Ангел пив
Дощ вперіщив раптово, немов земля перевернулася догори дригом і ріки, моря, озера ринули вниз. Суцільна стіна води не дозволяла навіть розгледіти пальці витягнутої руки. А від потужного грому, що розірвав навпіл повітря, злякано заволали сигналізації кинутих бездушними водіями просто неба автівок.
- От оказія! - прокричав поруч незнайомець, намагаючись відкрити поламану парасольку. - Потримаєте?
Вручивши мені ту парасольку, заліз рукою за пазуху брезентового плаща і дістав звідти ще одну.
- Ну ж бо! - щосили натиснув на кнопку. Парасолька слухняно клацнула і відкрилася, заховавши нас від холодної осінньої зливи.
- Ніяк не збагну: чи то за собою всюди приношу дощ, чи злива трапляється скрізь, де бажаю з’явитися, - пожалівся незнайомець, розглядаючи мого наскрізь змоклого джемпера. - А ви, бачу, легковажно відноситесь до погоди. З таким відношенням застуди не оминути.
- Побачимо, - роздратовано процідив крізь стиснуті зуби, підстрибуючи від холоду. - Беріть уже свій зламаний зонтик, та буду бігти.
І тицьнув несправну парасольку йому до рук.
- Божечки, це ж ви мерзнете! - стурбовано вигукнув незнайомець. - Ходімте, прошу, зі мною. Треба зігрітися.
І, вхопивши мене за комір, із надлюдською силою підняв над землею і кинув у найближчу калюжу.
- Ох ти ж!.. - вихопилось у мене, доки не зрозумів, що падаю в прірву.
Чорну, мов найчорніша ніч. Цяточка, котра недавно була ще сірим похмурим небом, розчинилася в чорноті, не лишивши ані краплини світла.
- Ох ти ж! - крикнуло щось унизу і повз мене з переляканим зойком, не стидаючись міцної лайки, промайнуло якесь єство.
«Звідки знаєш, де верх, де низ?» - не встигла довідатися випадкова думка, як сліпучо яскраве світло зненацька вдарило в очі, зробивши мене сліпим.
- Так-так-так… - мовив хтось, торкнувши моє плече. - Ну а це що?
- Не лишати ж його на милість гострої пневмонії, - відповів знайомий голос. - І крім того, це ж через мене, мабуть, почався дощ.
- А як блискавкою ударить, чи цеглою гепне, чи раптом якийсь зашквар, - що тоді? Будеш так само перти усе сюди, картаючись комплексом провини?
- Але навіщо створювати життя, якщо не оберігати, не піклуватися, не…
- Ти вже сьогодні пив? Будеш наливку?
Знайомий голос замовк і, спрагло ковтнувши думку, замислився:
- А давай!
Очі поволі одужували, нечіткі контури набували форму. У альтанці з чистого мармуру посеред залитої сонцем галявини сиділи два незнайомих мені чоловіки. Розкинувши величезні крила, вони поважно сьорбали криваво-чорний напій.
- Хто ви? - обережно поцікавився я, з подивом роздивляючись довге пір’я.
- Сказати? - про всяк випадок перепитав знайомий вже незнайомець. Його співбесідник мовчки знизав плечима.
- Янголи? - спробував здогадатися самотужки.
- От бачиш, знову те саме! - роздратовано одказав співбесідник. - Чи ми тебе називаємо жабою чи гельмінтом, бо маєш лупаті очі й гладеньку шкіру?
- У гельмінтів немає лупатих очей, - зауважив мій незнайомець і легенько торкнув себе вказівним пальцем.
- Я Гаврило. А то - Мишко.
- І не якісь там Гавриїли чи Міхаїли, а саме так, - наполіг Мишко. - Хоча, кому я пояснюю, і навіщо?..
- Пити будеш? - запропонував Гаврило, клацнувши пальцями. Прямо переді мною в повітрі зависла пляшка, з’явившись нізвідки.
- Ми, до речі, стягли з тебе мокрий одяг, - вів далі Гаврило. - Але такого фасону на заміну знайти не вийшло. Тож як воно, зручно в тозі? Сам імператор Тіберій її носив.
- Правда він хворів на коросту, але за тисячу років бацили давно повиздихали, - додав Мишко. - А взагалі веселі були часи. От уяви собі: перша весільна ніч молодят, чий союз вирішує долю цілого світу. У неї - воші й короста, у нього - лишай і ще й обкидало чиряками. А треба ж якось робити наслідного принца…
- Перепрошую, але із цим сказали до вас, - нізвідки вигулькнув оголений чоловік, сором’язливо прикриваючись долонею і боязко стискаючи клаптик паперу.
- Печаті є?
Мишко прискіпливо роздивився папір.
- Можна. Давай, Гаврило…
Той неквапливо встав і, розім’явши пальці, раптом вхопив чоловіка та з усієї сили кинув об землю. Земля розверзлася, явивши глибоку діру.
- Ох ти ж!.. - перелякано заверещав чоловік, провалюючись у прірву.
- Будь слухняним і як виростеш, то багато не пий! - крикнув услід Мишко.
- Щоб вас!.. - долинула із діри відбірна лайка.
- Хлопчик, три двісті, - задоволено мовив Гаврило, ляснувши у долоні. Діра затягнулася, рясно вкрившись квітучими волошками.
- Три двісті, майже мужик, - зауважив Мишко, підіймаючи келих. - Ну, за нове життя!
Я витріщався на місце, де була прірва, і, роззявивши рота, намагався не повірити у побачене.
- Хлопчик, сімдесят вісім, - тихо мовив Мишко, кивнувши в мій бік. - Судячи з морди лиця, скоро назветься пророком і піде учити світ про двох алкоголіків, які творять чудеса… Ти би його назад закинув, чи що?
- Пий-но, друже, - Гаврило силоміць встромив відкриту пляшку мені до рота. Міцний напій відразу обпік горлянку і розлився приємним теплом по тілу.
- То воно сп’яну привиділося? - свідомо вхопився я за останню соломинку, на якій балансувала над прірвою уся відома реальність.
- Звісно, що сп'яну. Хіба буває інакше? - хитро підморгнув Мишко. - Скажи-но краще, чим переймається зараз твоя душа?
- Розумієте, життя - це така складнюща штука… - розпочав я здалеку. - От, скажімо, є величезний світ, а є малесенький, окремий для кожного з нас...
- Почалося, - зітхнув Мишко. - Вже проповідує. А казав тобі, не тягни сюди все підряд. Бо тепер-но куди не плюнь - як не деві Хрістос, то якісь посланники Божі…
- Я лише намагаюся пояснити! - спробував виправдатися. - Бо не можна лишитися осторонь, замкнутися у невеличкому світі, коли йде війна…
- Яка ще війна? - схвильовано перепитав Гаврило. - Людство знову докотилося до війни?
- Та хлопець просто трішечки перепив, - заспокоїв його Мишко. - Ходи-но сюди…
Він раптом потягнув мене за руку і, обійнявши міцно, швидко зашепотів:
- Ти, хлопе, може, чув про Великий потоп? Саме тоді наш приятель поплентався зупиняти якусь війну. Довго вмовляв царів, і погрожував, і на розум тиснути намагався. Врешті-решт не втримався і розійшовся так, що один лиш Ной зумів якось вижити. Далі, як розумієш, інцест, деградація популяції… Ой, не раджу тепер відправляти його вгамовувати те людство, що утворилося після Ноя!
- Тепер він брехатиме, так? - насуплено мовив Гаврило. - От усього лише раз в житті, якийсь невеличкий потоп…
- За те, що буває в житті усього лиш раз! За справжнє кохання і невеличкий потоп, - раптом гримнув Мишко, хвацько здіймаючи келих. - Справжні мужчини п’ють стоячи і до дна…
День минув непомітно. Сонце закотилося за лінію горизонту, явивши нам незнайомі зорі. Посеред неба висіла велика чорна діра.
- То безпечна, декоративна, - мовив Мишко, вказавши на неї пальцем. - Аби не забувати, що все на світі не вічне.
Гаврило зручно вмостився на волошках неподалік і солодко спав, накрившись крилами та залишивши недопитий келих.
- Де я? - нарешті виринула крізь хміль перша зважена думка. - Як опинився тут?
- Гавриїл має добре серце, тому категорично не терпить зло, жорстокість і надмірну жадобу, що спонукає до вбивства, - сказав Мишко. - Тож ми створили для нього таке собі гарне місце, у якому приємно проводити вічність.
- Гавриїл?..
- Знав би ти, як карталося його серце після потопу… Має пити, аби забутися. А забутися, аби раптом знову не зруйнувати світ.
Незнайома крилата істота, що називала себе Мишком, піднялася з-за столу і турботливо накрила Гавриїла теплою плащаницею.
- Ось ти згадав про війну, несвідомо попросив допомоги. Але як можна допомогти людям просякнутим взаємною ненавистю, радістю до чужої смерті? Хіба що винищити їх вщент і створити нових, сподіваючись, що вийде краще.
Істота невесело посміхнулася.
- Гавриїла буває тягне подивитися, що там коїться на Землі. Доводиться насилати зливу, аби заховати вас за стіною води і зайве нагадати про наслідки. Проте, боюся, що він таки відшукає спосіб побачити справжнє обличчя людства. І знову почне трощити усе довкола, аби почати спочатку... Хто знає, може й вийде у нього сотворити таких істот, які нарешті зуміють радіти життю, як найдорожчому дару творця бездушній матерії. Але ж не знати того напевно...
- А може, і ми навчимося радіти життю? - припустив я. - Зможемо стати іншими?
- Банальне кліше замість здорової думки - то ще одна з прикрих ознак деградації, - відповіла істота. - Давай-но краще відправлю тебе назад. Це буде геть не боляче, але неймовірно страшно. Недарма ж бо кожна жива душа, що народжується на світ, ридає ридма, згадуючи цей страх.
Земля раптом щезла з-під ніг і я, миттю похоловши, упав у прірву…
(с)КОСТЯНТИН ТЕТЕРІН