Як знову полюбити свою країну і не спокуситись на еміграцію
Прекрасна стаття від колишньої колеги по "Газеті по-київськи", львів'янки Віри Карпінської
Ще кілька років тому, коли мене ковбасило від напливу романтичних ідей, і я ходила вулицями із розкритим ротом, вловлюючи кожну мить цієї неповторної реальності, я не могла подумати, що прийде час і я зненавиджу це все. Зненавиджу настільки сильно, наскільки любила.
Фото: Максим Семенюк / zhzh.info
Тоді, повертаючись зі столиці до рідного Львова, я ловила кожне слово якоїсь галицької цьотки, уповала на наш церемоніал у повсякденності і тішилася будь-яким виявам і підтвердженням нашої українськості. Люди на вулицях співали разом із нами народних пісень, і здавалося, нема причин для смути у нашому домі.
Однак за кілька років дух романтизму у моїй голові розвіявся, як хороші, але не надто дорогі парфуми, люди, яких бачу щодня, перестали бути такими привітними, як здавалося раніше, а весь цей церемоніал і претензії Галичини на свою винятковість почали дратувати.
Якщо раніше я із поблажливістю терпіла отих типажних, із буряковим кольором обличчя дядьків, від яких завжди несло трохи самогоном, а трохи ковбасою, то тепер вони мене бісили своєю безпросвітньою глупістю і темнотою в ясних очах.
Фото: likelviv.livejournal.com
Тітки, опасисті, з вічною хімією на головах, без макіяжу і без доброго взуття, і завжди в китайських або турецьких вбраннях-халатах дратували своєю безмежною турботою нагодувати всіх і вся, немов тільки це було найголовнішим у нашій державі. Від цих жінок завжди несло трохи хлівом, а трохи домашнім молоком, а які були не із села, то ті завжди пахли кухнею. Мені бракло фантазії уявити їх молодими і стрункими, веселими дівчатами з гарними косами, на місці яких зараз виднілася у кращому випадку незіпсута фарбою коротка шапка волосся.
А ще більш почали дратувати підлітки: ті, що косили під затєнтих патріотів, і ті, що дублювали ролі з серіалу "Реальні пацани". Їх хотілося взяти за шкварки і просто носом в книжку, в книжку, а в деяких випадках, навіть, у "Буквар". Ці діти не лякали, вони викликали огиду своєю обмеженістю у той час, коли доступна будь-яка інфа, коли можна нагуглити і начаклувати що завгодно власній допитливості.
Фото: Юрій Дячишин/AFP
Однак вони пропадали у "вконтактах" і віртуальних іграх. Вони втискали свої маленькі життя у кілька "желєзобетонних" істин. У когось це було "10 заповідей націоналіста", з яких вони пам'ятали єдину, що так і не регламентували у документі, - "Бий москаля!". В інших життя велося за блатними законами матушки-зони під сльозливо-житєйські звуки чужого попереднім поколінням їхніх родин шансону: "Пацан живет, но не работает".
А ще до сліз доводили бродячі пси, голодні коти, покинуті напризволяще зажерливим забудовникам старі будинки-сироти, пенсіонери, що вічно нагнітали обстановку мурмотанням, як стало жити гірше, немов за 20 років нашої незалежності коли-небудь було аж так принципово краще, і корупція. Корупція від асистента кафедри в університеті до отця-настоятеля твого храму.
Коротше, в якийсь момент ця мильна булька про чудовий Галицький край і солов'їну Україну зійшла на пси, і я серйозно задумалася про те, а чи не чкурнути куди подалі, аби більше не стримувати кожного дня в собі і злість, і плач, і розпач.
Фото: Андрій Поліковський / iPress.ua
Однак все виявилося не так просто. Ні, не в тому, що їхати було нікуди. Не просто було залишити усе своє, що так раніше тішило і так надихало. Я почувалася, немов зраджена, і спочатку, ясна річ, будь-якими способами відкидала усі намагання моєї довколишньої реальності помиритися зі мною: чи то молодий хлопець звільнить місце в маршрутці, чи то якась стара пані скаже добре слово просто так, чи може десь у банальній черзі серед згромадження чужих-своїх проблем хтось подарує тобі свіжий ковток розуміння і простої людської доброзичливості.
Процес мого одужання тривав довго і продовжує тривати далі. Можливо, це як побачити свого коханого у побуті, коли зникає романтичний ореол і стає все до переляку справжнім. Можливо, це був крок на зустріч дорослішанню. А можливо, це новий етап у моїх стосунках із моєю країною - коли все по-справжньому і по-дорослому.
Фото: AFP
Я ніколи не забуду ті чудові роки романтичного захоплення, коли здавалося, он ще трохи і тобі з друзями вдасться змінити увесь світ. А якщо не світ, то хоча б власну країну. Власну країну не вдасться - що ж, нам під силу регіон. А коли й тут зась - з нами завжди є наше місто, яке тримає обличчя за будь-яких обставин.
Однак закоханість минає, і ти опиняєшся перед вибором: піти чи залишитись, спалити усі мости чи почати будувати нові. Завжди важко відмовлятися від того, що сильно любиш, навіть коли це завдає тобі найбільшого болю.
Ця країна є такою, як є. Якщо ти можеш щось змінити - міняй, якщо ти хочеш щось зберегти - збережи. І байдуже, що це нагадує Сізіфову працю. Факт того, що ти залишився, додає сил, дає певний поштовх і дарує можливість бачити усе те хороше, за що ти колись так любив своє місто і таку неоднозначну, але свою країну.
Джерело
Ще кілька років тому, коли мене ковбасило від напливу романтичних ідей, і я ходила вулицями із розкритим ротом, вловлюючи кожну мить цієї неповторної реальності, я не могла подумати, що прийде час і я зненавиджу це все. Зненавиджу настільки сильно, наскільки любила.
Фото: Максим Семенюк / zhzh.info
Тоді, повертаючись зі столиці до рідного Львова, я ловила кожне слово якоїсь галицької цьотки, уповала на наш церемоніал у повсякденності і тішилася будь-яким виявам і підтвердженням нашої українськості. Люди на вулицях співали разом із нами народних пісень, і здавалося, нема причин для смути у нашому домі.
Однак за кілька років дух романтизму у моїй голові розвіявся, як хороші, але не надто дорогі парфуми, люди, яких бачу щодня, перестали бути такими привітними, як здавалося раніше, а весь цей церемоніал і претензії Галичини на свою винятковість почали дратувати.
Якщо раніше я із поблажливістю терпіла отих типажних, із буряковим кольором обличчя дядьків, від яких завжди несло трохи самогоном, а трохи ковбасою, то тепер вони мене бісили своєю безпросвітньою глупістю і темнотою в ясних очах.
Фото: likelviv.livejournal.com
Тітки, опасисті, з вічною хімією на головах, без макіяжу і без доброго взуття, і завжди в китайських або турецьких вбраннях-халатах дратували своєю безмежною турботою нагодувати всіх і вся, немов тільки це було найголовнішим у нашій державі. Від цих жінок завжди несло трохи хлівом, а трохи домашнім молоком, а які були не із села, то ті завжди пахли кухнею. Мені бракло фантазії уявити їх молодими і стрункими, веселими дівчатами з гарними косами, на місці яких зараз виднілася у кращому випадку незіпсута фарбою коротка шапка волосся.
А ще більш почали дратувати підлітки: ті, що косили під затєнтих патріотів, і ті, що дублювали ролі з серіалу "Реальні пацани". Їх хотілося взяти за шкварки і просто носом в книжку, в книжку, а в деяких випадках, навіть, у "Буквар". Ці діти не лякали, вони викликали огиду своєю обмеженістю у той час, коли доступна будь-яка інфа, коли можна нагуглити і начаклувати що завгодно власній допитливості.
Фото: Юрій Дячишин/AFP
Однак вони пропадали у "вконтактах" і віртуальних іграх. Вони втискали свої маленькі життя у кілька "желєзобетонних" істин. У когось це було "10 заповідей націоналіста", з яких вони пам'ятали єдину, що так і не регламентували у документі, - "Бий москаля!". В інших життя велося за блатними законами матушки-зони під сльозливо-житєйські звуки чужого попереднім поколінням їхніх родин шансону: "Пацан живет, но не работает".
А ще до сліз доводили бродячі пси, голодні коти, покинуті напризволяще зажерливим забудовникам старі будинки-сироти, пенсіонери, що вічно нагнітали обстановку мурмотанням, як стало жити гірше, немов за 20 років нашої незалежності коли-небудь було аж так принципово краще, і корупція. Корупція від асистента кафедри в університеті до отця-настоятеля твого храму.
Коротше, в якийсь момент ця мильна булька про чудовий Галицький край і солов'їну Україну зійшла на пси, і я серйозно задумалася про те, а чи не чкурнути куди подалі, аби більше не стримувати кожного дня в собі і злість, і плач, і розпач.
Фото: Андрій Поліковський / iPress.ua
Однак все виявилося не так просто. Ні, не в тому, що їхати було нікуди. Не просто було залишити усе своє, що так раніше тішило і так надихало. Я почувалася, немов зраджена, і спочатку, ясна річ, будь-якими способами відкидала усі намагання моєї довколишньої реальності помиритися зі мною: чи то молодий хлопець звільнить місце в маршрутці, чи то якась стара пані скаже добре слово просто так, чи може десь у банальній черзі серед згромадження чужих-своїх проблем хтось подарує тобі свіжий ковток розуміння і простої людської доброзичливості.
Процес мого одужання тривав довго і продовжує тривати далі. Можливо, це як побачити свого коханого у побуті, коли зникає романтичний ореол і стає все до переляку справжнім. Можливо, це був крок на зустріч дорослішанню. А можливо, це новий етап у моїх стосунках із моєю країною - коли все по-справжньому і по-дорослому.
Фото: AFP
Я ніколи не забуду ті чудові роки романтичного захоплення, коли здавалося, он ще трохи і тобі з друзями вдасться змінити увесь світ. А якщо не світ, то хоча б власну країну. Власну країну не вдасться - що ж, нам під силу регіон. А коли й тут зась - з нами завжди є наше місто, яке тримає обличчя за будь-яких обставин.
Однак закоханість минає, і ти опиняєшся перед вибором: піти чи залишитись, спалити усі мости чи почати будувати нові. Завжди важко відмовлятися від того, що сильно любиш, навіть коли це завдає тобі найбільшого болю.
Ця країна є такою, як є. Якщо ти можеш щось змінити - міняй, якщо ти хочеш щось зберегти - збережи. І байдуже, що це нагадує Сізіфову працю. Факт того, що ти залишився, додає сил, дає певний поштовх і дарує можливість бачити усе те хороше, за що ти колись так любив своє місто і таку неоднозначну, але свою країну.
Джерело