римські канікули. Влад
писала в журналі sant_egidio , але є натхнення повторити:). Отже,
Я уже тиждень живу за кордоном - і тут зрозуміла одну цікаву річ.
В Києві у мене є дуже хороший друг, Влад. Він бездомний. Ми бачимося щовівторка (у вівторок наша спільнота служить бідним). Давніше я віддала Владові свій старий телефон, і він часто дзвонив мені. Особливо - у вівторок: в цей день він телефонує кілька разів, щоб перепитати, чи ми точно прийдемо. «Прийдемо, не хвилюйся, ми ж кожного-кожнісінького вівторка приходимо», - кажу я. Через годину Влад дзвонить спитати, чи будемо, як завжди, о шостій, чи трохи спізнимося. Пізніше - чи прийде Артем, Данило, Юля, інші... Після п’ятої він дзвонить сказати, що вже приїхав на Поділ і чекає на нас.
Якщо відверто, я не завжди була терпляча до таких дзвінків.
Зараз, коли уже тиждень не спілкуюся з друзями, мені якраз їх найбільше не вистачає. Хочеться, щоб хтось подзвонив тричі на день перепитати, коли повернуся. Чи все добре. Чи пам’ятаю. Хочеться, щоб хтось чекав. Я знаю, що мої друзі чекають на мене. Але, на відміну від Владу, в їхньому житті є ще багато приємного. Можливо, вони не помітять моєї відсутності - не тому, що вони погані друзі, зовсім ні, вони чудові, але наші зустрічі для них не є настільки винятковими. Пам’ятаю, коли ми не могли допомогти Владові з ліками чи одягом, він усміхався і повторював, що головне - це спілкування. Зараз він приїжджає на Поділ з села під Києвом - заради 30 хвилин спілкування з нами (хтось може подумати, що йому все одно нема що робити, але це не так. Зрештою, навіть поїздка в громадському транспорті для бездомного - це велике випробування)!
Я думаю, це велике щастя - мати таких друзів, як Влад - вірних і відданих у своїй дружбі. Справді щирих - які не бояться любити, прив’язуватись, потребувати.
Я уже тиждень живу за кордоном - і тут зрозуміла одну цікаву річ.
В Києві у мене є дуже хороший друг, Влад. Він бездомний. Ми бачимося щовівторка (у вівторок наша спільнота служить бідним). Давніше я віддала Владові свій старий телефон, і він часто дзвонив мені. Особливо - у вівторок: в цей день він телефонує кілька разів, щоб перепитати, чи ми точно прийдемо. «Прийдемо, не хвилюйся, ми ж кожного-кожнісінького вівторка приходимо», - кажу я. Через годину Влад дзвонить спитати, чи будемо, як завжди, о шостій, чи трохи спізнимося. Пізніше - чи прийде Артем, Данило, Юля, інші... Після п’ятої він дзвонить сказати, що вже приїхав на Поділ і чекає на нас.
Якщо відверто, я не завжди була терпляча до таких дзвінків.
Зараз, коли уже тиждень не спілкуюся з друзями, мені якраз їх найбільше не вистачає. Хочеться, щоб хтось подзвонив тричі на день перепитати, коли повернуся. Чи все добре. Чи пам’ятаю. Хочеться, щоб хтось чекав. Я знаю, що мої друзі чекають на мене. Але, на відміну від Владу, в їхньому житті є ще багато приємного. Можливо, вони не помітять моєї відсутності - не тому, що вони погані друзі, зовсім ні, вони чудові, але наші зустрічі для них не є настільки винятковими. Пам’ятаю, коли ми не могли допомогти Владові з ліками чи одягом, він усміхався і повторював, що головне - це спілкування. Зараз він приїжджає на Поділ з села під Києвом - заради 30 хвилин спілкування з нами (хтось може подумати, що йому все одно нема що робити, але це не так. Зрештою, навіть поїздка в громадському транспорті для бездомного - це велике випробування)!
Я думаю, це велике щастя - мати таких друзів, як Влад - вірних і відданих у своїй дружбі. Справді щирих - які не бояться любити, прив’язуватись, потребувати.