириногим друзям?