Янголи віртуальної смерті
Авторів часто називають деміургами. Правильно, в принципі, називають, якщо згадати початковий сенс цього слова - майстер народних промислів. :) Платону завдячуючи, слово набуло божественних конотацій, додавши гонору і творцям уявних світів. Втім, створене уявою, все ж таки має реальний вимір - хоча б емоційний, коли пощастить вигадати щось насправді зворушливе. Надто в тому переконуєшся, коли з головою пірнаєш у книгу чи фільм, вболіваєш за героїв, як за рідних, а тоді, у випадку особливої авторської кровожерності, ридаєш над їхніми віртуальними могилами. Не знаю, в кого як, але зі мною таке трапляється регулярно. До того ж, загибель героїв має різний емоційний ефект - іноді зітхаєш від чергового філософського прозріння, іноді - змахуєш сльозу садо-мазо замилування, а іноді - сидиш, наче лантухом прибитий, і не можеш зрозуміти, що ж це щойно відбулося.
В іудейсько-християнській міфології існує поняття про янголів смерті. До праведників приходить Габріель з чистим і рівним ножем, яким і забирає життя, а от до грішників - Самаель, з ножем мало що зазубреним, так іще і змоченим в отруті. Мається на увазі, що грішник в результаті такого «сервісу» страшно страждає, перш ніж відійти. Подібним чином іудеї говорять і про забій скотини - кошерну (безболісну, чисту) шхіту, і шхіту, відповідно, некошерну.
Отож, мені і спало на думку, що смерть віртуального героя також може бути «чистою» і «брудною», зважаючи на той ефект, який ця подія має на емоції читача/глядача. Адже ж літературний герой - не реальна людина, чия смерть може бути чистою випадковістю. Герой - особа обрана, невипадкова, тож смерть її не може не мати окрім буквального, ще й символічного змісту. Тому автор завжди, свідомо чи ні, закладає у таку віртуальну смерть якийсь особливий світоглядний «меседж». І, що цинічніше автор поводиться з героєм, то безнадійніше виглядає створений ним світ.
Ні, я звичайно ж, не проти віртуального убивства. Мої руки так само по лікоть у віртуальній крові… Проте, хочеться, аби смерть героя, принаймні, не була безглуздою. На красивій і змістовній смерті гарно знаються японці, тому доречним буде згадати, яку саме смерть вітає бусідо - герой повинен померти, одержавши моральну перемогу. Коли я пригадую ті книжкові чи кіношні трагедії, де мені легко було змиритися з кінцем, то, як не дивно, моральна перемога таки мала місце. У мене, правда, досить широке розуміння моральних перемог - від героїчної загибелі самураїв Куросави до мирної смерті Грегора з «Перетворення» Кафки. У тих же випадках, коли ані формальна, ані моральна перемога не можлива, в самурая залишається іще один гідний вихід. Відомо, чим скористалася, скажімо, Кареніна замість ритуального кусунгобу :) Такі вчинки, хоч і не тішать, але принаймні надаються до розуміння.
Є, однак, і такі випадки, коли герой гине, не досягши ані перемоги, ані миру, ані очищення. І от це викликає навіть не жаль, а якийсь просто психічний параліч. До такої категорії, як на мене, належать численні криваві жертви жахів і слешерів, де безглуздість смертей якраз і працює на створення кошмарної атмосфери безвиході, коли ані гідність, ані людяність не мають жодного значення. Іноді параліч виникає і від того, що смерть героя просто непотрібна, не досягає нічого ані в моральному, ні в сюжетному плані. Такі прикрі випадки трапляються від непрофесійності автора чи сценариста або через сторонні причини - як-от вихід актора з проекту. Втім, навіть найкращі автори часом убивають своїх героїв у максимально жорстокий спосіб, досягаючи таким чином власних художніх цілей.
Дві таких прикрі смерті належать перу авторів, яких я безумовно люблю і поважаю. Дивні відчуття викликала у мене загибель детектива Льоннрота в «Смерті і бусолі» Борхеса. Яка мораль цієї історії? Не має сенсу боротися проти хаосу раціональними методами, бо хаос включає в себе і раціо також? Ну гаразд, згодна, але що тоді має сенс? Трохи шкода, що автор не дав ані натяку на якусь альтернативу. Інший приклад - смерть Міранди в «Колекціонері» Фаулза. Нехай вона тут не головний герой, але частина історії розповідається від її імені, тож у читача є всі причини стати на її бік. І от, усі спроби Міранди врятуватися провалюються. Настає ідеальна безвихідь, з усвідомленням якої дівчина і гине. Автор, звичайно, садюга, але вправний садюга, з таким не посперечаєшся. Що не відміняє, втім, явного відчуття доторку ножа до шиї жертовної скотинки.
Якось мені довелося зазирнути на форум прихильників комп’ютерної гри, сюжет якої полягає в тому, що герой має здібність бачити всі лихі вчинки людей у місті, і виходячи з цього, має обов’язок встановлювати справедливість, караючи негідних. Так от, гравці-новачки одразу ж беруться карати на горло убивць та злодіїв, проте, як не дивно, така справедливість лише заплутує справи. Досвідчені гравці намагаються вирішити питання без зайвої крові. «Жорстокість, - пише один з майстрів гри, - ознака дилетантизму». Чи доречне це правило в літературі? Я б сказала - і так, і ні. Лікарю часом доводиться бути жорстоким, однак жорстокість його виправдана, коли він - фахівець найвищого ґатунку, і точно знає, що завдасть болю, але і допоможе пацієнтові видужати.
Прикро, коли янгол смерті бере в руки не чистий ланцет, але брудний та зазубрений ніж. Хоча все це, зрештою, відносно.