Тринадцятий день, 22 червня 2015 року. Прогулянка уздовж пляжів.
У свій День народження Женя взяв відгул. І ми навіть думали, що варто було би якось відсвяткувати… а натомість півдня просиділи вдома. Втомилися за вихідні, та й надворі було похмуро. Однак, розібралися, що робити із тою довговаркою, що її в суботу придбали, закинули в неї овочі-м’ясо і вже ближче до вечора (коли трохи розпогодилося) вибралися у бік Презідіо.
Від нас до Презідіо можна йти крізь Ґолден Ґейт парк, Трояндовий сад і вздовж обсадженого деревами проспекту. Ось там ми і йшли, милувалися жовтими маками, будинками, озерцем, насолоджувалися літнім теплом.
Сам Презідіо - це не настільки «ліс», як я собі уявляла. Там багато галявин, є забудови, є і якісь житлові будинки у спорудах, що колись були казармами. Так само, контраст: на відміну від яскравих, прикрашених то так то інак будиночків спальних районів, ці колишні казарми - досі пофарбовані у тьмяно-зелені відтінки, а їх прибудинкова територія засаджена місцевими невибагливими рослинами, такими ж тьмяно-зеленими. Звивиста вулиця знесла нас до шосе, що ним курсує міський автобус, а звідти ми зістрибнули на пляж.
Пляж доволі «брудний» - у піску трапляються уламки деревини, старі вуглинки, камінці. Однак, побутове сміття - доволі рідкісне явище, і це радує. Порівнювати із міськими пляжами Києва - марна справа. Я зняла свої балетки і лазила там босоніж.
Трохи постояла на лінії прибою. Океан улестливо підкочувався молочною пінкою до ніг, холодний, прозорий на зламі хвилі. Стояти там і медитувати можна було би вічно… однак ми поспішали на інші стежки, тож змогли там пробути лише хвилин двадцять. Здається. Чи більше?
Стежинка вивела нас у «багаті квартали» Презідіо - просторі прибудинкові території, вишукані обриси віконечок, черепиця на дахах… Мені здавалося, що я вже до цього звикла. Ні, не звикла. Є ще, чим мене здивувати. Дуже цікаво, скільки ж коштує така краса? А річне обслуговування такого будинку? Ех… Є куди мріяти!
Цими кварталами ми хотіли вийти до Коастал трейл, пішохідної стежки крізь паркову частину. Однак спершу вийшли до Китайського пляжу. Там уже ноги не мочили, тільки зробили кілька фотографій.
А потім потупали на пішохідну стежку. Про неї теж можна було би писати багато, однак слова закінчуються так само, як і закінчилася наша батарейка на фотоапараті. Ми бадьоро пролізли на одну зі скель, що виходила до моря і нас навіть не здуло з неї вітром! Треба буде туди ще повернутися, із зарядженими акумуляторами.
Сам момент занурення сонця в океан ми пропустили - та й між сонцем і океаном були щільні хмари. Сутеніло, ставало дедалі холодніше, треба було поспішати додому (ааа! Там же досі працює та довговарка! І невідомо, що з нею!!!), і ми чимшвидше йшли вперед, вперед, вперед… до купалень Сутро, кінцевої точки цієї пішохідної стежки.
Купальні зараз у стані «античних руїн», що додає їм романтичності. Неподалік від берега - скеля, що полюбилася птахам, тож пелікани тут літали дуже часто. Хто хоче подивитися на пеліканів - велкам сюди.
Сонце остаточно сховалося за горизонтом, а ми ще були доволі далеко від дому. І змогли побачити панораму нічного узбережжя Сан-Франциско (шкода, не сфотографували - батарейка остаточно сіла поблизу ресторанчику Кліфф хаус).
А потім, уздовж пляжу ми йшли на кінцеву зупинку нашого трамвайчика, щоб доїхати врешті додому. Можна було і через парк, пішки. Однак - темно, вітряно, холодно. Та й трохи притомилися ми вже гуляти. Та й удома на нас чекала тепла вечеря… про погане ми намагалися не думати (а раптом що сталося із тим китайським приладом?!). Над нами було повне зірок небо, праворуч від нас - монотонно накочувався хвилями на пісок океан, а ліворуч - то будинки, то парк… Добре погуляли. Та і, як на мене, подібний варіант проводити День народження однозначно краще, аніж готувати десять змін страв на десять малознайомих людей (що ти їх бачиш двічі на рік максимум), а потім півдня із ними це все намагатися з’їсти… Е ні, гуляти із океаном і зірками, тісно-тісно притискаючись одне до одного - таки краще!
Від нас до Презідіо можна йти крізь Ґолден Ґейт парк, Трояндовий сад і вздовж обсадженого деревами проспекту. Ось там ми і йшли, милувалися жовтими маками, будинками, озерцем, насолоджувалися літнім теплом.
Сам Презідіо - це не настільки «ліс», як я собі уявляла. Там багато галявин, є забудови, є і якісь житлові будинки у спорудах, що колись були казармами. Так само, контраст: на відміну від яскравих, прикрашених то так то інак будиночків спальних районів, ці колишні казарми - досі пофарбовані у тьмяно-зелені відтінки, а їх прибудинкова територія засаджена місцевими невибагливими рослинами, такими ж тьмяно-зеленими. Звивиста вулиця знесла нас до шосе, що ним курсує міський автобус, а звідти ми зістрибнули на пляж.
Пляж доволі «брудний» - у піску трапляються уламки деревини, старі вуглинки, камінці. Однак, побутове сміття - доволі рідкісне явище, і це радує. Порівнювати із міськими пляжами Києва - марна справа. Я зняла свої балетки і лазила там босоніж.
Трохи постояла на лінії прибою. Океан улестливо підкочувався молочною пінкою до ніг, холодний, прозорий на зламі хвилі. Стояти там і медитувати можна було би вічно… однак ми поспішали на інші стежки, тож змогли там пробути лише хвилин двадцять. Здається. Чи більше?
Стежинка вивела нас у «багаті квартали» Презідіо - просторі прибудинкові території, вишукані обриси віконечок, черепиця на дахах… Мені здавалося, що я вже до цього звикла. Ні, не звикла. Є ще, чим мене здивувати. Дуже цікаво, скільки ж коштує така краса? А річне обслуговування такого будинку? Ех… Є куди мріяти!
Цими кварталами ми хотіли вийти до Коастал трейл, пішохідної стежки крізь паркову частину. Однак спершу вийшли до Китайського пляжу. Там уже ноги не мочили, тільки зробили кілька фотографій.
А потім потупали на пішохідну стежку. Про неї теж можна було би писати багато, однак слова закінчуються так само, як і закінчилася наша батарейка на фотоапараті. Ми бадьоро пролізли на одну зі скель, що виходила до моря і нас навіть не здуло з неї вітром! Треба буде туди ще повернутися, із зарядженими акумуляторами.
Сам момент занурення сонця в океан ми пропустили - та й між сонцем і океаном були щільні хмари. Сутеніло, ставало дедалі холодніше, треба було поспішати додому (ааа! Там же досі працює та довговарка! І невідомо, що з нею!!!), і ми чимшвидше йшли вперед, вперед, вперед… до купалень Сутро, кінцевої точки цієї пішохідної стежки.
Купальні зараз у стані «античних руїн», що додає їм романтичності. Неподалік від берега - скеля, що полюбилася птахам, тож пелікани тут літали дуже часто. Хто хоче подивитися на пеліканів - велкам сюди.
Сонце остаточно сховалося за горизонтом, а ми ще були доволі далеко від дому. І змогли побачити панораму нічного узбережжя Сан-Франциско (шкода, не сфотографували - батарейка остаточно сіла поблизу ресторанчику Кліфф хаус).
А потім, уздовж пляжу ми йшли на кінцеву зупинку нашого трамвайчика, щоб доїхати врешті додому. Можна було і через парк, пішки. Однак - темно, вітряно, холодно. Та й трохи притомилися ми вже гуляти. Та й удома на нас чекала тепла вечеря… про погане ми намагалися не думати (а раптом що сталося із тим китайським приладом?!). Над нами було повне зірок небо, праворуч від нас - монотонно накочувався хвилями на пісок океан, а ліворуч - то будинки, то парк… Добре погуляли. Та і, як на мене, подібний варіант проводити День народження однозначно краще, аніж готувати десять змін страв на десять малознайомих людей (що ти їх бачиш двічі на рік максимум), а потім півдня із ними це все намагатися з’їсти… Е ні, гуляти із океаном і зірками, тісно-тісно притискаючись одне до одного - таки краще!