"Аби він прожив більше, то був би, як Шевченко" - Микола Сніжко про Василя Симоненка [частина 2]
Продовження інтерв'ю. Частина 1 - http://3axapko.livejournal.com/79185.html
- А як склались стосунки Василя з батьком? Він же потім розшукав сина.
- Батько у нього був сільський гуляка. Такий, як в пісні: «Ти той козак, що все гуляє, дівчатами перебирає». Ну він був красивий парубок. І хто в такого чоловіка не закохається? Василь, до речі, був схожий на батька. Красивий, здоровий! А в такого чоловіка не закохатись неможливо. І от Ганна Федорівна теж попалася на це. Вони ні в сільраді не розписувалися, ні в церкві. А народився Василь (1935 року, Ганні Федорівній було 27), то він і року не витримав. Цей Андрій гуляка сказав, що далі йде гулять! Мати Василева називала його «перекотиполе». Він виїхав із села, десь в армії був, навіть і офіцером десь в Сибірі. Десь там і проштрафився, що його якийсь військовий трибунал судив. І не подавав про себе ніяких звісток. Василя мати з дідом виховували. А коли Василь одружився і вже мав квартиру, Олесик вже був - вдруг цей Андрій появився. Прийшов покаяться. Просився, щоб Ганна Федорівна назад прийняла. А Василь вже ж це все прережив і сказав йому: «Щоб ми тебе, батьку, не бачили! Я тебе не знав і тепер допобачення!». Вони не сварилися. Василь його провів на вокзал і все. А мати - це феномен. Вона прожила 90 років. Як ховали її, то тут всі були з Києва урядовці, місцеві, тисячі людей. Ховали Матір з великої букви. Поряд з Василем її поховали. 90 років вона прожила і жодного разу не давала признаків, що вона закохалася, чи привела Василеві нового батька. Це феномен був однолюбства. Вона цього гуляку любила. І не зрадила до самої смерті. І оце вона була сувора Люсі, яка хоч і після смерті так повелася. Та Люся і курила, і спилася, і дитину народила від Лановицького. І вони її назвали Василинкою. І цей Лановицький такий гуляка був! Він же її навчив пить, курить. І Лесик через нього зіпсувався. Лесик почав пить, курить і помер у років 46. Спився, скурився. Варикоз у нього був. Лановицький їх же теж покинув. Василинка виросла і теж рано причастилась до куріння, до горілки. Зв’язалась з якимось чеченцем. А той чеченець наркотиками займався, то й наркоманкою стала. І померла від передозування. Дитину народила від того чеченця і його мати забрала того хлопчика. У Леся була жінка Ніна і народилася в них дочка Мирослава і вона теж народила вже дитину назвала Гордієм.
- Із золотою медаллю закінчила Першу школу, була десь на стажуванні в Америці, бо мову знала. Працювала у міськвиконкомі, - каже Наталія Михайлівна.
- А прізвище дала йому Симоненко. Каже: «Щоб продовжить прізвище прадіда.». Вона якась замкнута.
- Дикувата. Не розказує нічо.
- Ната! Я ж говору! - звертається Микола Семенович до дружини. - От як з нею тоді було не розійтися? - сміється. - Жалію зараз. Поки з’їли пуд солі, то й забув розходитись, - обоє голосно сміються.
- Симоненко нікуди не хотів виїхати? Не помічали таких настроїв?
- Та він і за кордоном не був. Але в Київ хотів. Там всі його друзья. Він же ще в університеті був головою літспілки. Знаменита людина. Йому там би продвинутися, в тому середовищі. Не встиг.
- Симоненко недолюблював Негоду? В своєму щоденнику він пише: «Негода мені жити не дає».
- Да. Було таке. Василь любив давати всім прізвиська. Негоду він називав «флюгер». Куди вітер віє, - туди й флюгер. І Негода був таким все життя. Коли Василя почали клювать на такому рівні редакції там і знайомих, шо він націоналіст і такі вірші пише. То Негода на якомусь пленумі про це сказав. Щоб собі якісь девіденти мать. Видно йому сказали.
- Кажуть, щоденник Василя Симоненка вкрали на похоронах.
- Не вкрали. Там приїхали зразу після смерті його друзья з Києва. Хто там, Коля, був керівник?
- Ната… Ну от хіба можна було з такою Жінкою жить? - сміється Микола Семенович. - Це треба було два пуди солі з’їсти.
- Ну мені мама розказувала (мати Василя Симоненка), - сміється і Наталія Михайлівна.
- Ти там не була і не знєш. А коли Василь помер, то ясно, що почали його архіви розбирать і так далі. І куди вони ті рукописи подівались? В музеї, чи в інститут літератури… Хто їх там взяв? А бібліотеку Василеву Лановицький продав, бо випить не було за шо. Так справа в тому, що архіви порозбирали і ніхто не знав де вони і шо вони. А потім вони всплили в Канаді. КГБ почало вияснять хто це зробив, як вони туди попали. Та там той щоденник маленький. І нічого там крамольного немає. Але ж надрукований за кордоном. А тоді такий факт - це вже нехарашо. Виясняли-виясняли. Та, ніби, виявилось, що той-таки Анатоль Перепадя - лінгвіст про якого я вже згадував, - туди їх і переправив.
- Але за життя, як Ви казали, його не цькували?
- Тоді закінчувалась хрущовська відлига. І почали закручувать гайки. Почали шукать невгодних. Тоді ж, після Сталіна, треба було так: в цій області знайти стільки-то нехароших, в тій стільки-то. І пішли! Але ніяких прямих погроз ніколи не було. Просто взяли на олівець. Ідеологія така була, шо треба когось клювати. А коли Симоненко помер, то пішли ще далі. Стосовно ж цього щоденника. Тоді Шелест був перший секретар ЦК КП України. Треба було, щоб хтось виступив у пресі з цим. Щоб хтось сказав, що це підло оддавать за кордон чужі щоденники. Найшли дурачка Негоду і сказали, щоб написав проти Симоненка статтю,аби показала обличчя українського буржуазного націоналізму. Негода написав таку статтю в «Радянську Україну». Там сказали, що для друку треба згоду ЦК КПУ. Стаття називалась «Еверест підлості». Це так назвав Негода, що це, мов, вершина підлості. А Симоненко ж не віддавав нікому. Перепадя ж віддав. Поніс він до Шелеста її, якого, до речі, теж потім звинуватили в буржуазному націоналізмі. І Шелест сказав так: «Це дуже грубо. Занадто грубо. Треба «постирати кути». Негода пішов у готель і поправив, але стаття всеодно вийшла зла. Негоді після того казали, шо він і є «Еверемт підлості». Перед смертю Негода написав книжку «Сповідь перед самим собою». І про цей випадок він пише там чесно, що він поступив підло і нехарашо. Всі його зневажали. Наводить ще такий приклад, що після виходу статті він пішов у спілку письменників. Піднімався по сходах на другий поверх, а звідти спускалася Ліна Костенко. А Негода ж і Костенко разом вчилися в Москві в літературному інституті ім. Горького. І дружили, і Негода казав, що любив її, а вона нібито його любила. І от іде він по сходах, а вона вниз. Негода простягає руки і хоче її обійняти, а вона одхилила руки і сказала: «З негідниками говорити не буду!». Негода сам про це пише в книжці передсмертній. От таке він нехароше сотворив. А коли відбувалися пірімєни, незалежність, то куди вітер віє - туди і Негода. Ось прийшли регіонали і він не був проти них. Вони помогли йому книжки видать. Це не позиція поета. Коли ти поет і в тебе єсть якісь
філософські, чи людські позиції, то їх і дотримуйся. Симоненко так вважав. А Негода… То туди, то сюди.
- А якщо коротко: ви шануте регіоналів? - обережно запитує на прощання Микола Семенович. Довго сміється після моєї відповіді.
- Аби Симоненко узнав до чого ми докотилися, шо прийшли пани, буржуї, капіталісти, бандіти. Аби він узнав, то перевернувся б у могилі. Аби він прожив більше, то був би, як Шевченко.
Доверстки:
Поет Василь Симоненко народився 8 січня 1935 р. в с. Біївці Лубенського району Полтавщини. Мати, Ганна Щербань, працювала в колгоспі. Батько, Андрій Симоненко, покинув сім’ю, коли синові не виповнилося й року. Вірші почав писати в університеті ім. Шевченка, навчався там на факультеті журналістики. Працював у часописах «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», «Робітнича газета». 1962-го разом із Аллою Горською та Лесем Танюком виявили місця поховання розстріляних НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, у Биківні. Після цього поета жорстоко побили працівники міліції. За життя вийшла лише одна його збірка «Тиша і грім». Посмертно побачили світ ще 6 книг.
Василь Симоненко помер 13 грудня 1963 року від раку. Похований на центральному цвинтарі у Черкасах. Його матір, Анну Щербань, яка померла 1998-го поховали поруч. 1995-го Симоненкові посмертно присудили Шевченківську премію. Дружина, Людмила Півторадні, працювала у друкарні, потім у «Будинку маляти». Померла у грудні 1996-го. Їхній син Лесь працював слюсарем в Черкасах. Нині теж відійшов. Його дружина Ніна Іванівна працювала на «Азоті» в Черкасах. Там кажуть, що вона, онучка Симоненка Мирослава та правнук Гордій виїхали до Канади.
«Якби Симоненко прожив ще хоч 2-3 роки, він опинився б у таборах - як його друзі-шістдесятники: Стус, Світличний, Сверстюк, Марченко». - Василь Пахаренко, професор Черкаського університету ім. Хмельницького, дослідник творчості поета.
Ти знаєш, що ти - людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина,
Очі твої - одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди -
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе -
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба -
Гляди ж не проспи!
16.11.1962
КРАПЛЯ В МОРІ
На світі законів немало,
Я нагадаю один:
Щоб море не висихало,
Потрібно багато краплин.
Але в штормову годину,
Як море бурунить гнів,
Потрібна зайва краплина,
Щоб вийшло воно з берегів.
13.10.1962
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Ридаю і кричу, гилю себе у груди,
Волосся патраю з сідої голови:
Що можу я, коли дрімають люди?
Що можу я, коли заснули ви?
У приміщенні газети «Черкаський край» діє музей-кабінет Василя Симоненка. Іменем Василя Симоненка названі вулиці в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Одесі, Коломиї, Броварах, Лубнах і Вишгороді. А ще - вулиця, на якій він жив у рідному селі Біївці. В Черкасах вулиця Симоненка з’явилась у центрі міста 1984 року. До того вона називалась Театральною. Це одна з найкоротших вулиць міста - 200 метрів. Цікаво, що «впадає» вона у вул. Гоголя та бульв. Шевченка. Також в Черкасах на честь поета назвали площу біля редакції, в якій він працював. Та цьогоріч в топонімічній комісії міста заговорили про зміну її імені на «Площа визволителів».
У 2011 році біля Палацу Одружень, на розі вулиць Леніна та Фрунзе, облаштували сквер Симоненка. 17 листопада там встановили і пам’ятник поетові. Раніше, у березні 2006-того, гіпсовий пам’ятник поету авторства львівського скульптора Анатолія Галяна встановили на площі Симоненка, проте громадськість визнала його антихудожнім і у грудні того ж року монумент знесли.
Автора нового пам’ятника, черкаського скульптора Владислава Димйона, незадовго після відкриття звинуватили у «заробітчанстві». Приводом для цього став монумент іншому поетові - Тарасові Шевченку в м. Новомиргород на Полтавщині. Фахівці кажуть, що пам’ятники є майже ідентичними.
Священики Української православної церкви Київського патріархату відмовилися освячувати пам’ятник поету в Черкасах через його богоборчий вірш «Прокляття». Також пам’ятник, погруддя поета, встановили 2005-го на його батьківщині у селі Біївці, Лубенського району, Полтавської області. Погруддя встановили і біля школи в Тарандинцях, де навчався Симоненко. 25 грудня 2008 року Національний банк України випустив в обіг пам'ятну монету номіналом 2 гривні присвячену Василеві Симоненку. На її аверсі вигравіювані лебеді, а на реверсі - профіль поета та рядки з вірша «Лебеді материнства»: «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можа тільки Батьківщину».
Також існує Черкаську обласна премію ім. Василя Симоненка у розмірі 15 тис. грн. 2012-го, коли комісія присудила премію поетові Леоніду Даценку, який на той час був координатором об’єднаної опозиції, комісію, за вказівкою обласної влади, розформували. НСПУ та «Просвіта» створили альтернативну, всеукраїнську літературну премію у двох номінаціях «За кращий поетичний дебют» і «За кращий літературний твір» у розмірі 3 тис. грн. кожна.
Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше - навчитися бути нещирим.
Із першого запису в щоденнику Василя Симоненка «Окрайці думок», 18 вересня 1962 року
Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалішими: «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожний лакей робить, що йому заманеться. Як тут світитися вдячністю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготність. До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані (?) у «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» і «Вітчизни».
Ай, ай, ай, весело! Всі ми під пресом.
Так воно треба задля прогресу.
Слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року