Некликані гості
В листопаді минулого року на фестивалі сучасної драми відбулася читка п’єси мого знайомого грузинського драматурга Лаші Буґадзе "Президент приходить в гості". Сюжет п’єси досить абсурдистський: президент умовної країни знає, що за ним полюють убивці і шукає, де би перебути ніч. Життя в країні йде своїм звичаєм, проте президент втратив підтримку своєї армії і ніяк не може знайти безпечного притулку. У відчаї він звертається до простих людей, проте ніхто не запрошує його додому - хтось не вірить, а хтось не впізнає, і відтак не бажає пускати до хати підозрілого зайду. На президента чекають злигодні та поневіряння, від нього відвертається навіть коханка і відданий водій. Врешті він змушений вдягти жіночу сукню і сховатися серед учасниць телевізійного reality show.
Тоді, в листопаді 2012-го, реакція на п’єсу була досить стриманою. Глядачі, звісно, сміялися в кумедних місцях, проте відчутно було, що аудиторія не сприймає загальної іронії - уявити собі президента в таких безглуздих обставинах було просто несила. Невдовзі, проте, ця п’єса з успіхом пройшла в Лондоні за участі відомого актора Тобі Джонса; можливо, британський глядач побачив у сюжеті алюзії до "Короля Ліра", а можливо, тамтешня аудиторія на загал не має надмірного пієтету до різного роду державних діячів.
А от цікаво, як би ми сприйняли цей сюжет сьогодні? Я вже майже забула п’єсу Лаші, проте послідовність повідомлень (відмова в наданні Януковичу президентських почестей Мальтою та Чехією, ігнорування українського президента російськими телевізійниками, відверто зневажлива оцінка Марата Гельмана) викликала відповідні асоціації. Можновладець, який втрачає владу - комічне і прикре видовище. І понад тим - воно цілком реальне.
Після повалення пам’ятника Леніну постамент довший час стояв незайнятим, і київські дотепники охрестили його "п’єдесталом порожнечі". Хочеться сподіватись, прихильники нинішньої влади зрозуміють, що створений ними п’єдестал набуває подібних же постмодерних прикмет. Обслуговуючи його інтереси й надалі, прибічники порожнечі ризикують повторити долю героя п’єси Лаші Буґадзе: вони шукатимуть порятунку, проте ніхто не відкриє їм двері.
Тоді, в листопаді 2012-го, реакція на п’єсу була досить стриманою. Глядачі, звісно, сміялися в кумедних місцях, проте відчутно було, що аудиторія не сприймає загальної іронії - уявити собі президента в таких безглуздих обставинах було просто несила. Невдовзі, проте, ця п’єса з успіхом пройшла в Лондоні за участі відомого актора Тобі Джонса; можливо, британський глядач побачив у сюжеті алюзії до "Короля Ліра", а можливо, тамтешня аудиторія на загал не має надмірного пієтету до різного роду державних діячів.
А от цікаво, як би ми сприйняли цей сюжет сьогодні? Я вже майже забула п’єсу Лаші, проте послідовність повідомлень (відмова в наданні Януковичу президентських почестей Мальтою та Чехією, ігнорування українського президента російськими телевізійниками, відверто зневажлива оцінка Марата Гельмана) викликала відповідні асоціації. Можновладець, який втрачає владу - комічне і прикре видовище. І понад тим - воно цілком реальне.
Після повалення пам’ятника Леніну постамент довший час стояв незайнятим, і київські дотепники охрестили його "п’єдесталом порожнечі". Хочеться сподіватись, прихильники нинішньої влади зрозуміють, що створений ними п’єдестал набуває подібних же постмодерних прикмет. Обслуговуючи його інтереси й надалі, прибічники порожнечі ризикують повторити долю героя п’єси Лаші Буґадзе: вони шукатимуть порятунку, проте ніхто не відкриє їм двері.