гора Парашка
повністю виправдала свою назву. шоб я ше колись туди поїхала - це буде хіба в наступному житті, коли я забуду все, шо було вчора! бо насправді був капець і поовна, вибачте, дупа. довго розписувати все - дурного робота, тому буду краток. туди зі Сколього ми йшли якоюсь незрозумілою дорогою з недомаркуванням - це мав бути якийсь маршрут, але від нього - тільки білі широкі смуги і ніяких інших позначок, шо це за маршрут. найцікавіше, шо ці білі смуги були на різних дорогах (бо ми кілька разів вертались і блудили), які врешті-решт заводили в нікуди. я завжди собі думала, шо якшо є дорога, вона кудись веде. дороги до Парашки таку впевненість розтрощили вщент. як і те невідоме маркування. чотири стежки з тупиком. врешті ми задовбались шукати "правильну дорогу" і повалили напролом вверх по вертикальному схилу. спочатку по руслу колишнього струмка, а потім просто через ліс. я думала, шо це була найгірша частина нашої мандрівки. але найепічніше чекало попереду.
варто ше сказати, шо на Парашку ми так і не долізли, бо втомились і боялись не встигнути назад. і добре зробили. на зворотній дорозі надибали "щасливий" 13 маршрут. йшли-йшли ним і знову зайшли в нікуди. він просто розчинився. брат, який там раніше був, сказав, шо ми грузіни і шо дорога там є, нормальна. невідомо як, її разом з нами провтикала ше одна парочка таких самих туристів. і почалося - я навчилась пертись напролом через ліс, стрибати по слизьких каменюках через річку, балансувати на трухлявих колодах і лізти вверх по вертикалі, чіпляючись за землю і коріння, послизаючись на мокрому листі. незабутній експірієнс!! в якийсь момент навіть думала, шо ночувати ми будемо в лісі під сосною, бо вже сутеніло і фіг дійдеш до Сколього в темряві по слизьких каменюках і колодах. але, на щастя, ми цілком випадково вилізли на дорогу, якою йшли туди, зорієнтувавшись по струмку, який вже переходили. такого адреналіну і такого припливу щастя я давно не відчувала%)
мене досі цікавить, як ми провтикали той 13 маршрут, бо дорога там була одна-однісінька, а потім просто зникла. а може це просто до нас блуд вчепився? ліси, чугайстри, мавки. ше більше цікавить, якого фіга на дорозі туди понамальовані фантомні білі смуги без ніякого маршруту і найбільше - кудою нормально можна піднятись на Парашку? в неті знайшла описи приблизно тієї ж дороги, якою ми йшли, тільки під лінією електропередач. але я досі в шоці від цих геніальних доріг і маршрутів. і якшо мені раптом ще захочеться в осінні Карпати на день - Боржава і крапка. там я принаймні не загублюсь. на Парашку - ні ногою!!
хоча ніде правди діти, Бескиди не такі лисі, як Боржава згори, бо нижчі. осінніх бурих кольорів там вистачало. пруффотки
приморозки - не єдине, шо нагадало про зиму
з першим снігом нас!
небо шикарне
ретранслятор здалеку схожий на якусь статую)
а в лісі, поки ми дерлись до вершини, зустріли борсука. він діловито йшов кудись по своїх справах, хвилин 5 не звертав на нас уваги й взагалі ми від нього в захваті - такий класний))
ну і традиційні панорамки)
дерева всі вже багряні
захід сонця був шикарним. це ми щойно вийшли з лісу і побачили цивілізацію - були дуже щасливі з того. руки трусились, фотка нормальна не вийшла))
і шоб я ше колись туди - за вчора я це разів 10 сказала, зараз знову кажу. ця осінь якась проклята на мандрівки. от тепер це вже точно остання мандрівка
варто ше сказати, шо на Парашку ми так і не долізли, бо втомились і боялись не встигнути назад. і добре зробили. на зворотній дорозі надибали "щасливий" 13 маршрут. йшли-йшли ним і знову зайшли в нікуди. він просто розчинився. брат, який там раніше був, сказав, шо ми грузіни і шо дорога там є, нормальна. невідомо як, її разом з нами провтикала ше одна парочка таких самих туристів. і почалося - я навчилась пертись напролом через ліс, стрибати по слизьких каменюках через річку, балансувати на трухлявих колодах і лізти вверх по вертикалі, чіпляючись за землю і коріння, послизаючись на мокрому листі. незабутній експірієнс!! в якийсь момент навіть думала, шо ночувати ми будемо в лісі під сосною, бо вже сутеніло і фіг дійдеш до Сколього в темряві по слизьких каменюках і колодах. але, на щастя, ми цілком випадково вилізли на дорогу, якою йшли туди, зорієнтувавшись по струмку, який вже переходили. такого адреналіну і такого припливу щастя я давно не відчувала%)
мене досі цікавить, як ми провтикали той 13 маршрут, бо дорога там була одна-однісінька, а потім просто зникла. а може це просто до нас блуд вчепився? ліси, чугайстри, мавки. ше більше цікавить, якого фіга на дорозі туди понамальовані фантомні білі смуги без ніякого маршруту і найбільше - кудою нормально можна піднятись на Парашку? в неті знайшла описи приблизно тієї ж дороги, якою ми йшли, тільки під лінією електропередач. але я досі в шоці від цих геніальних доріг і маршрутів. і якшо мені раптом ще захочеться в осінні Карпати на день - Боржава і крапка. там я принаймні не загублюсь. на Парашку - ні ногою!!
хоча ніде правди діти, Бескиди не такі лисі, як Боржава згори, бо нижчі. осінніх бурих кольорів там вистачало. пруффотки
приморозки - не єдине, шо нагадало про зиму
з першим снігом нас!
небо шикарне
ретранслятор здалеку схожий на якусь статую)
а в лісі, поки ми дерлись до вершини, зустріли борсука. він діловито йшов кудись по своїх справах, хвилин 5 не звертав на нас уваги й взагалі ми від нього в захваті - такий класний))
ну і традиційні панорамки)
дерева всі вже багряні
захід сонця був шикарним. це ми щойно вийшли з лісу і побачили цивілізацію - були дуже щасливі з того. руки трусились, фотка нормальна не вийшла))
і шоб я ше колись туди - за вчора я це разів 10 сказала, зараз знову кажу. ця осінь якась проклята на мандрівки. от тепер це вже точно остання мандрівка