Миттєвості сімейного садо-мазо, або морська хвиля у стилі рококо
1.
Шпиняти шпильками…
Він читав доволі багато книг патентованих серцеїдів, котрі радили дарувати квіти, приносити каву у постіль, вражати кохану сюрпризами і вдавати з себе психолога, перепитуючи “як у тебе сьогодні справи, чи бажаєш поговорити?”
Але це все було якось нудно, банально та лицемірно. Квіти в’янули вже на наступний день, а ефект насолоди від них зникав приблизно на п’ятій секунді після фрази “ой, невже це мені?” Наче квартира заповнена вщент жінками, спраглими до букетів… Кава швидко ставала звичкою й перетворювалася на привід: “Знову ранок без кави? Ти мене розлюбив?” А перелік чужих негараздів викликав чомусь тільки посмішку, без жодної краплини розуміння чи співчуття.
- Та хіба то справжні проблеми? Хочеш, розкажу про свої?
- Ні, не треба! - лякалися співрозмовниці. - Будь-ласка, чарку текіли, лимон і сіль.
Ну звісно! Іноді геть забуваєш, що всього лише відпрацьовуєш розливайкою на чужому святі життя.
- А ось так? - затиснув шпильку між пальцями і вколов її прямо в руку біля плеча.
- Здурів? - обурено вигукнула вона, підскочивши з несподіванки.
- Але погодься, це дуже оригінально! - засміявся він, намагаючись штрикнути знову.
Потім було вино… П’янке та солодке, наче кальянний дим.
- Офіціянт, несіть сюди мінералку, дві чарки і одного лимона! Будемо пити й уявляти, що то текіла. Вам, до речі, подобається шпиняти кохану шпильками?..
Найсолодше в пиятстві те, що вже наступного ранку можна дозволити собі забуття. І сміливо вигадувати, наче пили не в якомусь нічному генделі на задвірках, а в найкращому ресторані міста. “Сіль ву пле, бон апеттіт”… Там, здається, ще з вікон виднілася Ейфелева вежа - похмура культова пам’ятка початку технічного прогресу. Шпилька, якою мосьє Густав прагнув шпиняти хмари.
“Знову шпиняти шпильками…”
Він посміхнувся думці й ніжно вкусив сплячу кохану за вушко.
- Відчепися! - промимрила та крізь сон. - Принеси мені краще кави.
Кава мала розкласти все на свої полиці. Повернути його у образ чуйного, турботливого чоловіка. Додати у зашкарублі стосунки невимушену романтику.
“Міцно зв’язати руки, лити каву повільно на голе тіло, обережно злизуючи язиком. І насолоджуватись безпорадністю…” - спокушала думка. вимальовуючи в уяві яскраві тіні.
- Сіль ву пле. Бон аппетіт.
- Між іншим, я ще й досі на тебе серджуся, - зауважила, обережно взявши гарячу чашку. - Нащо штрикатися шпилькою?
- Вибач, кохана…
Як зміг - так і зітхнув, винувато понуривши очі.
- Але то було боляче!
- Вибач, кохана… Як тобі вранішня кава?
“Різні… Які ж-ж-ж ми з тобою різні!, - дзищало у голові. - Навіть у задоволеннях кожен окремо…”
Табуйовані мрії віддавна поділялися на “можна” й “не припустимо”. І якщо те неприпустиме не перетинало межі фривольної гри фантазії, то спокусливе “можна” давно оселилося в серці важким почуттям провини.
- Чому ви себе не любите? - спитався старий психолог, з нудьги протираючи окуляри.
- Бо знали б ви, про що я іноді думаю…
- Про що тоді, як гадаєте, думаю я? - сумно одказав психолог, мимоволі проводячи окулярами, мов ножем, по своїй руці. - Дурноголові люди, борсаються у вигаданих проблемах… Хотів би я помінятися з кимось із них! О-о-о, з якою невимушеною насолодою лежав би на шкіряному дивані, занурючи когось у світ примітивних фобій, дурних ілюзій і страждань від нестачі уваги… Наскільки прекраснішим став би світ, аби дезинфікувати його від моїх паціентів…
- Що ви сказали? - перепитав ошелешено, роблячи круглі очі.
- Питаю, про що ви думаєте? Бажаєте розповісти? - знову занудьгував психолог, гладячи гнуті скельця серветкою.
- Давай усе продамо! Квартиру, автомобіль… І махнемо на море, - запропонувала якось кохана після третього бокалу вина.
- Звісно! Купимо штучний тропічний острів на Карибах. Я ловитиму лобстерів, ти готуватимеш кляр із кокосової стружки та молока…
- Ні, серйозно, - наполягала кохана. - Грошей вистачить, щоб прожити хоч ціле літо десь у Шармі чи Хургаді, або Анталії…
- Повернутися голим, босим, і до скону жити на вулиці, побираючись по підземних переходах.
- Звісно, краще шпинятися шпильками і проводити вечори, розливаючи алкогольні напої спраглим… Де бажання пригод, де романтика?
- Вже давно поступилися місцем здоровому глузду, - відповів, підливаючи їй міцного вина. - Краще випий, уявляючи, що сидиш десь у центрі Лондону біля Тауерського мосту. Соррі, пліз…
- Дурний ти! - розсміялася. - Як нап’юся до того, що насправді Лондон примариться - дозволяю себе штрикнути…
Він раптом відчув, як почервоніли вуха. Наче хтось привселюдно викрив його сором’язливий секрет.
- Отже, море!
Таємниче всміхнувся, простягуючи коханій білий паперовий пакет.
- Що там? - зраділа вона, нетерпляче зазирнувши всередину. - Це картина?
- Так, - кивнув задоволено. - Айвазовський, репродукція. Море, солоні хвилі. І не треба нікуди їхати.
- Відчуваєш різницю між справжнім та намальованим? - холодно одказала, повернувши йому пакет. - Відтепер не смій до мене чіплятися, он у тебе є інтернет.
- Чого ти! Я ж від щирого серця…
- А я хочу на море, хіба не ясно? - сердито відповіла. - Не дивитися, а відчути. Спробувати на смак. Врешті-решт, згоріти під палаючим сонцем і цілий тиждень чіплятися, щоб жалів, бо усе болить… Як ти не розумієш, що у когось можуть бути інакші мрії?
“А у когось можуть бути такі ж…” - зауважила слушна думка, розчинившись у небутті.
- Чорт…
Про всяк випадок перевірив кишені і згадав, що залишив чек в магазині.
- А мені картина подобається! - застовпив за собою останнє слово і почав роззуватися.
“Я стою, прив’язана до стовба. На оголеному тілі висять шматки розірваного одягу. Серце завмирає у солодкому передчутті задоволення та страждань…”
Він знову перечитав повідомлення і раптом відчув, наскільки від цього нудно. Сидіти потайки в інтернеті, шукати ночами збочених, як і сам. Обмінюватись фантазіями, аби під час взаємної близькості, було про що уявляти, заплющивши очі.
“Оце дивлюся на тебе і хочу на море”, - настукав на клавіатурі й натиснув “Відправити”. Цікаво, що вчинить співрозмовник на його місці?
“Шановний, це тематичний форум. Відхилятися заборонено, - нагадали на тому кінці екрану. - Отже, мої щиколотки міцно скуті кайданами. І я відчуваю, як потроху німіють ноги. А тебе все нема й нема… Невже про мене забув? Невже залишив страждати від відсутності справжніх страждань?..”
“А хворі душі хоч глухій подушці відкритись прагнуть. їй - духівника, не лікаря потрібно,” - чомусь згадався Шекспірівський “Макбет”. Він посміхнувся і дістав візитівку психолога, що саме залежалася в гаманці.
“Зателефонуй мені, зараз же. Хочу чути все про твої страждання. Хочу карати й слухати, як закричиш від болю”, - написав у відповідь, уважно надрукувавши номер з паперової картки.
- Принаймі, тепер старому точно буде не до його окулярів? - задоволено пробурмотів і зненацька пирснув зі сміху.
2.
- Отже, море. Остання спроба!
- Ще одна дурнувата картина? Нам, до речі, потрібно купити праску, - зауважила кохана, роздратовано зиркнувши на той самий паперовий пакет.
- Ні, цього разу справжнє. Солоне, з бризками.
Недовірливо зазирнула всередину.
- Що це?
І дістала звідти конверт.
- Шарм-еш-Шейх, Анталія, Хургада… Пограймося у відгадайку чи сама прочитаєш, що там написано?
- Боже! - аж зомліла вона від радості. - Але звідки у тебе гроші?
- Щось позичив, трохи відклав… Житло, принаймі, продавати не доведеться. Машину теж.
- Дякую! Тільки, напевно, дорого?
- На одного виходить вдвічі дешевше.
- Тобто, на одного? - не зрозуміла або зробила вигляд. - Хіба зі мною не полетиш?
- Хтось казав, що у кожного своя мрія. Тож не змушуй розділяти твою.
- Добре, не буду, - лагідно притулилася. - Може, мене таки дійсно любиш?
Він непомітно знизав плечима.
“Може і дійсно… Знати би, що вкладає вона в оте саме поняття - любов? Але точно нічого спільного зі штриканням шпильками…”
- Отже, на чому зупинилися минулого разу? - спробував пригадати психолог, імітуючи зацікавленість.
- Біль, страждання, крик, насолода, безпорадність зв’язаної людини і безмежна влада над нею, - коротко підсумував.
- Та-ак, - скривився психолог. - Зверталися тут до мене з таким питанням…
- Розкажіть, що саме зробили з жінкою бля стовпа? Одразу дезинфікували чи спочатку насолоджувалися наругою, занурюючи її у світ ідіотських фобій та вигаданих проблем?
- Зрозумів, що то просто жарт. Тільки не здогадався чий, - одказав психолог, одягаючи окуляри. - Терапію завершено. Я не можу змінювати людину, котра не бажає змін.
- Гадаю, що ви просто не знаєте, як змінитися. Бо насоложуєтеся своїми хворими фантазіями, а я - стидаюся. От і все…
- То прийміть себе усього, - порадив психолог. - Не лякайтеся насолоди. Поговоріть з партнером, означте межу…
- А партнер полетить на море, бо у нього сама звичайна і чиста мрія.
- Гарно? - поцікавилася кохана, показуючи на море Айвазовського, що висіло у вітальні.
- Невже сама почепила? - якось байдуже поцікавився він, розгдивляючись намальовані хвилі.
- Уявляєш? - стримано посміхнулася. - Має ж у тебе бути власне море, аби подумки був зі мною на самоті? Чи хочеш, аби лишилася?
- Не хочу… - запнувся і вкотре почервонів. - Їдь, аби не почувався винним.
“Шпильки… Шпинявся шпильками, - билася птахом у клітці думка у голові. - Подумки зраджував із похмурими образами, зітканими з небуття. Дозволяв собі мріяти про табу та від того отримував насолоду… Отже - винен!”
- Ти сьогодні якийсь похмурий. Може, хочеш вина? - запропонувала кохана. - До нього можна швидко порізати твердий сир.
- Так, напиймося, - погодився він. - Сіль ву пле, соррі? Париж чи Лондон?- Гарячий пісок і море. Буду пити “Мерло”, дивитися на картину та уявляти, наче вже зараз там. А ти про що будеш мріяти?
“Буду шпиняти шпильками...” - подумалося одразу.
- Як нап’юся, кусатимуся за вушка, - про всяк випадок попередив він.
- Тільки кусай легенько, я ненавиджу біль.
(с)