Самурайські звитяги
Цей запис виник внаслідок чергового, особливо тяжкого, нападу японофілії. Почалося все з перегляду мультиків, а закінчилося маханням патичком у намаганні продемонструвати гостям техніку іайдо :) Ну нічого, це в мене мине, а тим часом похвалюся гарними (переважно) фільмами про самураїв, які вдалося надибати під час загострення болячки, а також розумними (переважно) думками з цього приводу.
Після дощу (Ame Agaru)
Головний герой цього чудового кіна - Місава Іхеі, геніальний мечник і суцільне сонечко. Попри професійні навички і дивовижну доброту Місава все ніяк не може знайти роботу, отож і тиняється разом з дружиною, шукаючи кращої долі.
Одного дня в черговому донкіхотському пориві він зупиняє двох молодих дуелянтів (а це треба бачити, як він їх рознімає - наче бешкетних котенят, примовляючи "Що ви робите?! Меч - він же для вирізання сердець із дурнів! Тобто - дурості із сердець!"), і його за цим ділом бачить місцевий дайме. Той, не будь дурний, зацікавлюється героєм і пропонує йому податися до нього на роботу. І все б наче незле, але, виявляється, що бути класним фахівцем і одночасно доброю людиною - то вірний спосіб нажити собі цілу купу ворогів.
Словом, кіно прекрасне і дивовижне. Ну, воно і не дивно, все ж таки - сценарій Куросави, а він, як відомо, мух не ловить і віників не в’яже. Дивитися обов’язково для отримання доброї порції дзену і замилування.
Останній меч самурая (Mibu gishi den)
Відразу скажу за переклад назви. Ну от що за манера вигадувати казна-що, аби лишень зі словом "останній" і "самурай"?! Воно ж так звучить, наче у самурая було стоп’ятсот мечів, потім він їх пропив, абощо, аж лишився одненький… Ну, словом, біда. В оригіналі, якщо я правильно розумію їхні крякозябри, виходить щось ніби "Історія вірного воїна з Мібу".
Це кіно дивне тим, що половина його (ну ок, 2/3) - прекрасна, а решта - трохи дурнувата. Ця остання біда викликана дурнуватістю самого головгера, Канічіро Йошімури - бідного самурая, який намагається врятувати свою сім’ю від голодної смерті, але у дуже дивний спосіб. А власне, подається він служити у Шинсенгумі, кіотський загін військової поліції. Треба іще розуміти, що на дворі у них якраз епоха Бакумацу (передреволюційний безлад, скажімо так), і очікувана тривалість життя вояка цього загону ну дуже невелика. А зате там непогано платять, та ще й герой всіляко вибиває гроші з керівництва, не стидаючись вдаватися до брехні і шантажу.
Власне, дивитися це кіно я взялася заради Шинсенгумі, чиєю історією я зацікавилася останнім часом. І ось ці хлопці якраз усе і рятують. Який там прекрасний Сайто! Головгер просто губиться десь на фоні цієї колоритної безпардонної тварюки. А що частина розповіді ведеться якраз від особи тварюки, то 2/3 фільму ідуть на ура. А от останню третину, особливо 10-хвилинну промову головгера на вічно актуальну тему "робити чи не робити харакірі", можна просто швиденько прогортати.
Герой. Добрий, але дурнуватий. Але гарний мечник. Але дурнуватий все одно.
Антигерой. Краса, та й годі. Він правда, під кінець вирішує чомусь дружити з героєм, але те в нього, видно, від контузії.
Демонстрація техніки іайдо. В кадрі - двобій учителя фехтування і учителя китайської літератури. Тут гарно видно, що один із них шульга, а інший - ідіот.
Демонстрація секретної техніки, яка дозволяє заскочити зненацька навіть найкрутішого самурая.
Мушу іще сказати, що історію творці фільму все ж таки трохи перебрехали (убивство Рьоми, скажімо - це підлий наклеп!), але їм вдалося передати головне - атмосферу життя і діяльності Шинсенгумі - кривавого братерства пропащих відчайдух. За що їх і любимо :)
Сутінковий самурай aka Сутінковий Сайбей (Tasogare Saibei)
Цей фільм - перший з трилогії Йодзі Ямади, знятої за мотивами оповідань Сюхея Фудзісави. Сюжетно фільми не пов’язані, проте спільні для них - атмосфера часу і моральні потерпання героїв. Всі три фільми, більше чи менше, належать до жанру соціальної драми.
Герой фільму, однойменний Сайбей Ігуті, самурай на межі зубожіння, на свою невеличку бухгалтерську зарплатню мусить ростити двох малих дочок і доглядати за старенькою мамою. Колеги дали йому «жорстоке прізвисько «сутінковий Сайбей», бо той, замість іти пиячити з друзями, поспішає у сутінках додому, до хати. Я довго думала, що ж такого жорсткого у тому прізвиську, і от, випадково натрапила на пояснення в одній статті про Басьо. Виявляється, перший ієрогліф у слові «сутінки» візуально нагадує воїна, отож Сайбей, мовляв, як той ієрогліф, ніби й нагадує воїна, але по суті - щось зовсім інше. Отож називати самурая таким чином зовсім негарно. Проте він не ображається.
Сайбей - взагалі дивовижна істота. Він весь час робить щось неадекватне стереотипам - то заохочує дочку вчити Конфуція, то заявляє, що спокійно перекваліфікувався би на селянина. Коротше, дядько явно просвітлений і страшно зворушливий. Там взагалі купа милих моментів - як-от, крихітна Сайбеєва донечка, яка тягає по хаті татків мечик, рази в два від неї довший, або, як вона ж сахається від батька, коли той приходить додому, захлюпаний кров’ю.
Ну бо, слід сказати, Сайбей, дарма, що не схожий на самурая, а може дати прикурити, так що мало не здасться. І зовсім не випадково, очевидячки, ключова бійка там відбувається між майстрами довгого меча і, відповідно, меча короткого. Ну бо меч, як і обов’язок, може бути різним, і, якщо ти надаєш перевагу меншому, це зовсім не робить із тебе гіршу людину. Чи гіршого воїна, коли вже на те.
До речі, дія тут також відбувається в епоху Бакумацу, проте вплив її на події фільму досить опосередкований. Гарно передає ситуацію діалог героя та його друга, який щойно приїхав з Кіото. «Кіото більше не схожий на столицю, - скаржиться друг, - брудні бродячі самураї з усіх кінців країни кричать і лаються на незрозумілих діалектах, а варто комусь крикнути «Кара небес», і всі хапаються за мечі!» «Біда-біда, - відказує герой, - а я думав, там по вулицях гуляють лише гейші з Гіона…» Ну хіба не зайчик? :)
Прихований меч aka Пазур демона (Kakushi ken oni no tsume)
Другий фільм трилогії трохи схожий на перший, і деякі критики навіть жартували, мовляв, режисер від старечої забудькуватості (йому було вже за 70) зняв той самий фільм. Справді, там є однаковий сюжетний вузол - в обох історіях клан наказує героєві убити відступника. Тільки от у «Прихованому мечі» цей конфлікт значно глибший: відступник - його старий друг, та і Катагірі Мунедзо, на відміну від Сайбея, іде значно далі у вирішенні ситуації. Можливо, через те, що не має сім’ї, а отже має більшу свободу маневру.
Іще одна відмінність - фільм не такий серйозний, як попередній. Катагірі не лише зворушливий, а іще і, часами, кумедний. Основне заняття у нього - написання книги зі стройової підготовки піхоти. Я просто ридала, спостерігаючи, як самураї вчаться ходити строєм і стріляти з гармат.
Отакі, скажімо, пики можна побачити, давши самураям команду «рівняння ліворуч!»
А ще у фільмі є правильний сенсей, готовий в будь-який момент відірватися від порання на городі і відлупцювати улюбленого учня сапкою, від чого сапка зламається, а в учня неодмінно настане просвітлення.
Ну і врешті, я дізналася, як саме можна використовувати оцей малесенький ножичок, який вставляється в піхви катани.
Любов і честь (Bushino ichibun)
До слова про назву - в оригіналі це «Честь воїна». Ніякої любові :)
Цей фільм - найтрагічніший і найбільш зворушливий з трилогії. Його герой, Мімура Сінодзьо - дегустатор їжі на предмет отрути у замку феодала. Він молодий і симпатичний, у нього чарівна дружина, а мріє він відкрити приватну школу, де навчав би кендзюцу дітей усіх суспільних верств. Але раптом усе це накривається мокрим рядном - під час виконання службових обов’язків Мімурі таки дістається отруйний харч. Він не помирає, а зате сліпне, що для нього, зовсім молодого іще чоловіка, страшно і нестерпно. Невідомо, як йому тепер заробляти на життя; а тут, до всього іншого, виявляється, що його дружина, так би мовити, пішла кривою стежкою, хоч і з найкращих міркувань.
Я не буду далі переповідати сюжет - він доволі простий. Але це - єдиний з тут згаданих фільмів, яких змусив мене зронити скупу самурайську сльозу. І хлопчика, і його дружину безмірно шкода, і тим потужнішим виглядає знайдене врешті рішення.
На цій картинці - сцена, коли дружина недавно засліплого героя зізнається йому у зраді. Як на мене, прекрасний кадр.
Останній самурай
Ну і нарешті… Так! Я подивилася цей голлівудський витвір, аби знати хоч, про що взагалі стільки шуму. Ну так от, це кіно не про Японію, але про японофілію. Оскільки я добре знайома з цією болячкою, то ставитися до колег у нещасті повинна поблажливо. Тому скажу - добре кіно. Якщо ви хочете побачити гарні пейзажі, динамічно зняті батальні сцени, квітучі сакури і зворушливі сцени кохання і прощання - то дивіться, будь-ласка, ви своє дістанете.
Але якщо, не дай боже, ви знаєте щось про Сацумський заколот і про Сайго Такаморі (прототип головного самурая у фільмі), то, попереджаю - вас буде постійно клинити і хилити на ха-ха. Ну і самураї взагалі вийшли тут чимось середнім між шляхетними дикунами і ельфійськими лицарями, що, після фільмів того ж Ямади, сприймається досить анекдотично.
Втім, є якась правда і в такому висвітленні подій. Адже ж Сайго, дарма, що зрадник, провокатор і взагалі, успішний політик, після придушення повстання справді став легендою, зразком самурайського духу. Тому, якщо відкинути усі факти, а лишити тільки легенду, то цілком можна уявити собі щось таке подібне - зі славними атаками по стрижених газонах і героїчною смертю акурат під квітучою вишнею.
Після дощу (Ame Agaru)
Головний герой цього чудового кіна - Місава Іхеі, геніальний мечник і суцільне сонечко. Попри професійні навички і дивовижну доброту Місава все ніяк не може знайти роботу, отож і тиняється разом з дружиною, шукаючи кращої долі.
Одного дня в черговому донкіхотському пориві він зупиняє двох молодих дуелянтів (а це треба бачити, як він їх рознімає - наче бешкетних котенят, примовляючи "Що ви робите?! Меч - він же для вирізання сердець із дурнів! Тобто - дурості із сердець!"), і його за цим ділом бачить місцевий дайме. Той, не будь дурний, зацікавлюється героєм і пропонує йому податися до нього на роботу. І все б наче незле, але, виявляється, що бути класним фахівцем і одночасно доброю людиною - то вірний спосіб нажити собі цілу купу ворогів.
Словом, кіно прекрасне і дивовижне. Ну, воно і не дивно, все ж таки - сценарій Куросави, а він, як відомо, мух не ловить і віників не в’яже. Дивитися обов’язково для отримання доброї порції дзену і замилування.
Останній меч самурая (Mibu gishi den)
Відразу скажу за переклад назви. Ну от що за манера вигадувати казна-що, аби лишень зі словом "останній" і "самурай"?! Воно ж так звучить, наче у самурая було стоп’ятсот мечів, потім він їх пропив, абощо, аж лишився одненький… Ну, словом, біда. В оригіналі, якщо я правильно розумію їхні крякозябри, виходить щось ніби "Історія вірного воїна з Мібу".
Це кіно дивне тим, що половина його (ну ок, 2/3) - прекрасна, а решта - трохи дурнувата. Ця остання біда викликана дурнуватістю самого головгера, Канічіро Йошімури - бідного самурая, який намагається врятувати свою сім’ю від голодної смерті, але у дуже дивний спосіб. А власне, подається він служити у Шинсенгумі, кіотський загін військової поліції. Треба іще розуміти, що на дворі у них якраз епоха Бакумацу (передреволюційний безлад, скажімо так), і очікувана тривалість життя вояка цього загону ну дуже невелика. А зате там непогано платять, та ще й герой всіляко вибиває гроші з керівництва, не стидаючись вдаватися до брехні і шантажу.
Власне, дивитися це кіно я взялася заради Шинсенгумі, чиєю історією я зацікавилася останнім часом. І ось ці хлопці якраз усе і рятують. Який там прекрасний Сайто! Головгер просто губиться десь на фоні цієї колоритної безпардонної тварюки. А що частина розповіді ведеться якраз від особи тварюки, то 2/3 фільму ідуть на ура. А от останню третину, особливо 10-хвилинну промову головгера на вічно актуальну тему "робити чи не робити харакірі", можна просто швиденько прогортати.
Герой. Добрий, але дурнуватий. Але гарний мечник. Але дурнуватий все одно.
Антигерой. Краса, та й годі. Він правда, під кінець вирішує чомусь дружити з героєм, але те в нього, видно, від контузії.
Демонстрація техніки іайдо. В кадрі - двобій учителя фехтування і учителя китайської літератури. Тут гарно видно, що один із них шульга, а інший - ідіот.
Демонстрація секретної техніки, яка дозволяє заскочити зненацька навіть найкрутішого самурая.
Мушу іще сказати, що історію творці фільму все ж таки трохи перебрехали (убивство Рьоми, скажімо - це підлий наклеп!), але їм вдалося передати головне - атмосферу життя і діяльності Шинсенгумі - кривавого братерства пропащих відчайдух. За що їх і любимо :)
Сутінковий самурай aka Сутінковий Сайбей (Tasogare Saibei)
Цей фільм - перший з трилогії Йодзі Ямади, знятої за мотивами оповідань Сюхея Фудзісави. Сюжетно фільми не пов’язані, проте спільні для них - атмосфера часу і моральні потерпання героїв. Всі три фільми, більше чи менше, належать до жанру соціальної драми.
Герой фільму, однойменний Сайбей Ігуті, самурай на межі зубожіння, на свою невеличку бухгалтерську зарплатню мусить ростити двох малих дочок і доглядати за старенькою мамою. Колеги дали йому «жорстоке прізвисько «сутінковий Сайбей», бо той, замість іти пиячити з друзями, поспішає у сутінках додому, до хати. Я довго думала, що ж такого жорсткого у тому прізвиську, і от, випадково натрапила на пояснення в одній статті про Басьо. Виявляється, перший ієрогліф у слові «сутінки» візуально нагадує воїна, отож Сайбей, мовляв, як той ієрогліф, ніби й нагадує воїна, але по суті - щось зовсім інше. Отож називати самурая таким чином зовсім негарно. Проте він не ображається.
Сайбей - взагалі дивовижна істота. Він весь час робить щось неадекватне стереотипам - то заохочує дочку вчити Конфуція, то заявляє, що спокійно перекваліфікувався би на селянина. Коротше, дядько явно просвітлений і страшно зворушливий. Там взагалі купа милих моментів - як-от, крихітна Сайбеєва донечка, яка тягає по хаті татків мечик, рази в два від неї довший, або, як вона ж сахається від батька, коли той приходить додому, захлюпаний кров’ю.
Ну бо, слід сказати, Сайбей, дарма, що не схожий на самурая, а може дати прикурити, так що мало не здасться. І зовсім не випадково, очевидячки, ключова бійка там відбувається між майстрами довгого меча і, відповідно, меча короткого. Ну бо меч, як і обов’язок, може бути різним, і, якщо ти надаєш перевагу меншому, це зовсім не робить із тебе гіршу людину. Чи гіршого воїна, коли вже на те.
До речі, дія тут також відбувається в епоху Бакумацу, проте вплив її на події фільму досить опосередкований. Гарно передає ситуацію діалог героя та його друга, який щойно приїхав з Кіото. «Кіото більше не схожий на столицю, - скаржиться друг, - брудні бродячі самураї з усіх кінців країни кричать і лаються на незрозумілих діалектах, а варто комусь крикнути «Кара небес», і всі хапаються за мечі!» «Біда-біда, - відказує герой, - а я думав, там по вулицях гуляють лише гейші з Гіона…» Ну хіба не зайчик? :)
Прихований меч aka Пазур демона (Kakushi ken oni no tsume)
Другий фільм трилогії трохи схожий на перший, і деякі критики навіть жартували, мовляв, режисер від старечої забудькуватості (йому було вже за 70) зняв той самий фільм. Справді, там є однаковий сюжетний вузол - в обох історіях клан наказує героєві убити відступника. Тільки от у «Прихованому мечі» цей конфлікт значно глибший: відступник - його старий друг, та і Катагірі Мунедзо, на відміну від Сайбея, іде значно далі у вирішенні ситуації. Можливо, через те, що не має сім’ї, а отже має більшу свободу маневру.
Іще одна відмінність - фільм не такий серйозний, як попередній. Катагірі не лише зворушливий, а іще і, часами, кумедний. Основне заняття у нього - написання книги зі стройової підготовки піхоти. Я просто ридала, спостерігаючи, як самураї вчаться ходити строєм і стріляти з гармат.
Отакі, скажімо, пики можна побачити, давши самураям команду «рівняння ліворуч!»
А ще у фільмі є правильний сенсей, готовий в будь-який момент відірватися від порання на городі і відлупцювати улюбленого учня сапкою, від чого сапка зламається, а в учня неодмінно настане просвітлення.
Ну і врешті, я дізналася, як саме можна використовувати оцей малесенький ножичок, який вставляється в піхви катани.
Любов і честь (Bushino ichibun)
До слова про назву - в оригіналі це «Честь воїна». Ніякої любові :)
Цей фільм - найтрагічніший і найбільш зворушливий з трилогії. Його герой, Мімура Сінодзьо - дегустатор їжі на предмет отрути у замку феодала. Він молодий і симпатичний, у нього чарівна дружина, а мріє він відкрити приватну школу, де навчав би кендзюцу дітей усіх суспільних верств. Але раптом усе це накривається мокрим рядном - під час виконання службових обов’язків Мімурі таки дістається отруйний харч. Він не помирає, а зате сліпне, що для нього, зовсім молодого іще чоловіка, страшно і нестерпно. Невідомо, як йому тепер заробляти на життя; а тут, до всього іншого, виявляється, що його дружина, так би мовити, пішла кривою стежкою, хоч і з найкращих міркувань.
Я не буду далі переповідати сюжет - він доволі простий. Але це - єдиний з тут згаданих фільмів, яких змусив мене зронити скупу самурайську сльозу. І хлопчика, і його дружину безмірно шкода, і тим потужнішим виглядає знайдене врешті рішення.
На цій картинці - сцена, коли дружина недавно засліплого героя зізнається йому у зраді. Як на мене, прекрасний кадр.
Останній самурай
Ну і нарешті… Так! Я подивилася цей голлівудський витвір, аби знати хоч, про що взагалі стільки шуму. Ну так от, це кіно не про Японію, але про японофілію. Оскільки я добре знайома з цією болячкою, то ставитися до колег у нещасті повинна поблажливо. Тому скажу - добре кіно. Якщо ви хочете побачити гарні пейзажі, динамічно зняті батальні сцени, квітучі сакури і зворушливі сцени кохання і прощання - то дивіться, будь-ласка, ви своє дістанете.
Але якщо, не дай боже, ви знаєте щось про Сацумський заколот і про Сайго Такаморі (прототип головного самурая у фільмі), то, попереджаю - вас буде постійно клинити і хилити на ха-ха. Ну і самураї взагалі вийшли тут чимось середнім між шляхетними дикунами і ельфійськими лицарями, що, після фільмів того ж Ямади, сприймається досить анекдотично.
Втім, є якась правда і в такому висвітленні подій. Адже ж Сайго, дарма, що зрадник, провокатор і взагалі, успішний політик, після придушення повстання справді став легендою, зразком самурайського духу. Тому, якщо відкинути усі факти, а лишити тільки легенду, то цілком можна уявити собі щось таке подібне - зі славними атаками по стрижених газонах і героїчною смертю акурат під квітучою вишнею.