"Аби він прожив більше, то був би, як Шевченко" - Микола Сніжко про Василя Симоненка [інте
Originally posted by 3axapko at "Аби він прожив більше, то був би, як Шевченко" - Микола Сніжко про Василя Симоненка [інтерв'ю, ч1]
Робив тутка одне інтерв'ю для газет до 50-річчя від дня смерті Василя Симоненка. Воно вийшло 13 грудня:
http://gazeta.ua/articles/people-newspaper/_dehto-hoche-zrobiti-z-simonenka-angela-dehto-navpaki-a-vin-buv-zvichajnij-cholov/531393
Але газета - це редактор, це місце. А інтерв'ю дуже велике і обмеженому колу буде дуже цікавим. Та і всім по-троху знайдеться тут цікавого. Загалом, все під катом:
_______________________________________________________________
- Це моя відповідь Симоненку, - говорить черкасець Микола Сніжко і показує на свою картину, що одразу при вході в оселю. - «Я воскрес, щоб із вами жити», - писав він. Воскресніть! - прочитує напис на картині, над написом зображений Ісус з розкритими долонями, - Це він підняв руки і ніби запрошує в хату, - пояснює.
Микола Сніжко - друг і колега поета Василя Симоненка. Разом вони працювали у газеті «Молодь Черкащини» з 1961 по 1963 рік. у 2004-тому він видав книгу спогадів про поета "Оводи Василя Симоненка".
- Коля, ну хай проходять! - каже його дружина Наталія Михайлівна.
- Все по порядку, - всміхається Микола Семенович. - Це покладіть он в ту кімнату і повертайтесь на екскурсію, - киває на пакунок з яким ми прийшли. Чоловік попросив купити фарби та рамки та ДВП для картин, бо сам ходити не може. Нині вже має поганий зір, проте всеодно продовжує малювати. В кожній кімнаті понад десяток картин. Художник розповідає історію кожної з них. Декілька творів на сюжети віршів Симоненка, на воєнну тематику та з етюдів життя. У Миколи Сніжка з шести років немає правої руки, - відірвало вище ліктя, фугасом, який кинули німці. Цьому присвячена одна з картин із зображенням чотирьох зеленого кольору відбитків ніг та трьох червоних від рук і гранати на жовтому фоні з ромашками.
- Ця картина називається «Коля, Ната і граната». Ми все робили троьма руками, - у Миколи Сееновича на очах проступають сльози.
З картини на картину мандрує зображення корабля з пурпуровими вітрилами. В більшости картин переважають яскраві тони. У кожного елементу зображення свій символізм. Найбільше творів у кімнаті-майстерні, яка раніше була дитячою. У подружжя двоє дітей. Синові 51 рік, дочці - 41. мають двох онуків і одного правнука. Біля вхідних дверей на стіні висить плакат із зображенням хлопця-культуриста.
- То мій онук, - хвалиться Микола Семенович. - Йому ось буде 21 рік. Він зайняв друге місце в своїй категорії. Оті культуристи - то його кумири, - показує на ще кілька плакатів з рельєфними хлопцями.
Над дверима в одну з кімнат висить підкова, яку вони колись знайшли з Василем Симоненком.
Для розмови Микола Семенович запрошує у кімнату з міні-експозицією, як в музеї. Біля стіни на столі лежить кілька альбомів, книжок, вибірки з різних видань, старий глиняний посуд. На стіні картини. Зокрема триптих на вірш Симоненка «Берези в снігу занімілі» та ще кілька зимових пейзажів.
- Прізвище у мене зимове - Сніжко. От і малюю зиму, - пояснює художник. - Тепер ваша черга, - сміється.
- Ти не волнуйся, головне, - Наталія Михайлівна допомагає чоловікові сісти. - Він операцію недавно переніс, - звертається вже до нас.
- Каміння з мене вирізали, - з посмішкою додає Микола Семенович.
Одну з картин в цій кімнаті художник назвав «Поет-Симон». Саме так називали Симоненка друзі ще з університету.
- Коли я запитав його чого так, то він жартував таким чином: «Коли Ісуса Христа водили на Голгофу, щоб розп’ясти, то ніхто йому не допоміг, шоб визволити, чи хрест нести. Лише один селянин підійшов і допоміг нести. Цього селянина звать було Симон.», - розповідає Микола Семенович. - Оце дуже інтересна картина, яку я намалював за мотивами Симоненкового оповідання «Вино з троянд». - показує на роботу, що вистить над столом. На ній два фігурні графини і кілька таких же чарок. На обох графинах написи. Між ними ваза з квітами. - У цій пляшці «Сомоне», а в цій «Сомоне». В Симоненка був друг поет Микола Сом і він «Сомоне» називав самогон, - сміється Микола Семенович. - Зараз ми побесідуємо. Наталія Михайлівна зробить нам чай із троянд, як Василь Симоненко любив чай і вино з троянд. А ви тим часом підпишіться в моїй книжці, тут всі журналісти, письменники мені напам’ять розписуються, - розгортає книгу «Оводи Василя Симоненка» власного авторства, яка вийшла у 2004 тому. Одну книжку підписує сам і дарує.
- Не знаю, що ви мене питатимете, тому спочатку скажу сам. Комуністи кажуть, що це був їхній чоловік. Комуніст. Атеїст. Член партії. Нинішні націонал-патріоти, до них я належу і сам, вважають, що Симоненко їхній. Все це так, як Шевченко. Його визнавали і в радянській владі і зараз. Так само і від Симоненка. Він для всіх. Такий чоловік, як Шевченко. Я з ним працював в одному кабінеті. Відділ наш називався «Пропаганди і агітації.». Тільки уявіть яким відділом він керував! Звичайно ж ідеї партії, комуністичні ідеї. Він був членом партії і до самої смерті не відмовлявся від цього. А потім уже в 70-ті роки і у 80-ті про оцих шістдесятників, до яких належить Симоненко, Вінграновський, Драч, Павличко, Ліна Костенко, Олійник Борис… Їх всіх називали поетами-комуністами. А коли прийшла незалежність, то ці слова забули. Забули, що це були поети-комуністи, - сміється. - А я добре знав Симоненка, з ним разом працював, столи наші були поруч. Я чув, як він приймає людей, як з ними говорить. Я знав його в сім’ї, ми дружили. Я відчував його філософію. Це був не просто комуніст, - робить багатообіцяючу паузу, підносячи вказівний палець. - Це був комуніст-утопіст! А хто були ці ці комуністи-утопісти? Це були романтики! У комуністичній ідеї немає нічого поганого. В самій ідеї. Інша справа, що виконавці були погані і вони повторили трагедію Паризької комуни, коли розстрілювали своїх, просто вбивали і так далі. Це була страшна річ. Це були тирани і виконавці волі тиранів. А Симоненко був утопістом. Він вірив, що може бути рівність, труд, свобода. Шо тут такого поганого? Симоненко, звичайно ж був проти і в багатьох творах це показував.
- «Де зараз ви, кати мого народу?» - то він до них звертається? До тиранів?
- До комуністів-катів! Вони перетворились з комуністів у катів. Ось у чому була трагедія.
- А щодо атеїзму?
- Він теж був атеїстом. Про це свідчить його поема «Прокляття». Це страшна поема про те, як піп відмовився хрестить дітей, бо батько відмовився дать йому, як зараз кажуть, хабаря. Дід розтрощив сокирою ікони і так далі. Потім попи казали, що недаром Симоненка Бог покарав, бо він такий був атеїст страшний. Але ж потім Симоненко сказав інші слова: «Я воскрес, щоб із вами жити». Він зрозумів, що тут щось не так. Це слова Ісуса Христа, а він їх повторив. І це атеїст.
- А переслідували його за творчість?
- Аби ще трошки пожив, то б переслідували, - киває Наталія Михайлівна.
- Я не сказав би, бо просто такого не знаю.
- Є чутки, що його сам Хрущов на розмову викликав.
- З Хрущовим він точно не зустрічався.
- Полтавський поет, знайомий Симоненка Едуард Кухаренко припускає, що Василя Андрійовича побили міліціонери саме через творчість.
- Діло тоді було так. До нього приїхав якийсь родич і вони посиділи, а потім він його проводжав на вокзалі в Черкасах. Провів і зайшов у ресторанчику купить сигарет. А якраз працівники ресторан вирішили закрить ресторан на обідню перерву. Акривають прямо в нього перед носом, а він двері притримав і каже: «Мені сигарет би купити». А він такий куряга був.
- Кажуть, що по дві пачки «Прими» в день скурював.
- Да! «Пріму» курив. А вона йому: «За-а-крито!». Ну єсть же ж такі люди неввічливі. А Симоненко не нахабний сам був. Проситься їй: «Ну сигарет куплю.» А та побачила міліціонерів недалеко і каже їм, що ось хуліган. Ті підійшли, взяли його попід руки: «Хто ти такий?». А він взяв і показує посвідчення, що він журналіст «Молоді Черкащини». А журналістів тоді не любили, - посміхається. - Вони ж всі тоді були шістдесяткики. І ото й Дзюбина історія, і Василя Захарченка, і Стуса. Тоді ж прижимать почали. Тоді таке було. Вони його взяли і одвезли на станцію Шевченка, бо це була транспортна міліція. Вони його завезли, посадили в якусь комору, побили його. Ми узнали: Микола Негода, Вітя Онойко, Петро Жук. Вони поїхали в Смілу, пішли в міськком партії і кажуть, що таке діло, що нашого товариша посадили в буцигарню і треба його визволити. Секретар міськкому виявився добрим, подзвонив туди і його випустили. То Василь їм показував і синяки і який побитий він був. І йому сказали, щоб ніхто не знав про це.
- А з його творчістю це було пов’язане?
- Та ні. Я не сказав би так. Це вже домисли. Журналістів не любили просто. Він був журналістом - значить треба прижать. Так, як зараз. Ти зі «Свободи»? Ага! Треба прижать!
- Це було в 62-гому році, коли вже вийшла його перша збірка «Тиша і Грім»?
- Збірка вже вийшла. І його вітали друзі, передові шістдесятники. А ясно, що в обкомі до цього ставились з підозрою. Але не міг обком наказати десь його затримати. Це все випадково сталося. Якби на його місці був хтось інший, то те саме було б.
- Кажуть, що він їх фашистами обізвав, опір чинив.
- Може бути. Вони його б’ють і тягнуть то міг і назвать.
-Помер він від раку нирок?
- Ну ото ж його побили. А часу після того небагато пройшло. Може тоді йому й нирки повідбивали.
- Похорон такий був. Всі Черкаси! - очі Миколи Семеновича наповнюються слізьми.
- А холодно ще ж так. В нас і взутись не було чого, то ми чулків на ноги намотали, - згадує Наталія Михайлівна.
- А як Ви взагалі познайомились з Василем Андрійовичем?
- Я сам закінчував не журналістський факультет. Тоді це наш педінститут був (нині Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького) філологічний факультет. Я - філолог. А дружина моя - біологічний. Ми разом закінчували інститут, потім одружилися. Ми поїхали, як учителі за направленням в село Чупира на Київщині в Білоцерківському районі. І от ми там рік пропрацювали. Вона - біологом, а я вчителем української мови та літератури. Але я зрозумів, що я поганий учитель.
- Та чого? Тебе дітки так любили! - дружина посміхається.
- Ну порівняно з іншими, які там були, то я був, може, й кращий. Але сам я себе так не оцінював. Я попав не в ту тарілку. Я не вчитель. Ми вернулися в Черкаси. Знову вчителем я бути не хотів. А «Молоді Черкащини» був якраз рік, газета почала виходити 60-го року. Я у 61-шому літом попросився у «Черкаську правду» на роботу. В мене були вже повісті, оповідання. Я показав редактору Гольцеву. Йому сподобалося, але він каже, що у них місць немає. Порадив піти в «Молодь Черкащини». А це якраз через дорогу. Я пішов туди, там Григорій Суховершко був редактор. Теж все показав, розказав. Мене взяли, але тільки коректором. У них якраз два коректори було, то один ішов у відпустку, а потім другий. Я підмінив одну коректоршу, а потім другу. Я ж філолог. Знав мову. І мене мали взять літпрацівником. Та зі мною сталася пригода нехороша. Тоді космонавти літали у косос і полетів якраз Тітов, чи хтось там. І прислали нам фото, де Хрущов і цей комонавт на трибуні. Ми це фото дали в газету. А це зараз газета на комп’ютері робиться. А тоді - кліше. У верстальщика, який їх робив цих кліше було повно. І він замімть того, аби поставити це фото де Хрущов і Тітов, то він поставив кліше де балерина з такою піднятою ногою, - витягає руку догори. - пірует якийсь робить. А я підписував до друку і не помітив цього. І воно так і пішло до чергового редактора. Вони побачили. А тоді ж це не дай Бог. Шось не так про Хрущова - і виженуть з роботи. А я ще й на таких пташиних правах. Цей скандал, звичайно, не вийшов за межі редакції. Але мені сказали: «Це ти так проштрафився, то йди краще і не приходь.». А я вже подав заяву на літпрацівника. Іду на роботу, щоб забрать документи. Такий засумований. Мене Симоненко догнав і каже: «Ти не сумуй. Я піду до Суховершка і з ним поговорю.»
- А до того Ви з ним не спілкувалися?
- Я знав всіх працівників редакції. Я ж коректором був. Він мені каже: «Я тебе беру в свій відділ, якщо редактор не буде проти. Буду за тебе ручатись.». Він пішов до редактора і довго його не було. А я в цей час на вулиці. Ені було незручно. Відчував себе винним. Десь години півтори вони балакали. А тоді він вийшов і каже: «Коля, йди! Для тебе стіл уже готовий. Працюй, тільки ж не підведи!».
- Правда, що його запрошували після закінчення університету працювати у Франції? Не ділився цим з вами?
- Він любив французьку мову і вчив, - говорить Наталя Михайлівна.
- Не знаю я такого. Французьку мову він вивчав у школі. Його друг Перепадя - лінгвіст. Вони разом закінчували університет і він знав багато мов. В тому числі й французьку. Може там шось і було. Бо Перепадя мав стосунки з французами.
- Вірші Симоненко на роботі часто писав? Ви те помічали?
- Аякже! Він і сам в щоденнику писав, що газетна робота для нього марудна, суха. Він не любив журналістську роботу. Це чорна робота. Шоб написати якийсь матеріал, та щоб він ще комусь сподобався. Це чорна робота. Він не любив ці замітки писать. Він любив якусь рецензію на кіно, на книжку написать. Про якусь культурну подію. А пропагандиських статтей не писав. А вірші, - робить паузу, згадує, - Ну він же творча людина. Сидить тако шось думає, а потім кине писать ту чорну роботу і шось собі для пам’яті напише. А в основному вірші писав вдома. В нього вже була квартира по Шевченка 345, на п’ятому поверсі. Двокімнатна. В одній кімнаті мати жила з Олесем (сином), а в другій вони з Люсею. І кухня в них була. Так от він, - знову пауза, посмішка. - Він ото курив, відкривав форточку, щоб дим входив. І писав, писав, писав! А потім приходив на роботу і казав: «Ось я, хлопці, написав».
- А читав вам?
- Читав. Да… - задумується.
- Він, кажуть, «не дуже» читав. Не артистично.
- Ні. Артистичного нічого в ньому не було. В нього був тоді полтавський акцент, як ото в Бориса Олійника. Читав він. От казку «Цар Плаксій і Лоскотон» він повністю нам читав. Він її для Леся писав. Я знаю там деяка і нецензурщина була, - сміється. Дружина дивиться незрозумілим поглядом. - Він, ясно, поміняв. То для нас так читав, - виправдовується Микола Семенович.
- Він і вірші свої не дуже любив читати. Як святкували новий 1963 рік, то просили його: «Вася, почитай». А він чужі читав. Драча читав, - згадує Наталія Михайлівна.
- За життя в нього вийшла лише одна збірка. А кажуть він займався і самвидавом?
- Не було такого. Оце зараз кажуть: «писати в шухляду». А він тоді казав «у торбу». Тоді приїхала така собі Лісовенко, що шукала нових поетів, то він їй цілу торбу й дав. Вона вибрала і ото вийшла «Тиша і грім».
- Вона зразу, як приїхала назад в Київ йому й подзвонила, - додає дружина.
- Нат, принеси мені водички і чай там єсть з троянд? - питає Микола Семенович. Наталія Михайлівна йде на кухню. Повертається з порізаним шоколадним рулетом і чаєм, що солодко пахне трояндами. На дні кружки пелюстки. Аромат заповнює кімнату. Господарі чаю не п’ють. Пані Наталії не можна вживати солодкого, а Микола Семенович на дієті після операції. Чай і вино з троянд подружжя навчив робити Василь Симоненко. Тепер вони ним пригощають гостей.
- У своїй книзі ви дали перелік прізвиськ всіх тодішніх журналістів та інших колег. Невже Василя андрійовича тільки Симоном називали?
- Та-а-а!, - протягує Микола Семенович. - Він і сам себе називав Васисуалій, Василіск. Коли жінці листи підписував. Для хохми. Мав добре почуття гумору! В мене в книжці й розділ є, що називається «Бу-га-га!». Василь іноді кидав це слово після жарту, чи приколу.
- Друзів розігрував?
- Було. У місті було три газети, а бухгалтерія - одна. Ми там гонорари одержували. Районка тоді називалася дуже гучно: «Прапор Ленінізму», - сміється, - І першого квітня наші хлопі зібралися і дзвонять у бухгалтерію. Кажуть: «Це дзвонить Коля Ганич.», - журналіст «Прапора…», - «Гонорар сьогодні даватимуть?». Він каже, шо даватимуть. Тоді другий бере трубку і знов від імені Ганича дзвонять. Бухгалтер, Паша Вінніков, йому каже: «Коля, я ж сказав тобі вже. Даватимуть.». Потім Симоненко, копіюючи голос Ганича, знов питає, - Микола Семенович теж змінює голос. - «А гонорар даватимуть сьогодні. Це Коля Ганич.». Той бухгалтер вже криком відповідає. А тоді найшли вже Колю Ганича і просять, щоб той попитав чи даватимуть гонорар. Той дзвонить: «Павел Георгійович, сьогодні гонорар даватимуть?». Той вже як крикне на нього: «Як ти прийдеш, то я тебе тут розстріляю! І гонорар не дам».
- Кажуть він танцювати не любив?
- Не те, що не любив. Просто не вмів, - сміється Микола Семенович.
- Окрім почуття гумору, він ще й красивим молодиком був. Як у нього з жінками складалося?
- Ми познайомились, коли в нього вже був син Олесик. І вже він квартиру мав. Він одружився в десь в 59-тому році. Симоненко був поетом-романтиком. Як і всі справжні поети, - Микола Семенович заходить здалеку, - Єсть же ж і поети-графомани. А справжні поети - романтики. Так от Симоненко був хлопець висо-о-о-кий, чорнявий, красивий. Ніколи він галстука не носив.
- В дудочках приїхав, - додає дружина, -То такі штани тоді модні були.
- Ната, не перебивай, - лагідно просить Микола Семенович. - Дівчата його любили. В університеті його любила поетеса Тамара Коломієць. І вони там кохалися. Не знаю як. Сом розказував. Була в нього любов і в школі. Однолюбів не буває! - категорично відрубує Сніжко. Дружина поглядає на нього трохи скоса. - Він мені це сам казав і я про це знаю. І ви про це знаєте. Однолюбів не буває. Я в це не вірю і Симоненко в це не вірив.
- Угу, - Наталія Михайлівна не зводить погляду з чоловіка.
- Але справа в чому, - не реагує той. - Він був хлопець красивий, видний. І міг одружиться будь з ким. З поетесою, з артисткою, з журналісткою. З жінкою секретаря… Ой! З дочкою секретаря обкому, - сміється з обмовки. - Та міг би й з жінкою! З ким хочеш! Він був симпатичний, красивий. Та що там казати. Ще й поет. А одружився з простою кур’єркою Люсею Півторадня. А вона кур’єркою була. А там же такі дівчата були в 2Черкаській правді», що міг би він запроста з ними одружитися.
- Може він і з ними мав якісь стосунки?
- Він романтик був. Люся теж була красива дівчина. В неї були очі, що він казав: «… іочі божевільно голубі». А вона жила на Казбеті - то такий бандітский район в Черкасах. От він її і проводжав. Доречі, вибачаюсь, бандіти й морду йому били. Але він не відмовився від неї. І одружився з нею. А всі йому дивувались. Ну як він міг таку… - пауза на секунд п’ять. - Примітивну таку жінку собі взяти.
- Не по собі, - киває Наталія Михайлівна.
- А він, як капітан Грей. Всліпу взяв Асоль і повів на свій корабель. А шо було далі у капітана Грея і Асоль ніхто ж не знає. А Симоненко влип у таку саму історію. Він за цією романтикою, що він оце таку просту дівчину ощасливить. Це ж і Шевченко попався на такий гачок. Він ото полюбив Ликеру-кріпачку. А вона йому відмовила. Сказала: «Ти старий. Ти такий-сякий.». А ротім та Ликера жаліла, як Шевченко вмер та ходила на могилу плакала кожен день. І Симоненко вляпався. Він дуже швидко після народження сина зрозумів, що це не та жінка.
- Коля, ми ж всі компанією були. Їздили всюди завжди разом, - говорить Наталія Михайлівна.
- Всі це знали, шо він у ній розчарувався. Вона була не та.
- Не розуміла його творчу душу?
- Була така спільна знайома Даша Ястрєбова. Я колись говорив з нею, то вона розказує: «Бачила Люсю та й питаю її як там з Василем?». А люська їй відповіла: «Думала, що цей Василь буде на хліб заробляти, а він віршики пише!». Ну і як вона могла зрозуміти таку людину.
- Вона й нам говорила, - махає рукою Наталя Михайлівна.
- А потім, як він захворів, а вона поїхала на курорт…
- Нинада, Коля таке вже казати, - перебиває його дружина.
- Так чого ж. Було. Він попав у лікарню, в нього все почало боліть. А вона була в домі отдиха. Мати Симоненкова, Ганна Федорівна, їй написала листа: «Приїжджай, бо вася заболів!». Ми пішли його провідувати і Люся приїхаля якраз і каже: «От біда! Я тільки знайшла собі бахура-ухажора, а треба вертаться!». Як до такої жінки міг ставиться Василь?
- А я їй кажу, що аби ти хоч знала який Вася больний. Ми її перестали поважати? - опускає пані Наталія голову.
- Вона ж тоді через кілька років по смерті чоловіка й одружилася.
- Яке там! Через рік! - говорить Наталія Михайлівна.
- Після смерті… Не знаю скільки там пройшло. Вона привела в хату другого батька для Олеся.
- Дєло в том, що вона з ним прожила ще до Василя.
- Ната, я говорю, - просить дружину не перебивати Микола Семенович. - Якийсь Мішка, якийсь сантєхнік, алкоголік. Потім вона побачила, шо і той Мішка п’яниця і вигнала його. А жили ж у тій самій квартирі. З матір’ю. А мати прожила 90 років і ото як покинув її чоловік, коли Василеві й року не було, то вона й заміж не виходила. Вона любила того чоловіка. Це був приклад однолюбства, самовідданості І мати сказала, що з ними жити не буде. Ми добилися їй однокімнатної квартири в тому ж будинку. А Люська тоді вобще пустилася берега. Пізніше ми застукали її на тому, - посміхається. - Ото такий поет Петро Лановицький був і він до неї зачастив. А був одружений. З дитиною. Жінка цього Петра поскаржилась в обком комсомолу та скликали комсомольські збори. Там його чихвостили так. А Петро каже: «Я її люблю!». Любиш - женись. То Петро кинув жінку, розвівся, а з цією женився. Така це була брудна історія.
- А Василь сам не зраджував їй?
Микола Семенович сміється.
-Коля, ну хіба це таке було? - запитує Наталія Михайлівна.
- Я особисто не знаю. Але чутки ходили. Є така Ніна Черняк. Працювала в обласному радіо. Її дівчаче прізвище - Біда. Вон поскаржилась на свого чоловіка у «Черкаську правду», а Микола Негода написав на нього фейлетон і той чоловік плюнув на цю Ніну Черняк і покинув. То вона ходила до Василя і носила йому якісь свої вірші, щоб він їх благословив до друку. Вони були слабенькі такі. Василь їх доводив до ума. Деякі були надруковані. А потім хтось помітив цю іну Черняк, - робить паузу. - На Дніпрі, у верболозі, - сміється.
- Ну Коля! Це хто? - Наталія Михайлівна здивовано.
- Це мені розказували. Я ж не стояв в ногах. Не бачили його ні в яких гріхах, але чутки пішли. А тепер приїхала якась журналістка з телебачення, знайшла цю Ніну Черняк.І та журналістка зробила передачу «Зигзаги долі», чи якось так, про Василя. І там ця Ніна Черняк розказує, що Василь її любив. Приходив, навіть, свататись. І це женатий, з дитиною. Нібито Василь і його друг поет Оглоблін приходили до неї свататись. Це ж брехня! Ніна на всю Україну сказала, що була його коханкою, але як він прийшов свататись, то відмовила. Бо ж він жинатий! А вона така хароша не хотіла розбивать сім’ю, - Микола семенович додає зухвалості в інтонацію.
- Та це вона не тільки з ним!Це фантазія! Вона так не тільки з ним. Ми знаєм з ким ще вона дружила. Їй нада було вийти замуж, - пояснює Наталія Михайлівна.
- Та це така людина була… Розійшлась з чоловіком. Микола Негода ще й фейлетон написав, що він б’є її, що він аморальний. Він її покинув і з того часу вона заміж так і не вийшла. Всі знали в Черкасах, що вона, м’яко кажучи, не надійна людина. І так вона й досі кукурікає.
- Це років шість тому було, як в тебе був перший інфаркт. Розкажи, як Ніна використала цей матеріал про себе!
- Цю програму буває крутять. І всі обурюються. Вона хотіла засвітиться, чи як. Симоненка самого зганьбили. Якщо там щось і було між ними, то для чого це? Доречі цей самий Негода… Я з ним говорив, як він ще живий був і питаю: «Микола Тодосійович, а це правда, що ви знаєте, що ця Ніна Черняк і Василь цей саме?». Він мені казав так: «Да! Плітки такі ходили.». Негода ще казав Симоненкові: «Вася, ти з нею не дружи, бо буде з тобою біда. А це її дівчаче прізвище.
- Коля, а яке ви їй прізвисько придумали?
- В мене в книжці є рядки про те, як хлопці насміхалися над її віршами. Але я пишу культурно, інтелігентно, щоб не зачепити Ніну. Вона нині ще жива. Два роки вже на пенсії. Так от вона принесла Василеві свої вірші, а вони слабенькі. Він взяв, поправив, показав їй, а вона каже: «Та це не мій вірш уже. Шо хочте з ним робіть! Я під ним не підпишусь.». То хлопці вирішили надрукувать. Але зібрались і почали придумувати їй псевдонім. Всякі такі смішні. А потім придумали «Діана Рене». Таке не французьке, не англійське. Таке, щоб ніхто не догадався, яка вона принцеса. А Ніна прчитала це в книжці і каже: «Симоненко називав мене принцесою!», - підносить палець догори, потім сміється. - Вона це прийняла на віру. Гумору вона не зрозуміла
- А чоловік у неї був хороший. У мене на «Хімреактиві» працювала лаборантом його друга жінка. То такі діти хороші народилися. Хароший був парєнь. А так судьба склалася. - зітхає Наталія Михайлівна.
- А Симоненко ж і вам пуд солі приносив коли ви сварилися. Казав, що поки не з’їсте разом, то до тих пір не сварилися.
- Да-да! Це ж зараз я старий і розбитий, а тоді ми всі були молоді і могли й випить, і закурить. Нікуди тут не дінешся. Молодість. І одного разу вийшло так, що спочатку День Радянської армії, потім ще якесь свято. Раз випили, другий, третій. А потім ще хтось із Києва приїхав і їх треба було угостить. І Симоненко каже: «Давай удвох!». Ми десь в ресторані цих хлопців пригощали. Потім і на вокзалі проводжали і випили. І я приїхав додому, а мені жінка каже: «Микола, скілька можна?», - обоє сміються переглядаючись. - Вона така зла була, що казала наче піде жалітись. Тоді була така мода: тіки що - так зразу скаржитись н роботу, у комсомол, горком партії, щоб повпливали, - сміється.
- Я налякала тебе, - сміється Наталія Михайлівна.
- Та я думав, що вона пожартувала. А вона пішла. Якраз редактора не було. То вона зайшла в наш відділ, а там Симоненко. От вона йому і наскаржилась, що такий-сякий Микола четвертий день приходить п’яний. А Симоненко каже: «Ось він прийде, то я його накажу!», - обоє сміються. - Вона його послухала, задоволена вийшла. Я приходжу на роботу, а Симоненко мені каже: «З ким це ти, голубчик, учора пиячив? Шоб не було більш такго!», - вибухає сміхом.
- А Василь Андрійович любив випити?
- Шо таке любить випить? Якшо відповідати на це запитання, то я відповім негативно. Він не був п’яницею. Мене часто питають знайомі. Кажуть: «Признайся, Симоненко ж був алкоголіком?». Та шо ти таке мелиш! Глупості. Він був нормальним чоловіком. Зібралася компанія - випили, день народження у когось - випили.
- Кажуть він вино любив. Чи й «сомоне» любив?
- Та він все любив, - Микола Семенович заходиться сміхом. - Він ще на самогон казав «сомогон», в честь Миколи Сома.
- А п’яного його хіба хто бачив? - запитує Наталія Михайлівна.
- Ніколи й ніхто. Він знав міру. Тоді такий час був, що на три рублі можна було купити пляшку і два-три пончика. Поет Оглоблін приходив і казав: «Ну что, хлопци, по рублю?».
- Мені сам Василь казав: «У Колі завжди должна буть «чергова» троячка», - згадує пані Наталія, посміхаючись.
- Дехто хоче зробити з Симоненка ангела. Дехто хоче зробити навпаки, шо він алкоголік був і все таке. А він був звичайний чоловік. Такий, як ми всі. Тоді й ніхто не підозрював, що він такий великий чоловік! Ніхто не підозрював, шо він так прославиться! Он той, наприклад, альбом з його фотографіями, - показує на стилаж, -То наш тодішній фотограф Ігор Осадчий навмання його фотографував. Кадри просто добивав. Він і не думав, що ці кадри йому пригодяться! Симоненко був нормальний рядовий хлопець! І випити любив, і пожартувати, і повчити когось. Я от Наталі Михайлівній колись казав, шо боюся ляпнути при ньому якусь дурницю. Інколи й боявся з ним говорить. Бо він такий ерудований, грамотний, начитаний. був! А я боявся, що скажу щось таке, а він мене присоромить, чи сміяться буде. А він умів інтелігентно провчить. Було, що ми давали відповіді читачам і я інколи писав замість Василя. Давав йому на підпис. Одного разу дав, щоб він підписав. Він взяв, прочитав, закурив свою «Пріму». А вікно було відчинене, то він прочинив двері і каже: «Коля, оце я зараз стою на протязі. Тут протяг. А писати «на протязі року» не можна. Треба: «протягом року».
- Коля, та розкажи ж про пуд солі! - нагадує Наталія Михайлівна.
- А! Я й забувся. Ми оце років три тому золоте весілля зіргали. А тоді з нею посорилися. Прийшов я додому і кажу: «Шо ж це ти така? Наскаржилася на мене!». Не кажу ж, що ми разом пиячили. Я й про це Василеві сказав, що такі погані в нас діла, шо чуть не розійшлися. А було моє День Народження. А Василь сказав, що прийдуть всім колективом святкувать. Мирить нас. І прийшли хлопці: Василь, Коля Єщенко, Коля Яременко, Дашківський. Чотири Колі нас було. Василь прийшов і не став дарувати книжки, чи шось таке, а купив мішок солі!, - сміється, - І заносить той мішок солі та каже: «Шоб оце ви всю з’їли і не розсипали! Бо як хто розсипає сіль, то це до сварок!». Ми помирились.
- А де ж ти дінешся. Помирились! - пані Наталія посміхається, - Тоді Василь і розкрив секрет. Каже: «Гляди, щоб у Колі завжди троячка «чергова» в піджаку була!».
- Василь народився восьмого січня, а сьомого - Різдво Христове. Так от празнували ми два дні, а на третів прийшли на роботу чумні. І треба ж позмелиться. Хтось згадав, що Негода дев’ятого народився. Василь дзвонить і вітає, а він каже: «Це намек, шо треба прилить це діло? То пприходьте! Тільки стільці з собою візьміть.». Бо він недавно переселився на нову квартиру і ще меблів багато не було. І от ми взяли з собою стільці та й ідемо до Негоди. На подарунок докупили стільців, щоб було 12, як у Ільфа і Петрова. Порозсідалися, а Негода виймає отаку сулію самогону, - Микола Семенович показує рукою десь півметра над столом.
- Чикушка Негодина! - сміється пані Наталія.
- А то йому голова колгоспу з Сагунівки на День народження подарував. Негода каже: «Тут не багато!». А там літрів вісім було. А нас чоловік 12. Ми не подужали її, звісно за раз. На другий день ще ходили похмелятись з тієї чикушки. Так і назвали її: «Негодина чикушка».
- За першу збірку Василь Андрійович отримав 2000 карбованців. Куди ж він їх витратив? Він взагалі ж небідно жив?
- Та тоді журналісти не дуже й получали! Я, як літпрацівник, отримував тоді 160 карбованців. А Василь одержував трохи більше. Куди він дів ті гроші я не знаю. Стіни були голі ще в них, і мама з села переїхала. Та точно знаю, що він ще готував книжки. І все ж це треба було оформить, надрукувать на машинці. А за все це треба платить гроші. А тоді ж і їхати в Київ, там когось вгостити. Так вони і розійшлись ті гроші.
- Він нам розказував, що приїжжали Вінграновський і ще хтось та запрошували їхати з ними в Канів, а Василь при мені таке казав: «Чорт возьми нема грошей».
ЖЖ пише, що пост завеликий, тому ось частина 2 - http://3axapko.livejournal.com/79526.html.
Робив тутка одне інтерв'ю для газет до 50-річчя від дня смерті Василя Симоненка. Воно вийшло 13 грудня:
http://gazeta.ua/articles/people-newspaper/_dehto-hoche-zrobiti-z-simonenka-angela-dehto-navpaki-a-vin-buv-zvichajnij-cholov/531393
Але газета - це редактор, це місце. А інтерв'ю дуже велике і обмеженому колу буде дуже цікавим. Та і всім по-троху знайдеться тут цікавого. Загалом, все під катом:
_______________________________________________________________
- Це моя відповідь Симоненку, - говорить черкасець Микола Сніжко і показує на свою картину, що одразу при вході в оселю. - «Я воскрес, щоб із вами жити», - писав він. Воскресніть! - прочитує напис на картині, над написом зображений Ісус з розкритими долонями, - Це він підняв руки і ніби запрошує в хату, - пояснює.
Микола Сніжко - друг і колега поета Василя Симоненка. Разом вони працювали у газеті «Молодь Черкащини» з 1961 по 1963 рік. у 2004-тому він видав книгу спогадів про поета "Оводи Василя Симоненка".
- Коля, ну хай проходять! - каже його дружина Наталія Михайлівна.
- Все по порядку, - всміхається Микола Семенович. - Це покладіть он в ту кімнату і повертайтесь на екскурсію, - киває на пакунок з яким ми прийшли. Чоловік попросив купити фарби та рамки та ДВП для картин, бо сам ходити не може. Нині вже має поганий зір, проте всеодно продовжує малювати. В кожній кімнаті понад десяток картин. Художник розповідає історію кожної з них. Декілька творів на сюжети віршів Симоненка, на воєнну тематику та з етюдів життя. У Миколи Сніжка з шести років немає правої руки, - відірвало вище ліктя, фугасом, який кинули німці. Цьому присвячена одна з картин із зображенням чотирьох зеленого кольору відбитків ніг та трьох червоних від рук і гранати на жовтому фоні з ромашками.
- Ця картина називається «Коля, Ната і граната». Ми все робили троьма руками, - у Миколи Сееновича на очах проступають сльози.
З картини на картину мандрує зображення корабля з пурпуровими вітрилами. В більшости картин переважають яскраві тони. У кожного елементу зображення свій символізм. Найбільше творів у кімнаті-майстерні, яка раніше була дитячою. У подружжя двоє дітей. Синові 51 рік, дочці - 41. мають двох онуків і одного правнука. Біля вхідних дверей на стіні висить плакат із зображенням хлопця-культуриста.
- То мій онук, - хвалиться Микола Семенович. - Йому ось буде 21 рік. Він зайняв друге місце в своїй категорії. Оті культуристи - то його кумири, - показує на ще кілька плакатів з рельєфними хлопцями.
Над дверима в одну з кімнат висить підкова, яку вони колись знайшли з Василем Симоненком.
Для розмови Микола Семенович запрошує у кімнату з міні-експозицією, як в музеї. Біля стіни на столі лежить кілька альбомів, книжок, вибірки з різних видань, старий глиняний посуд. На стіні картини. Зокрема триптих на вірш Симоненка «Берези в снігу занімілі» та ще кілька зимових пейзажів.
- Прізвище у мене зимове - Сніжко. От і малюю зиму, - пояснює художник. - Тепер ваша черга, - сміється.
- Ти не волнуйся, головне, - Наталія Михайлівна допомагає чоловікові сісти. - Він операцію недавно переніс, - звертається вже до нас.
- Каміння з мене вирізали, - з посмішкою додає Микола Семенович.
Одну з картин в цій кімнаті художник назвав «Поет-Симон». Саме так називали Симоненка друзі ще з університету.
- Коли я запитав його чого так, то він жартував таким чином: «Коли Ісуса Христа водили на Голгофу, щоб розп’ясти, то ніхто йому не допоміг, шоб визволити, чи хрест нести. Лише один селянин підійшов і допоміг нести. Цього селянина звать було Симон.», - розповідає Микола Семенович. - Оце дуже інтересна картина, яку я намалював за мотивами Симоненкового оповідання «Вино з троянд». - показує на роботу, що вистить над столом. На ній два фігурні графини і кілька таких же чарок. На обох графинах написи. Між ними ваза з квітами. - У цій пляшці «Сомоне», а в цій «Сомоне». В Симоненка був друг поет Микола Сом і він «Сомоне» називав самогон, - сміється Микола Семенович. - Зараз ми побесідуємо. Наталія Михайлівна зробить нам чай із троянд, як Василь Симоненко любив чай і вино з троянд. А ви тим часом підпишіться в моїй книжці, тут всі журналісти, письменники мені напам’ять розписуються, - розгортає книгу «Оводи Василя Симоненка» власного авторства, яка вийшла у 2004 тому. Одну книжку підписує сам і дарує.
- Не знаю, що ви мене питатимете, тому спочатку скажу сам. Комуністи кажуть, що це був їхній чоловік. Комуніст. Атеїст. Член партії. Нинішні націонал-патріоти, до них я належу і сам, вважають, що Симоненко їхній. Все це так, як Шевченко. Його визнавали і в радянській владі і зараз. Так само і від Симоненка. Він для всіх. Такий чоловік, як Шевченко. Я з ним працював в одному кабінеті. Відділ наш називався «Пропаганди і агітації.». Тільки уявіть яким відділом він керував! Звичайно ж ідеї партії, комуністичні ідеї. Він був членом партії і до самої смерті не відмовлявся від цього. А потім уже в 70-ті роки і у 80-ті про оцих шістдесятників, до яких належить Симоненко, Вінграновський, Драч, Павличко, Ліна Костенко, Олійник Борис… Їх всіх називали поетами-комуністами. А коли прийшла незалежність, то ці слова забули. Забули, що це були поети-комуністи, - сміється. - А я добре знав Симоненка, з ним разом працював, столи наші були поруч. Я чув, як він приймає людей, як з ними говорить. Я знав його в сім’ї, ми дружили. Я відчував його філософію. Це був не просто комуніст, - робить багатообіцяючу паузу, підносячи вказівний палець. - Це був комуніст-утопіст! А хто були ці ці комуністи-утопісти? Це були романтики! У комуністичній ідеї немає нічого поганого. В самій ідеї. Інша справа, що виконавці були погані і вони повторили трагедію Паризької комуни, коли розстрілювали своїх, просто вбивали і так далі. Це була страшна річ. Це були тирани і виконавці волі тиранів. А Симоненко був утопістом. Він вірив, що може бути рівність, труд, свобода. Шо тут такого поганого? Симоненко, звичайно ж був проти і в багатьох творах це показував.
- «Де зараз ви, кати мого народу?» - то він до них звертається? До тиранів?
- До комуністів-катів! Вони перетворились з комуністів у катів. Ось у чому була трагедія.
- А щодо атеїзму?
- Він теж був атеїстом. Про це свідчить його поема «Прокляття». Це страшна поема про те, як піп відмовився хрестить дітей, бо батько відмовився дать йому, як зараз кажуть, хабаря. Дід розтрощив сокирою ікони і так далі. Потім попи казали, що недаром Симоненка Бог покарав, бо він такий був атеїст страшний. Але ж потім Симоненко сказав інші слова: «Я воскрес, щоб із вами жити». Він зрозумів, що тут щось не так. Це слова Ісуса Христа, а він їх повторив. І це атеїст.
- А переслідували його за творчість?
- Аби ще трошки пожив, то б переслідували, - киває Наталія Михайлівна.
- Я не сказав би, бо просто такого не знаю.
- Є чутки, що його сам Хрущов на розмову викликав.
- З Хрущовим він точно не зустрічався.
- Полтавський поет, знайомий Симоненка Едуард Кухаренко припускає, що Василя Андрійовича побили міліціонери саме через творчість.
- Діло тоді було так. До нього приїхав якийсь родич і вони посиділи, а потім він його проводжав на вокзалі в Черкасах. Провів і зайшов у ресторанчику купить сигарет. А якраз працівники ресторан вирішили закрить ресторан на обідню перерву. Акривають прямо в нього перед носом, а він двері притримав і каже: «Мені сигарет би купити». А він такий куряга був.
- Кажуть, що по дві пачки «Прими» в день скурював.
- Да! «Пріму» курив. А вона йому: «За-а-крито!». Ну єсть же ж такі люди неввічливі. А Симоненко не нахабний сам був. Проситься їй: «Ну сигарет куплю.» А та побачила міліціонерів недалеко і каже їм, що ось хуліган. Ті підійшли, взяли його попід руки: «Хто ти такий?». А він взяв і показує посвідчення, що він журналіст «Молоді Черкащини». А журналістів тоді не любили, - посміхається. - Вони ж всі тоді були шістдесяткики. І ото й Дзюбина історія, і Василя Захарченка, і Стуса. Тоді ж прижимать почали. Тоді таке було. Вони його взяли і одвезли на станцію Шевченка, бо це була транспортна міліція. Вони його завезли, посадили в якусь комору, побили його. Ми узнали: Микола Негода, Вітя Онойко, Петро Жук. Вони поїхали в Смілу, пішли в міськком партії і кажуть, що таке діло, що нашого товариша посадили в буцигарню і треба його визволити. Секретар міськкому виявився добрим, подзвонив туди і його випустили. То Василь їм показував і синяки і який побитий він був. І йому сказали, щоб ніхто не знав про це.
- А з його творчістю це було пов’язане?
- Та ні. Я не сказав би так. Це вже домисли. Журналістів не любили просто. Він був журналістом - значить треба прижать. Так, як зараз. Ти зі «Свободи»? Ага! Треба прижать!
- Це було в 62-гому році, коли вже вийшла його перша збірка «Тиша і Грім»?
- Збірка вже вийшла. І його вітали друзі, передові шістдесятники. А ясно, що в обкомі до цього ставились з підозрою. Але не міг обком наказати десь його затримати. Це все випадково сталося. Якби на його місці був хтось інший, то те саме було б.
- Кажуть, що він їх фашистами обізвав, опір чинив.
- Може бути. Вони його б’ють і тягнуть то міг і назвать.
-Помер він від раку нирок?
- Ну ото ж його побили. А часу після того небагато пройшло. Може тоді йому й нирки повідбивали.
- Похорон такий був. Всі Черкаси! - очі Миколи Семеновича наповнюються слізьми.
- А холодно ще ж так. В нас і взутись не було чого, то ми чулків на ноги намотали, - згадує Наталія Михайлівна.
- А як Ви взагалі познайомились з Василем Андрійовичем?
- Я сам закінчував не журналістський факультет. Тоді це наш педінститут був (нині Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького) філологічний факультет. Я - філолог. А дружина моя - біологічний. Ми разом закінчували інститут, потім одружилися. Ми поїхали, як учителі за направленням в село Чупира на Київщині в Білоцерківському районі. І от ми там рік пропрацювали. Вона - біологом, а я вчителем української мови та літератури. Але я зрозумів, що я поганий учитель.
- Та чого? Тебе дітки так любили! - дружина посміхається.
- Ну порівняно з іншими, які там були, то я був, може, й кращий. Але сам я себе так не оцінював. Я попав не в ту тарілку. Я не вчитель. Ми вернулися в Черкаси. Знову вчителем я бути не хотів. А «Молоді Черкащини» був якраз рік, газета почала виходити 60-го року. Я у 61-шому літом попросився у «Черкаську правду» на роботу. В мене були вже повісті, оповідання. Я показав редактору Гольцеву. Йому сподобалося, але він каже, що у них місць немає. Порадив піти в «Молодь Черкащини». А це якраз через дорогу. Я пішов туди, там Григорій Суховершко був редактор. Теж все показав, розказав. Мене взяли, але тільки коректором. У них якраз два коректори було, то один ішов у відпустку, а потім другий. Я підмінив одну коректоршу, а потім другу. Я ж філолог. Знав мову. І мене мали взять літпрацівником. Та зі мною сталася пригода нехороша. Тоді космонавти літали у косос і полетів якраз Тітов, чи хтось там. І прислали нам фото, де Хрущов і цей комонавт на трибуні. Ми це фото дали в газету. А це зараз газета на комп’ютері робиться. А тоді - кліше. У верстальщика, який їх робив цих кліше було повно. І він замімть того, аби поставити це фото де Хрущов і Тітов, то він поставив кліше де балерина з такою піднятою ногою, - витягає руку догори. - пірует якийсь робить. А я підписував до друку і не помітив цього. І воно так і пішло до чергового редактора. Вони побачили. А тоді ж це не дай Бог. Шось не так про Хрущова - і виженуть з роботи. А я ще й на таких пташиних правах. Цей скандал, звичайно, не вийшов за межі редакції. Але мені сказали: «Це ти так проштрафився, то йди краще і не приходь.». А я вже подав заяву на літпрацівника. Іду на роботу, щоб забрать документи. Такий засумований. Мене Симоненко догнав і каже: «Ти не сумуй. Я піду до Суховершка і з ним поговорю.»
- А до того Ви з ним не спілкувалися?
- Я знав всіх працівників редакції. Я ж коректором був. Він мені каже: «Я тебе беру в свій відділ, якщо редактор не буде проти. Буду за тебе ручатись.». Він пішов до редактора і довго його не було. А я в цей час на вулиці. Ені було незручно. Відчував себе винним. Десь години півтори вони балакали. А тоді він вийшов і каже: «Коля, йди! Для тебе стіл уже готовий. Працюй, тільки ж не підведи!».
- Правда, що його запрошували після закінчення університету працювати у Франції? Не ділився цим з вами?
- Він любив французьку мову і вчив, - говорить Наталя Михайлівна.
- Не знаю я такого. Французьку мову він вивчав у школі. Його друг Перепадя - лінгвіст. Вони разом закінчували університет і він знав багато мов. В тому числі й французьку. Може там шось і було. Бо Перепадя мав стосунки з французами.
- Вірші Симоненко на роботі часто писав? Ви те помічали?
- Аякже! Він і сам в щоденнику писав, що газетна робота для нього марудна, суха. Він не любив журналістську роботу. Це чорна робота. Шоб написати якийсь матеріал, та щоб він ще комусь сподобався. Це чорна робота. Він не любив ці замітки писать. Він любив якусь рецензію на кіно, на книжку написать. Про якусь культурну подію. А пропагандиських статтей не писав. А вірші, - робить паузу, згадує, - Ну він же творча людина. Сидить тако шось думає, а потім кине писать ту чорну роботу і шось собі для пам’яті напише. А в основному вірші писав вдома. В нього вже була квартира по Шевченка 345, на п’ятому поверсі. Двокімнатна. В одній кімнаті мати жила з Олесем (сином), а в другій вони з Люсею. І кухня в них була. Так от він, - знову пауза, посмішка. - Він ото курив, відкривав форточку, щоб дим входив. І писав, писав, писав! А потім приходив на роботу і казав: «Ось я, хлопці, написав».
- А читав вам?
- Читав. Да… - задумується.
- Він, кажуть, «не дуже» читав. Не артистично.
- Ні. Артистичного нічого в ньому не було. В нього був тоді полтавський акцент, як ото в Бориса Олійника. Читав він. От казку «Цар Плаксій і Лоскотон» він повністю нам читав. Він її для Леся писав. Я знаю там деяка і нецензурщина була, - сміється. Дружина дивиться незрозумілим поглядом. - Він, ясно, поміняв. То для нас так читав, - виправдовується Микола Семенович.
- Він і вірші свої не дуже любив читати. Як святкували новий 1963 рік, то просили його: «Вася, почитай». А він чужі читав. Драча читав, - згадує Наталія Михайлівна.
- За життя в нього вийшла лише одна збірка. А кажуть він займався і самвидавом?
- Не було такого. Оце зараз кажуть: «писати в шухляду». А він тоді казав «у торбу». Тоді приїхала така собі Лісовенко, що шукала нових поетів, то він їй цілу торбу й дав. Вона вибрала і ото вийшла «Тиша і грім».
- Вона зразу, як приїхала назад в Київ йому й подзвонила, - додає дружина.
- Нат, принеси мені водички і чай там єсть з троянд? - питає Микола Семенович. Наталія Михайлівна йде на кухню. Повертається з порізаним шоколадним рулетом і чаєм, що солодко пахне трояндами. На дні кружки пелюстки. Аромат заповнює кімнату. Господарі чаю не п’ють. Пані Наталії не можна вживати солодкого, а Микола Семенович на дієті після операції. Чай і вино з троянд подружжя навчив робити Василь Симоненко. Тепер вони ним пригощають гостей.
- У своїй книзі ви дали перелік прізвиськ всіх тодішніх журналістів та інших колег. Невже Василя андрійовича тільки Симоном називали?
- Та-а-а!, - протягує Микола Семенович. - Він і сам себе називав Васисуалій, Василіск. Коли жінці листи підписував. Для хохми. Мав добре почуття гумору! В мене в книжці й розділ є, що називається «Бу-га-га!». Василь іноді кидав це слово після жарту, чи приколу.
- Друзів розігрував?
- Було. У місті було три газети, а бухгалтерія - одна. Ми там гонорари одержували. Районка тоді називалася дуже гучно: «Прапор Ленінізму», - сміється, - І першого квітня наші хлопі зібралися і дзвонять у бухгалтерію. Кажуть: «Це дзвонить Коля Ганич.», - журналіст «Прапора…», - «Гонорар сьогодні даватимуть?». Він каже, шо даватимуть. Тоді другий бере трубку і знов від імені Ганича дзвонять. Бухгалтер, Паша Вінніков, йому каже: «Коля, я ж сказав тобі вже. Даватимуть.». Потім Симоненко, копіюючи голос Ганича, знов питає, - Микола Семенович теж змінює голос. - «А гонорар даватимуть сьогодні. Це Коля Ганич.». Той бухгалтер вже криком відповідає. А тоді найшли вже Колю Ганича і просять, щоб той попитав чи даватимуть гонорар. Той дзвонить: «Павел Георгійович, сьогодні гонорар даватимуть?». Той вже як крикне на нього: «Як ти прийдеш, то я тебе тут розстріляю! І гонорар не дам».
- Кажуть він танцювати не любив?
- Не те, що не любив. Просто не вмів, - сміється Микола Семенович.
- Окрім почуття гумору, він ще й красивим молодиком був. Як у нього з жінками складалося?
- Ми познайомились, коли в нього вже був син Олесик. І вже він квартиру мав. Він одружився в десь в 59-тому році. Симоненко був поетом-романтиком. Як і всі справжні поети, - Микола Семенович заходить здалеку, - Єсть же ж і поети-графомани. А справжні поети - романтики. Так от Симоненко був хлопець висо-о-о-кий, чорнявий, красивий. Ніколи він галстука не носив.
- В дудочках приїхав, - додає дружина, -То такі штани тоді модні були.
- Ната, не перебивай, - лагідно просить Микола Семенович. - Дівчата його любили. В університеті його любила поетеса Тамара Коломієць. І вони там кохалися. Не знаю як. Сом розказував. Була в нього любов і в школі. Однолюбів не буває! - категорично відрубує Сніжко. Дружина поглядає на нього трохи скоса. - Він мені це сам казав і я про це знаю. І ви про це знаєте. Однолюбів не буває. Я в це не вірю і Симоненко в це не вірив.
- Угу, - Наталія Михайлівна не зводить погляду з чоловіка.
- Але справа в чому, - не реагує той. - Він був хлопець красивий, видний. І міг одружиться будь з ким. З поетесою, з артисткою, з журналісткою. З жінкою секретаря… Ой! З дочкою секретаря обкому, - сміється з обмовки. - Та міг би й з жінкою! З ким хочеш! Він був симпатичний, красивий. Та що там казати. Ще й поет. А одружився з простою кур’єркою Люсею Півторадня. А вона кур’єркою була. А там же такі дівчата були в 2Черкаській правді», що міг би він запроста з ними одружитися.
- Може він і з ними мав якісь стосунки?
- Він романтик був. Люся теж була красива дівчина. В неї були очі, що він казав: «… іочі божевільно голубі». А вона жила на Казбеті - то такий бандітский район в Черкасах. От він її і проводжав. Доречі, вибачаюсь, бандіти й морду йому били. Але він не відмовився від неї. І одружився з нею. А всі йому дивувались. Ну як він міг таку… - пауза на секунд п’ять. - Примітивну таку жінку собі взяти.
- Не по собі, - киває Наталія Михайлівна.
- А він, як капітан Грей. Всліпу взяв Асоль і повів на свій корабель. А шо було далі у капітана Грея і Асоль ніхто ж не знає. А Симоненко влип у таку саму історію. Він за цією романтикою, що він оце таку просту дівчину ощасливить. Це ж і Шевченко попався на такий гачок. Він ото полюбив Ликеру-кріпачку. А вона йому відмовила. Сказала: «Ти старий. Ти такий-сякий.». А ротім та Ликера жаліла, як Шевченко вмер та ходила на могилу плакала кожен день. І Симоненко вляпався. Він дуже швидко після народження сина зрозумів, що це не та жінка.
- Коля, ми ж всі компанією були. Їздили всюди завжди разом, - говорить Наталія Михайлівна.
- Всі це знали, шо він у ній розчарувався. Вона була не та.
- Не розуміла його творчу душу?
- Була така спільна знайома Даша Ястрєбова. Я колись говорив з нею, то вона розказує: «Бачила Люсю та й питаю її як там з Василем?». А люська їй відповіла: «Думала, що цей Василь буде на хліб заробляти, а він віршики пише!». Ну і як вона могла зрозуміти таку людину.
- Вона й нам говорила, - махає рукою Наталя Михайлівна.
- А потім, як він захворів, а вона поїхала на курорт…
- Нинада, Коля таке вже казати, - перебиває його дружина.
- Так чого ж. Було. Він попав у лікарню, в нього все почало боліть. А вона була в домі отдиха. Мати Симоненкова, Ганна Федорівна, їй написала листа: «Приїжджай, бо вася заболів!». Ми пішли його провідувати і Люся приїхаля якраз і каже: «От біда! Я тільки знайшла собі бахура-ухажора, а треба вертаться!». Як до такої жінки міг ставиться Василь?
- А я їй кажу, що аби ти хоч знала який Вася больний. Ми її перестали поважати? - опускає пані Наталія голову.
- Вона ж тоді через кілька років по смерті чоловіка й одружилася.
- Яке там! Через рік! - говорить Наталія Михайлівна.
- Після смерті… Не знаю скільки там пройшло. Вона привела в хату другого батька для Олеся.
- Дєло в том, що вона з ним прожила ще до Василя.
- Ната, я говорю, - просить дружину не перебивати Микола Семенович. - Якийсь Мішка, якийсь сантєхнік, алкоголік. Потім вона побачила, шо і той Мішка п’яниця і вигнала його. А жили ж у тій самій квартирі. З матір’ю. А мати прожила 90 років і ото як покинув її чоловік, коли Василеві й року не було, то вона й заміж не виходила. Вона любила того чоловіка. Це був приклад однолюбства, самовідданості І мати сказала, що з ними жити не буде. Ми добилися їй однокімнатної квартири в тому ж будинку. А Люська тоді вобще пустилася берега. Пізніше ми застукали її на тому, - посміхається. - Ото такий поет Петро Лановицький був і він до неї зачастив. А був одружений. З дитиною. Жінка цього Петра поскаржилась в обком комсомолу та скликали комсомольські збори. Там його чихвостили так. А Петро каже: «Я її люблю!». Любиш - женись. То Петро кинув жінку, розвівся, а з цією женився. Така це була брудна історія.
- А Василь сам не зраджував їй?
Микола Семенович сміється.
-Коля, ну хіба це таке було? - запитує Наталія Михайлівна.
- Я особисто не знаю. Але чутки ходили. Є така Ніна Черняк. Працювала в обласному радіо. Її дівчаче прізвище - Біда. Вон поскаржилась на свого чоловіка у «Черкаську правду», а Микола Негода написав на нього фейлетон і той чоловік плюнув на цю Ніну Черняк і покинув. То вона ходила до Василя і носила йому якісь свої вірші, щоб він їх благословив до друку. Вони були слабенькі такі. Василь їх доводив до ума. Деякі були надруковані. А потім хтось помітив цю іну Черняк, - робить паузу. - На Дніпрі, у верболозі, - сміється.
- Ну Коля! Це хто? - Наталія Михайлівна здивовано.
- Це мені розказували. Я ж не стояв в ногах. Не бачили його ні в яких гріхах, але чутки пішли. А тепер приїхала якась журналістка з телебачення, знайшла цю Ніну Черняк.І та журналістка зробила передачу «Зигзаги долі», чи якось так, про Василя. І там ця Ніна Черняк розказує, що Василь її любив. Приходив, навіть, свататись. І це женатий, з дитиною. Нібито Василь і його друг поет Оглоблін приходили до неї свататись. Це ж брехня! Ніна на всю Україну сказала, що була його коханкою, але як він прийшов свататись, то відмовила. Бо ж він жинатий! А вона така хароша не хотіла розбивать сім’ю, - Микола семенович додає зухвалості в інтонацію.
- Та це вона не тільки з ним!Це фантазія! Вона так не тільки з ним. Ми знаєм з ким ще вона дружила. Їй нада було вийти замуж, - пояснює Наталія Михайлівна.
- Та це така людина була… Розійшлась з чоловіком. Микола Негода ще й фейлетон написав, що він б’є її, що він аморальний. Він її покинув і з того часу вона заміж так і не вийшла. Всі знали в Черкасах, що вона, м’яко кажучи, не надійна людина. І так вона й досі кукурікає.
- Це років шість тому було, як в тебе був перший інфаркт. Розкажи, як Ніна використала цей матеріал про себе!
- Цю програму буває крутять. І всі обурюються. Вона хотіла засвітиться, чи як. Симоненка самого зганьбили. Якщо там щось і було між ними, то для чого це? Доречі цей самий Негода… Я з ним говорив, як він ще живий був і питаю: «Микола Тодосійович, а це правда, що ви знаєте, що ця Ніна Черняк і Василь цей саме?». Він мені казав так: «Да! Плітки такі ходили.». Негода ще казав Симоненкові: «Вася, ти з нею не дружи, бо буде з тобою біда. А це її дівчаче прізвище.
- Коля, а яке ви їй прізвисько придумали?
- В мене в книжці є рядки про те, як хлопці насміхалися над її віршами. Але я пишу культурно, інтелігентно, щоб не зачепити Ніну. Вона нині ще жива. Два роки вже на пенсії. Так от вона принесла Василеві свої вірші, а вони слабенькі. Він взяв, поправив, показав їй, а вона каже: «Та це не мій вірш уже. Шо хочте з ним робіть! Я під ним не підпишусь.». То хлопці вирішили надрукувать. Але зібрались і почали придумувати їй псевдонім. Всякі такі смішні. А потім придумали «Діана Рене». Таке не французьке, не англійське. Таке, щоб ніхто не догадався, яка вона принцеса. А Ніна прчитала це в книжці і каже: «Симоненко називав мене принцесою!», - підносить палець догори, потім сміється. - Вона це прийняла на віру. Гумору вона не зрозуміла
- А чоловік у неї був хороший. У мене на «Хімреактиві» працювала лаборантом його друга жінка. То такі діти хороші народилися. Хароший був парєнь. А так судьба склалася. - зітхає Наталія Михайлівна.
- А Симоненко ж і вам пуд солі приносив коли ви сварилися. Казав, що поки не з’їсте разом, то до тих пір не сварилися.
- Да-да! Це ж зараз я старий і розбитий, а тоді ми всі були молоді і могли й випить, і закурить. Нікуди тут не дінешся. Молодість. І одного разу вийшло так, що спочатку День Радянської армії, потім ще якесь свято. Раз випили, другий, третій. А потім ще хтось із Києва приїхав і їх треба було угостить. І Симоненко каже: «Давай удвох!». Ми десь в ресторані цих хлопців пригощали. Потім і на вокзалі проводжали і випили. І я приїхав додому, а мені жінка каже: «Микола, скілька можна?», - обоє сміються переглядаючись. - Вона така зла була, що казала наче піде жалітись. Тоді була така мода: тіки що - так зразу скаржитись н роботу, у комсомол, горком партії, щоб повпливали, - сміється.
- Я налякала тебе, - сміється Наталія Михайлівна.
- Та я думав, що вона пожартувала. А вона пішла. Якраз редактора не було. То вона зайшла в наш відділ, а там Симоненко. От вона йому і наскаржилась, що такий-сякий Микола четвертий день приходить п’яний. А Симоненко каже: «Ось він прийде, то я його накажу!», - обоє сміються. - Вона його послухала, задоволена вийшла. Я приходжу на роботу, а Симоненко мені каже: «З ким це ти, голубчик, учора пиячив? Шоб не було більш такго!», - вибухає сміхом.
- А Василь Андрійович любив випити?
- Шо таке любить випить? Якшо відповідати на це запитання, то я відповім негативно. Він не був п’яницею. Мене часто питають знайомі. Кажуть: «Признайся, Симоненко ж був алкоголіком?». Та шо ти таке мелиш! Глупості. Він був нормальним чоловіком. Зібралася компанія - випили, день народження у когось - випили.
- Кажуть він вино любив. Чи й «сомоне» любив?
- Та він все любив, - Микола Семенович заходиться сміхом. - Він ще на самогон казав «сомогон», в честь Миколи Сома.
- А п’яного його хіба хто бачив? - запитує Наталія Михайлівна.
- Ніколи й ніхто. Він знав міру. Тоді такий час був, що на три рублі можна було купити пляшку і два-три пончика. Поет Оглоблін приходив і казав: «Ну что, хлопци, по рублю?».
- Мені сам Василь казав: «У Колі завжди должна буть «чергова» троячка», - згадує пані Наталія, посміхаючись.
- Дехто хоче зробити з Симоненка ангела. Дехто хоче зробити навпаки, шо він алкоголік був і все таке. А він був звичайний чоловік. Такий, як ми всі. Тоді й ніхто не підозрював, що він такий великий чоловік! Ніхто не підозрював, шо він так прославиться! Он той, наприклад, альбом з його фотографіями, - показує на стилаж, -То наш тодішній фотограф Ігор Осадчий навмання його фотографував. Кадри просто добивав. Він і не думав, що ці кадри йому пригодяться! Симоненко був нормальний рядовий хлопець! І випити любив, і пожартувати, і повчити когось. Я от Наталі Михайлівній колись казав, шо боюся ляпнути при ньому якусь дурницю. Інколи й боявся з ним говорить. Бо він такий ерудований, грамотний, начитаний. був! А я боявся, що скажу щось таке, а він мене присоромить, чи сміяться буде. А він умів інтелігентно провчить. Було, що ми давали відповіді читачам і я інколи писав замість Василя. Давав йому на підпис. Одного разу дав, щоб він підписав. Він взяв, прочитав, закурив свою «Пріму». А вікно було відчинене, то він прочинив двері і каже: «Коля, оце я зараз стою на протязі. Тут протяг. А писати «на протязі року» не можна. Треба: «протягом року».
- Коля, та розкажи ж про пуд солі! - нагадує Наталія Михайлівна.
- А! Я й забувся. Ми оце років три тому золоте весілля зіргали. А тоді з нею посорилися. Прийшов я додому і кажу: «Шо ж це ти така? Наскаржилася на мене!». Не кажу ж, що ми разом пиячили. Я й про це Василеві сказав, що такі погані в нас діла, шо чуть не розійшлися. А було моє День Народження. А Василь сказав, що прийдуть всім колективом святкувать. Мирить нас. І прийшли хлопці: Василь, Коля Єщенко, Коля Яременко, Дашківський. Чотири Колі нас було. Василь прийшов і не став дарувати книжки, чи шось таке, а купив мішок солі!, - сміється, - І заносить той мішок солі та каже: «Шоб оце ви всю з’їли і не розсипали! Бо як хто розсипає сіль, то це до сварок!». Ми помирились.
- А де ж ти дінешся. Помирились! - пані Наталія посміхається, - Тоді Василь і розкрив секрет. Каже: «Гляди, щоб у Колі завжди троячка «чергова» в піджаку була!».
- Василь народився восьмого січня, а сьомого - Різдво Христове. Так от празнували ми два дні, а на третів прийшли на роботу чумні. І треба ж позмелиться. Хтось згадав, що Негода дев’ятого народився. Василь дзвонить і вітає, а він каже: «Це намек, шо треба прилить це діло? То пприходьте! Тільки стільці з собою візьміть.». Бо він недавно переселився на нову квартиру і ще меблів багато не було. І от ми взяли з собою стільці та й ідемо до Негоди. На подарунок докупили стільців, щоб було 12, як у Ільфа і Петрова. Порозсідалися, а Негода виймає отаку сулію самогону, - Микола Семенович показує рукою десь півметра над столом.
- Чикушка Негодина! - сміється пані Наталія.
- А то йому голова колгоспу з Сагунівки на День народження подарував. Негода каже: «Тут не багато!». А там літрів вісім було. А нас чоловік 12. Ми не подужали її, звісно за раз. На другий день ще ходили похмелятись з тієї чикушки. Так і назвали її: «Негодина чикушка».
- За першу збірку Василь Андрійович отримав 2000 карбованців. Куди ж він їх витратив? Він взагалі ж небідно жив?
- Та тоді журналісти не дуже й получали! Я, як літпрацівник, отримував тоді 160 карбованців. А Василь одержував трохи більше. Куди він дів ті гроші я не знаю. Стіни були голі ще в них, і мама з села переїхала. Та точно знаю, що він ще готував книжки. І все ж це треба було оформить, надрукувать на машинці. А за все це треба платить гроші. А тоді ж і їхати в Київ, там когось вгостити. Так вони і розійшлись ті гроші.
- Він нам розказував, що приїжжали Вінграновський і ще хтось та запрошували їхати з ними в Канів, а Василь при мені таке казав: «Чорт возьми нема грошей».
ЖЖ пише, що пост завеликий, тому ось частина 2 - http://3axapko.livejournal.com/79526.html.