Дві статті
Україні - виповнилося 18 років. Це час, за який до неї принаймні можна було звикнути. Принаймні тим людям, які наважуються в ній жити і формально бути її громадянами. На жаль, все не так просто.
До південної Пальміри я їжджу на відпочинок щороку, бо тут живуть мої рідні. Останніми роками Одеса мені стала подобатися більше. Почали будувати нові будинки і реставрувати старі. До Євро-2012 відремонтували головні вулиці міста, облаштували декілька затишних парків. Словом, обновилося місто. Шкода, що Євро-2012 йому вже не світить.
Втім я хочу розповісти не про футбол і навіть не про свої літні вакації. Україна стала «повнолітньою». Незалежності виповнилося вісімнадцять років. Проте слід пам’ятати, що 18 виповнилося державі, а свідомість тих, хто в ній живе, значно-значно старша.
Можливо, я як житель столиці просто сприймаю все надто драматично, але кожен візит до південного регіону справляє на мене сильне враження. А саме йдеться про враження, ніби я виїжджаю до іншої країни. І це зовсім не в сенсі, що наші пляжі не поступаються турецьким та грецьким.
Мовне питання
Цікава відмінність прослідковується. Вдома, у Києві, я спілкуюся з масою найрізноманітніших людей. Не скажу, що всі вони чи бодай десятина із них є такими вже злісними націоналюгами, але столичних знайомих, навіть російськомовних старшого покоління, які б ставили під сумнів існування України або доцільність такого існування, немає. А от у південній Пальмірі стає ніяково.
Подекуди починає набридати, коли люди звертають увагу на те, що ти говориш українською мовою. Я гуляв містом, мені зателефонував якийсь мій друг із Києва, я відповів тією мовою, якою до мене звертався голос у мобілці… і от вже корінні одесити із щирим здивуванням цікавляться, чи я постійно спілкуюся вдома українською. Мимовільно хочеться перепитати: «Чи ви завжди чистите зуби вранці? Так? Неймовірно!»
От чесно, люди добрі, я народився в двомовному середовищі і жив благополучно в ньому більшу частину свого життя. Для мене не є чимось надприродним слухати, коли в одному колективі опиняються люди, що постійно спілкуються різними мовами. Один до іншого звертається українською, той відповідає російською, обидва ввертають американізми чи можливо навіть якісь японські слівця.
Втім в певних містах нашої Батьківщини я і люди, що подібні до мене, автоматично перетворюємося на «діковінних животних». І повірте, це невимовно нервує. Навколо вас в Одесі бігають цілі натовпи арабів та молдован, а на найбільшому ринку країни - «Сьомому Кілометрі» - працюють десятки тайванських та чорношкірих мігрантів. Проте ніхто, однозначно ніхто не підбігає до них і не починає перепитувати «А ви завжди між собою так спілкуєтеся?» чи «А у вас завжди такі вузькі очі?».
Випадок у ресторані
Але годі про мою образу. Я наведу вам приклад. З нього стає зрозумілим, що такі наші свята, як день Незалежності - це бенкет під час чуми. Трапилося так, що я вечеряв у ресторані в компанії мені до того невідомих людей. Скажу статистично тільки, що це були люди обох статей, середнього віку і достатку вище середнього.
Спочатку я навіть не думав, що в застільній розмові мені доведеться брати активну участь, втім доля розпорядилася так, що всіх раптово зацікавила спеціальність, на якій я вчуся - політологія. Не подумайте, конфлікту не відбулося. Здебільшого я просто ділився зі співрозмовниками власним аналізом тодішньої ситуації у парламенті (який саме мав піти на канікули). Що цікаво, з моїми думками більшість погодилася. Проте кожен поступово висловлював і свої власні міркування. Зрештою, я отримав повний набір: ось вам і «славяне - братья», і «этот президент со своим голодомором», і зовсім сакраментальне «да Украины вообще никогда не существовало».
От і скажіть, про яку соборність ідеться? Наші співвітчизники свято вірять у відновлення СРСР, а то буває і Російської імперії. Є над чим задуматися. І оскільки над розробкою національної ідеї ми б’ємося безуспішно вже вісімнадцять років, можливо, варто було б узяти приклад із батьків-засновників Сполучених Штатів, які не рилися в історії (їм було ні в чому ритися), а почали ліпити власну державу з нуля? Ну, це так, до слова прийшлося.
Надія є
Втім, боюся, я нагнав надто багато депресивного настрою. Все не так погано. Вісімнадцять довгих років не пройшли марно, адже серед одеської молоді є та патріотична, громадянсько активна частина молоді, яка ще зацікавлена і спроможна щось зробити. Отак, я зовсім випадково натрапив у місті на свого старого друга, який показав мені на вулиці Базарній (біля пляжу Ланжерон, практично в самісінькому центрі міста) місцевий осередок Пласту. Втаємничене напівпідвальне приміщення із кількома просторими кімнатами ділять з Пластом ще дві громадські організації. На зустріч однієї з цих організацій я і потрапив. Зустріч проходила у вільному форматі, де дві третини присутніх спілкувалися українською і ніхто не наїжджав одне на одного через мовне питання.
Отут, на цій зустрічі, вже я сам був подібним до корінних одеситів - я дивувався, що молоді дівчата та хлопці в цьому стовідсотково російськомовному місті проводили дні Шевченка (не футболіста). Вони влаштовували конкурси для перехожих, де треба було прочитати напам’ять що-небудь із текстів Кобзаря. За це давали приз. І за словами цієї прогресивної молоді багато людей Тараса Григоровича читали і дещо навіть вигравали у тому конкурсі! А це значить, що Україна не тільки як держава, але як нація, таки живе десь в глибинах душ навіть наших апатріотичних співвітчизників. А відтак надія є.
Шкода, що далеко не всі люди, у яких є синенький паспорт із золотавим тризубом, святкують день Прапора. Шкода, що не всі розуміють, що якщо нам вже довелося жити в молодій державі, то саме від нас залежить якою вона буде. І якою б не була Україна, ми не повинні ставитися до неї, як до історичного жарту. Якими не були б українці, ми повинні бути українцями і нарешті залишити мертвим хоронити своїх мерців.
Стаття №2: Фреш-студент
Гаудеамус, черепаха, рок-н-рол і це все знаходиться практично одночасно в історичному центрі нашої столиці… дивне сполучення. А ще там багато цікавих людей. Що може бути краще за зустріч із цікавими людьми? Слава Богу, таких є в достатній кількості в Києво-Могилянській академії.
Посвята в спудеї в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія», або просто в «Могилянці», як її звуть самі спудеї, - це не просто формальна процедура, але разом з тим це і не пафосне дійство в стилі наших політиків. Ні, це зовсім інше. Це схоже на сакральний ритуал, загадковий ритуал втаємничення в щось безумовно унікальне. Цього року тут зібралися, як завжди, майбутні першокурсники і їх батьки, викладачі та бувалі ветерани навчального процесу - студенти старших курсів, зокрема магістри. Для одних це рішучий крок в майбутнє, крок на зустріч власній долі. Для інших це можливість подивитися на своїх вихованців та молодших колег.
Офіційно
Цього року Посвята видалася дійсно особливою. Зокрема це дала відчути чудова погода, яка лякала учасників дійства майже цілий день похмурими хмарами та дощем і яка неочікуваним чином подарувала Подолу сонце і синє небо за якісь півгодини до початку церемонії.
Традиційно з року в рік на першому плацу Могилянки повторюються п’ять музичних творів, які мають на меті заглибити майбутніх вихованців університету в атмосферу повного проникнення клятвою студента. Ці п’ять музичних творів - Козацький марш, Національний гімн України, Молитва за Україну, Гаудеамус (гімн студентів) та пісня «Україна» Тараса Петриненко. У випадку з гімнами вступники підспівують дружно і щиро. Звісно, не всі володіють голосами, що торкають душу у позитивному сенсі, але вже тут, на Посвяті, якщо дуже добре прислухатися, можна почути і тих, хто незабаром долучиться до хорової капели «Почайна».
І ось, натхненні патріотичними піснями, серед усього іншого, численні молоді люди клянуться «…Сумлінно опановувати здобутки світової культури, невтомно долати шлях до істини, а пізнавши її, ніколи не зрадити їй… Пронести через усе життя святу любов до рідної землі, дух запорозького лицарства, ідеали демократії та гуманізму… Вірно служити своєму народу, нести йому слово правди й добра, віддати на його благо здібності і здобуті знання».
Після цієї урочистої клятви молоді таланти перетворюються на те, що в Могилянці іменується «фреш». Це англійське слово означає «свіжий». Причому це не студентський сленг, таким чином першокурсників називають і викладачі, і адміністрація вишу. Ви не подумайте бува чого поганого, в цьому слові немає нічого образливого.
«Фрешам» дозволяють торкнутися до черепахи Альми - одного із символів та талісманів університету. Президент академії Сергій Миронович Квіт, почесний президент В’ячеслав Степанович Брюховецький та майстер церемоній Юрій Олексійович Захарійченко переконують зі сцени, що дотик до цієї земноводної тварини здатен виконати ваші бажання. Перевірити дієвість черепахи можна, якщо поцікавитися у старожилів академії, адже черепаху подарували університету ще на початку 90-х перші випускники тоді відродженого закладу.
«Свіженький» студент-економіст Дмитро зізнається, що ледь пройшов конкурс, проте гордий із себе і щасливий, що поступив туди, куди хотів, хоч його і відмовляли усі його знайомі.
Неофіційно
Після офіційної частини там само, на плацу, відбувається масштабне святкування для новоспечених першокурсників. Дивна річ, але кількарічні спостереження за цим дійством, як говорить студентка-третьокурсниця Марина, показують: першокурсники дуже швидко втомлюються і тікають додому або ще кудись, а на плацу лишаються переважно їх родичі та друзі, ну і, звісно ж, студенти старших курсів, що вже встигли повернутися.
Щороку святкування проводиться в тому чи іншому стилі. Цьогорічне святкування було дискотекою в стилі рок-н-рол. Я поспілкувався із ді-джеєм та головним організатором неофіційної частини, головою і «хрещеним батьком» внутрішнього університетського радіо «К:)ВІТ» Віталієм Прудиусом. Прошу зауважити, що воно так назване не на честь президента академії.
Коли я спитав, котре вже свято організовує Віталій, він не зміг точно пригадати. «…я їх давно перестав рахувати, тому що кількість йде на десятки. - каже Віталій. - Натомість запам’ятовуються найяскравіші з них. Думаю я про них розпровідатиму дітям та онукам або пригадуватиму через багато років в компанії старих друзів-могилянців.»
На питання щодо вибору тематики свята досвідчений ді-джей відповів так: «Це справді прекрасний формат, який легко сприймається найширшою аудиторією. Ця музика заряджена драйвом і дуже добре підходить для оупен-ейр вечірок, як сьогоднішня. Рок-н-рол - це той формат дискотек, який безпосередньо серед могилянців користується найбільшою популярністю».
Віталій зізнається: «Я вже досить давно виношував ідею великої могилянської рок-н-рольної вечірки, у мене був вже підготовлений матеріал, на зібрання якого пішло досить багато часу, тож залишалось дочекатись найбільш вдалого моменту. Посвята, останній день літа, оупен-ейр, могилянський плац заповнений студентами, які зібрались після літа відсвяткувати початок нового року - це саме те, що було потрібно.»
На вечірки, що їх організовує Віталій, часто приходять і могилянські професори.
«Є надзвчайно просунуті і розкуті у спілкуванні зі студентами люди. - так характеризує ді-джей досить широку категорію своїх викладачів. - Як приклад, можу навести Юрія Олексійовича Захарійченка, декана із роботи зі студентами. Пам’ятаю, йому в минулому навчальному році дуже сподобались етно-вечірки, на яких в нас грав Dj Binghi (Гуцульска саундсистема «Банда Аркан»). Є і багато інших прикладів. Я думаю із цим у НаУКМА усе в порядку.»
-
Загадкова могилянська казка скінчилася і настали шалені будні. Попереду у молодняку ще багато місяців найрізноманітніших випробувань: години у бібліотеці, напружені сесії та практика набутих знань в умовах реального життя. Найперша порада старости політологів третього курсу своїм молодшим товаришам - не панікувати, коли вперше в руки візьмете розклад і все буде в порядку.
Так чи інакше, попереду найкращі роки життя. Університет, а тим паче такий університет, як Могилянка, не можна зводити виключно до навчання. І всього за якісь там дев’ять місяців Києво-Могилянська академія знову гостинно відкриє двері для всіх охочих долучитися до цієї містерії.
До південної Пальміри я їжджу на відпочинок щороку, бо тут живуть мої рідні. Останніми роками Одеса мені стала подобатися більше. Почали будувати нові будинки і реставрувати старі. До Євро-2012 відремонтували головні вулиці міста, облаштували декілька затишних парків. Словом, обновилося місто. Шкода, що Євро-2012 йому вже не світить.
Втім я хочу розповісти не про футбол і навіть не про свої літні вакації. Україна стала «повнолітньою». Незалежності виповнилося вісімнадцять років. Проте слід пам’ятати, що 18 виповнилося державі, а свідомість тих, хто в ній живе, значно-значно старша.
Можливо, я як житель столиці просто сприймаю все надто драматично, але кожен візит до південного регіону справляє на мене сильне враження. А саме йдеться про враження, ніби я виїжджаю до іншої країни. І це зовсім не в сенсі, що наші пляжі не поступаються турецьким та грецьким.
Мовне питання
Цікава відмінність прослідковується. Вдома, у Києві, я спілкуюся з масою найрізноманітніших людей. Не скажу, що всі вони чи бодай десятина із них є такими вже злісними націоналюгами, але столичних знайомих, навіть російськомовних старшого покоління, які б ставили під сумнів існування України або доцільність такого існування, немає. А от у південній Пальмірі стає ніяково.
Подекуди починає набридати, коли люди звертають увагу на те, що ти говориш українською мовою. Я гуляв містом, мені зателефонував якийсь мій друг із Києва, я відповів тією мовою, якою до мене звертався голос у мобілці… і от вже корінні одесити із щирим здивуванням цікавляться, чи я постійно спілкуюся вдома українською. Мимовільно хочеться перепитати: «Чи ви завжди чистите зуби вранці? Так? Неймовірно!»
От чесно, люди добрі, я народився в двомовному середовищі і жив благополучно в ньому більшу частину свого життя. Для мене не є чимось надприродним слухати, коли в одному колективі опиняються люди, що постійно спілкуються різними мовами. Один до іншого звертається українською, той відповідає російською, обидва ввертають американізми чи можливо навіть якісь японські слівця.
Втім в певних містах нашої Батьківщини я і люди, що подібні до мене, автоматично перетворюємося на «діковінних животних». І повірте, це невимовно нервує. Навколо вас в Одесі бігають цілі натовпи арабів та молдован, а на найбільшому ринку країни - «Сьомому Кілометрі» - працюють десятки тайванських та чорношкірих мігрантів. Проте ніхто, однозначно ніхто не підбігає до них і не починає перепитувати «А ви завжди між собою так спілкуєтеся?» чи «А у вас завжди такі вузькі очі?».
Випадок у ресторані
Але годі про мою образу. Я наведу вам приклад. З нього стає зрозумілим, що такі наші свята, як день Незалежності - це бенкет під час чуми. Трапилося так, що я вечеряв у ресторані в компанії мені до того невідомих людей. Скажу статистично тільки, що це були люди обох статей, середнього віку і достатку вище середнього.
Спочатку я навіть не думав, що в застільній розмові мені доведеться брати активну участь, втім доля розпорядилася так, що всіх раптово зацікавила спеціальність, на якій я вчуся - політологія. Не подумайте, конфлікту не відбулося. Здебільшого я просто ділився зі співрозмовниками власним аналізом тодішньої ситуації у парламенті (який саме мав піти на канікули). Що цікаво, з моїми думками більшість погодилася. Проте кожен поступово висловлював і свої власні міркування. Зрештою, я отримав повний набір: ось вам і «славяне - братья», і «этот президент со своим голодомором», і зовсім сакраментальне «да Украины вообще никогда не существовало».
От і скажіть, про яку соборність ідеться? Наші співвітчизники свято вірять у відновлення СРСР, а то буває і Російської імперії. Є над чим задуматися. І оскільки над розробкою національної ідеї ми б’ємося безуспішно вже вісімнадцять років, можливо, варто було б узяти приклад із батьків-засновників Сполучених Штатів, які не рилися в історії (їм було ні в чому ритися), а почали ліпити власну державу з нуля? Ну, це так, до слова прийшлося.
Надія є
Втім, боюся, я нагнав надто багато депресивного настрою. Все не так погано. Вісімнадцять довгих років не пройшли марно, адже серед одеської молоді є та патріотична, громадянсько активна частина молоді, яка ще зацікавлена і спроможна щось зробити. Отак, я зовсім випадково натрапив у місті на свого старого друга, який показав мені на вулиці Базарній (біля пляжу Ланжерон, практично в самісінькому центрі міста) місцевий осередок Пласту. Втаємничене напівпідвальне приміщення із кількома просторими кімнатами ділять з Пластом ще дві громадські організації. На зустріч однієї з цих організацій я і потрапив. Зустріч проходила у вільному форматі, де дві третини присутніх спілкувалися українською і ніхто не наїжджав одне на одного через мовне питання.
Отут, на цій зустрічі, вже я сам був подібним до корінних одеситів - я дивувався, що молоді дівчата та хлопці в цьому стовідсотково російськомовному місті проводили дні Шевченка (не футболіста). Вони влаштовували конкурси для перехожих, де треба було прочитати напам’ять що-небудь із текстів Кобзаря. За це давали приз. І за словами цієї прогресивної молоді багато людей Тараса Григоровича читали і дещо навіть вигравали у тому конкурсі! А це значить, що Україна не тільки як держава, але як нація, таки живе десь в глибинах душ навіть наших апатріотичних співвітчизників. А відтак надія є.
Шкода, що далеко не всі люди, у яких є синенький паспорт із золотавим тризубом, святкують день Прапора. Шкода, що не всі розуміють, що якщо нам вже довелося жити в молодій державі, то саме від нас залежить якою вона буде. І якою б не була Україна, ми не повинні ставитися до неї, як до історичного жарту. Якими не були б українці, ми повинні бути українцями і нарешті залишити мертвим хоронити своїх мерців.
Стаття №2: Фреш-студент
Гаудеамус, черепаха, рок-н-рол і це все знаходиться практично одночасно в історичному центрі нашої столиці… дивне сполучення. А ще там багато цікавих людей. Що може бути краще за зустріч із цікавими людьми? Слава Богу, таких є в достатній кількості в Києво-Могилянській академії.
Посвята в спудеї в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія», або просто в «Могилянці», як її звуть самі спудеї, - це не просто формальна процедура, але разом з тим це і не пафосне дійство в стилі наших політиків. Ні, це зовсім інше. Це схоже на сакральний ритуал, загадковий ритуал втаємничення в щось безумовно унікальне. Цього року тут зібралися, як завжди, майбутні першокурсники і їх батьки, викладачі та бувалі ветерани навчального процесу - студенти старших курсів, зокрема магістри. Для одних це рішучий крок в майбутнє, крок на зустріч власній долі. Для інших це можливість подивитися на своїх вихованців та молодших колег.
Офіційно
Цього року Посвята видалася дійсно особливою. Зокрема це дала відчути чудова погода, яка лякала учасників дійства майже цілий день похмурими хмарами та дощем і яка неочікуваним чином подарувала Подолу сонце і синє небо за якісь півгодини до початку церемонії.
Традиційно з року в рік на першому плацу Могилянки повторюються п’ять музичних творів, які мають на меті заглибити майбутніх вихованців університету в атмосферу повного проникнення клятвою студента. Ці п’ять музичних творів - Козацький марш, Національний гімн України, Молитва за Україну, Гаудеамус (гімн студентів) та пісня «Україна» Тараса Петриненко. У випадку з гімнами вступники підспівують дружно і щиро. Звісно, не всі володіють голосами, що торкають душу у позитивному сенсі, але вже тут, на Посвяті, якщо дуже добре прислухатися, можна почути і тих, хто незабаром долучиться до хорової капели «Почайна».
І ось, натхненні патріотичними піснями, серед усього іншого, численні молоді люди клянуться «…Сумлінно опановувати здобутки світової культури, невтомно долати шлях до істини, а пізнавши її, ніколи не зрадити їй… Пронести через усе життя святу любов до рідної землі, дух запорозького лицарства, ідеали демократії та гуманізму… Вірно служити своєму народу, нести йому слово правди й добра, віддати на його благо здібності і здобуті знання».
Після цієї урочистої клятви молоді таланти перетворюються на те, що в Могилянці іменується «фреш». Це англійське слово означає «свіжий». Причому це не студентський сленг, таким чином першокурсників називають і викладачі, і адміністрація вишу. Ви не подумайте бува чого поганого, в цьому слові немає нічого образливого.
«Фрешам» дозволяють торкнутися до черепахи Альми - одного із символів та талісманів університету. Президент академії Сергій Миронович Квіт, почесний президент В’ячеслав Степанович Брюховецький та майстер церемоній Юрій Олексійович Захарійченко переконують зі сцени, що дотик до цієї земноводної тварини здатен виконати ваші бажання. Перевірити дієвість черепахи можна, якщо поцікавитися у старожилів академії, адже черепаху подарували університету ще на початку 90-х перші випускники тоді відродженого закладу.
«Свіженький» студент-економіст Дмитро зізнається, що ледь пройшов конкурс, проте гордий із себе і щасливий, що поступив туди, куди хотів, хоч його і відмовляли усі його знайомі.
Неофіційно
Після офіційної частини там само, на плацу, відбувається масштабне святкування для новоспечених першокурсників. Дивна річ, але кількарічні спостереження за цим дійством, як говорить студентка-третьокурсниця Марина, показують: першокурсники дуже швидко втомлюються і тікають додому або ще кудись, а на плацу лишаються переважно їх родичі та друзі, ну і, звісно ж, студенти старших курсів, що вже встигли повернутися.
Щороку святкування проводиться в тому чи іншому стилі. Цьогорічне святкування було дискотекою в стилі рок-н-рол. Я поспілкувався із ді-джеєм та головним організатором неофіційної частини, головою і «хрещеним батьком» внутрішнього університетського радіо «К:)ВІТ» Віталієм Прудиусом. Прошу зауважити, що воно так назване не на честь президента академії.
Коли я спитав, котре вже свято організовує Віталій, він не зміг точно пригадати. «…я їх давно перестав рахувати, тому що кількість йде на десятки. - каже Віталій. - Натомість запам’ятовуються найяскравіші з них. Думаю я про них розпровідатиму дітям та онукам або пригадуватиму через багато років в компанії старих друзів-могилянців.»
На питання щодо вибору тематики свята досвідчений ді-джей відповів так: «Це справді прекрасний формат, який легко сприймається найширшою аудиторією. Ця музика заряджена драйвом і дуже добре підходить для оупен-ейр вечірок, як сьогоднішня. Рок-н-рол - це той формат дискотек, який безпосередньо серед могилянців користується найбільшою популярністю».
Віталій зізнається: «Я вже досить давно виношував ідею великої могилянської рок-н-рольної вечірки, у мене був вже підготовлений матеріал, на зібрання якого пішло досить багато часу, тож залишалось дочекатись найбільш вдалого моменту. Посвята, останній день літа, оупен-ейр, могилянський плац заповнений студентами, які зібрались після літа відсвяткувати початок нового року - це саме те, що було потрібно.»
На вечірки, що їх організовує Віталій, часто приходять і могилянські професори.
«Є надзвчайно просунуті і розкуті у спілкуванні зі студентами люди. - так характеризує ді-джей досить широку категорію своїх викладачів. - Як приклад, можу навести Юрія Олексійовича Захарійченка, декана із роботи зі студентами. Пам’ятаю, йому в минулому навчальному році дуже сподобались етно-вечірки, на яких в нас грав Dj Binghi (Гуцульска саундсистема «Банда Аркан»). Є і багато інших прикладів. Я думаю із цим у НаУКМА усе в порядку.»
-
Загадкова могилянська казка скінчилася і настали шалені будні. Попереду у молодняку ще багато місяців найрізноманітніших випробувань: години у бібліотеці, напружені сесії та практика набутих знань в умовах реального життя. Найперша порада старости політологів третього курсу своїм молодшим товаришам - не панікувати, коли вперше в руки візьмете розклад і все буде в порядку.
Так чи інакше, попереду найкращі роки життя. Університет, а тим паче такий університет, як Могилянка, не можна зводити виключно до навчання. І всього за якісь там дев’ять місяців Києво-Могилянська академія знову гостинно відкриє двері для всіх охочих долучитися до цієї містерії.