Смок
Марево… Тютюновий дим розповзається у повітрі чудернацькими візерунками.
- Перепрошую, у нас курити не можна.
- Та невже? То, може, зробите виключення?
- Доведеться або загасити, або піти.
Дівчинка… Дуже ще молода, тендітна. В голові лише правила, принципи і бажання працювати сумлінно за якісь копійки. Якось сумно це…
- Заплатити, аби дозволили? - дістаю з гаманця пару крупних купюр, заглядаю у повні рішучості очі.
- Загасіть, будь-ласка, - холодно відповідає вона, навіть блиском очей ні на мить не спокусившись легкій наживі.
- Чи відчуєте гордсть, принаймі, якщо скажу, що ваша відданість справі достойна поваги? - цікавлюся, розчавлюючи тліючий вогник у порцеляновому блюдці.
- Дякую, - одказала стримано і пішла.- Чому так довго вовтузишся? Повно клієнтів, - невдоволено зашипіла адміністратор, перестрівши її біля барної стійки. Дівчина залилася рум’янцем.
- Вибачте…
- Агов! Чи знаєте, який вона зараз здійснила подвиг? Похвалили би краще, - голосно вигукую з місця.
- Ви до мене? - губиться адміністратор, обираючи поміж власним авторитетом і необхідністю догоджати клієнту. - Ну, тоді молодець, раз так.
Й ледь помітно знизавши плечима, зникає у відкритій пащі дверей з табличкою “Для персоналу”.
“Спокуси… Вони мають бути на кожному кроці!” - міркую, крокуючи вечірньою вулицею.
- Мужчино! Так, саме ви, із запахом ранкового перегару. Візьміть ось, купіть що бажаєте, - вкладаю отетерілому в руки купюру.
- Здуріли, чи що? - миттю спалахує жінка поруч із ним. - Негайно заберіть свої гроші!
- Не заважайте мені повертати віру у людство! - гримаю, задоволено спостерігаючи на обличчі у чоловіка сяючу посмішку.
- Скотина, він же зараз нап’ється! - не вгамовується жінка.
- То випийте разом з ним, - пропоную альтернативу. - Якась ви дуже знервована, коли твереза.
- Падлюка, давай сюди! - раптом вириває жінка із рук чоловіка купюру і розриває навпіл. Обличчя того повільно змінюється від щирого здивування і до агресії.
- Курво! - кидається з кулаками…
Іду собі далі. Радію, сміюся вголос. Ось вони, люди, - справжні. Жадібні, злі… Такі, як і мають бути з давніх давен, коли альтернативну версію знищив Каїн, розуміючи, що творцю таки доведеться його любити, як залишиться сам-один.
- Гарний був чоловік… - ностальгую. - Знався на філософії, умів робити смачнющі баранячі шашлики. Не те, що зараз…
- Дозвольте щиро подякувати! - улесливий голос з великої іномарки наздоганяє і змащує солодощами. З машини виходить сильний і впевнений у собі мужчина. Біжить вітатися, ввічливо нахиливши голову.
- Дякую, що помогли з кар’єрою…
- Пусте! - поблажливо посміхаюся. - Краще утніть-но щось у своєму стилі, аби було весело!
Мужчина слухняно киває і, хвилинку подумавши, з енергією і натхненням кидається на жіночку, що стала скраєчку і продає пиріжки.
- Де ваші дозволи, документи, свідотство про реєстрацію? Поліція, негайно ідіть сюди!
- Чекай-но, - хапаю його за руку. - У мене краща ідея.
І веду геть від наляканої жінки та розгублених поліцейських…
- Он та, - показую на юну офіціантку в знайомому кафе.
- Зрозумів, - серйознішає мужчина. - Дівчино, можна вас?
Знітилася, почервоніла. Розгублено кліпа очима.
- Ви знаєте, хто це? Хоч уявляєте, кому нагрубили?
- Пробачте… - ховає очі. Ще трохи - і буде плакати.
“Давай же, дитинко. Не стримуйся!” - насолоджуюся чеканням.
- Що сталося? - миттю підбігає стурбована адміністратор.
- А як гадаєте? - грізно питає мужчина, тицьнувши їй під носа своє посвідчення. - Що тут у вас за заклад, що дозволяє зневажливе ставлення до поважних людей?
- Все! Тебе звільнено! - звіріє адміністратор, непомітно стискаючи кулаки. Нарешті дівчина не витримує, по її щокам течуть сльози.
- Але ж… - шепоче, намагаючись захиститися.
- Звільнено! Із занесенням, - наполягає адміністратор, жбурляючи довкола невидимі блискавки. - Негайно попроси вибачення!
- Але ж… - вже майже нечутно шепочуть губи.
- Геть! - наказує адміністратор, владно вказуючи рукою на двері “Для персоналу”.
- Проходьте, усе залагодимо. Що можу для вас зробити? - щебече привітно, всміхаючись і лагідно заглядаючи нам у вічі.
- Захоплююся вами! Ніколи, ніколи не змінюйтесь! - радісно притискаю її до себе і гаряче цілую у щічку.
- Ой! - бентежиться адміністратор, розгублено потираючи почервоніле від пекельного подиху місце. І з острахом та здивуванням розглядає мене.
- Не бійтеся, у мене теж таке є, - сміється мужчина, знімаючи свій парик. І показує шрам.
- Це добре, тепер у вас все буде добре!
- Правда? - радіє адміністратор. - А вже майже не болить.
І заходиться легким, веселим сміхом…
Люди… Одвіку люблю людей. На них можна покластися, навіть коли намагаються бути чесними, принциповими. Сповідувати якісь свої цінності, обіцяти правду і справедливість…
- І тебе зламаю, дитятко, - обіцяю, непомітно слідуючи за заплаканою дівчиною, що здуру повірила у порядність, правильність та сумлінність. - Ще й як зламаю, тільки-но зачекай…
(с)