"Французьке виховання" Памели Дракермен
у нашому транспорті я час від часу бачу картину: на окремих місцях сидять мама (чи бабуся) і дитина. час пік, людей багато, місце на вагу золота, особливо для старших. але вони часто так само лагідно, як мама і бабуся, дивляться на те мале і кажуть: "хай сидить". дійсно, нашо його на руки брати і давати ще комусь місце. потім мале виростає і сидить далі, правда, старші дивляться вже не так лагідно) звісно, бувають різні ситуації, не всім можна малих на руках тримати, але якщо згрубша, то це такий зріз нашого суспільства, яке останнім часом дуже полюбило оцю крайність - ставити дитину в центр всесвіту. про те, як цього уникнути, у своїй книжці власне й пише Памела Дракермен.
книгу мені порадили у коментарях до одного з постів, і я зацікавилася, хоча наразі виховання дітей у мене не на часі) і що я скажу: коли у анотації написали, що книжка призначена "найширшій авдиторії інтеліґентних читачів" (о, як я люблю цей новий правопис, це не іронія!:), то це чистісінька правда. купивши, вирішила, що потім подарую книжку подрузі, якій це буде корисно прочитати, але вже після перших 50 сторінок схопилася за олівець, почала підкреслювати і вирішила, що книжку не віддам, а подрузі куплю таку ж)) прочитала буквально на одному диханні у відрядженні.
не маючи власних дітей, поки можу говорити про пропоновані принципи виховання "у вакуумі". але мені дуже імпонують ці правила:
- ставити для дітей чіткі поведінкові рамки у основних моментах, але всередині цих рамок давати повну свободу
- коли забороняєш - треба пояснити причину
- вміти казати "ні", але й вміти казати "так": "щоб збудувати міцний батьківський авторитет, треба в більшості випадків відповідати дитині "так"
- бути суворим, але не авторитарним, прощати маленькі пустощі, так звані betise. бути терплячим, навіть коли навчаєш дитину терпіння
- давати змогу дитині бути автономною, самостійною у тому, з чим вона може сама впоратися. факт з книжки: у Франції вважають, що до 6 років діти мають навчитися обходитися з тим, що стосується їх персонально: одягатися, прибирати за собою, дотримуватися гігієнти тощо
- діти у Франції обов'язково вітаються з дорослими, не забувають про слова ввічливості. дитина вітається - отже вона є. привітання - це перш за все визнання, що інший особистість. "діти, які ігнорують інших людей, залишаються ніби у мильній бульбашці. батьки і так віддані їм, то як вони зрозуміють, що треба не лише брати, але й віддавати?"
- бути батьками важливо, але ця роль не мусить витісняти всіх інших, зокрема ролі подружжя, яку французи вважають головнішою за батьківську. мами повинні мати час для себе (сподобався факт: у Франції мам, які увесь вільний час використовують на те, щоб тягати кудись дітей, називають maman-taxi:)
- не часто хвалити - адже це може зробити дитину залежною від похвали. але й не забувати, що це потрібно робити
- давати змогу дитині пізнавати світ, зрозуміти, що у житті не завжди перемагає добро, вчитися на помилках. але жити у гармонії з собою
- діти - не контейнер для амбіцій їхніх батьків.
дуже класна ідея готувати продукти різними способами, аби діти їх розсмакували. шалено подобається спільна сімейна випічка, коли мама і дочка разом куховарять і взагалі тридиція на вихідних пекти щось солодке. тому моя улюблена цитата з книжки: "Маленькі дівчата, які росли в родині, де мама не їла пообідні кекси, радше не їстимуть їх і собі".
система харчування француженок, за якою ти цілий робочий тиждень "уважна" - тобто їси так, аби підтримувати фігуру. зате на вихідних можеш дозволити собі те, чого душа бажає - піцу, млинці чи кекс - це абсолютно моє. я до такого додумалася ще раніше, і тепер практикую) не дає розслабитися і приносить задоволення)
можливо, як це часом буває, авторка закривала очі на якісь моменти, які не вписувалися у французьку систему дитячого виховання (про що вам точно повідомлять критики книги, і скажуть, що у Франції все не так, діти верещать і розкидають їжу). але як на мене, це приємний для читання мікс публіцистики, статистики і просто особистого досвіду Памели Дракермен. легка і проста мова, видно, що писала американка. переклад, правда, часом грішить помилками, але не відволікає, та й приємно, що український. і найголовніше: книга змушує думати не тільки про те, як виховувати дитину, але й як виховували мене саму. під час читання навіть виникла думка дати книжку мамі, щоб вона потім порівняла тамтешні методи зі своїми. хоча, оцінюючи себе, і я так можу сказати, у якому місці був косяк і чим моє виховання не дотягнуло до французького.
словом, всіляко раджу і рекомендую)