від вчорашнього ранку до нинішнього вечора
Жити стало якось поетичніше.
:)
Прокинулася вчора з думкою, що якось не вистачає в житті дебільної стабільності, знання, що ж буде завтра. От, думаю, якби щоранку, готуючи собі каву, могти все на гущі відчитати, легше б якось було, мабуть.
А потім я говорила з Їжачком з улюбленої книжки Сергія Козлова (хай земля йому буде теплішою, аніж нам..). Їжачок був таким дивним і несподіваним, що я думала про нього довше, аніж зазвичай думають про незнайомців. А відбулося все так:
сиджу собі на лавці в коридорі, каву попиваю, їм сир. Їжачок підходить і каже:
- Добрий день. Що робите?
- Каву п*ю.
- А коли?
- Вчора. Ввечері.
- Гм. Навіщо?
- Ну, це в мене зв*язок зі Всесвітом..
складаюся, готуюся йти..
- А яка пара закінчилася?
- Четверта. Четверта ціла одна десята..
- Як це? Намалюйте..
Словом, якби кавова гуща спрогнозувала мені здибанку з Їжачком, я б дорікнула їй закінченням терміну придатності.
Яке все-таки чудове наше незнання.
Потім я їхала в потязі, доїдала сир і арахіс, дивилася на напівголого хлопчика, вигадувала смішні математичні задачки, а ще придумала собі не спати, допоки плеєр не розрядиться, а коли близько півночі мій любий Санса-манса таки помер, щоб скоро воскреснути, я вже не могла заснути без музики.. Дивилася в вікно - на ніч і на зиму, такі різні у кожному метрі, що хотілося не спати більш ніколи, лиш би не пропустити їхньої найдрібнішої зміни. А що, думала я собі, якщо зима не знає, що нам надто холодно? Може, вона гадає, ніби нам подобається так по-пінгвінячому ходити - люди ж ходять як ведмеді і як слони.. Може, їй подобаються наші смішні шапки й барвисті шарфи - і скільки ж зусиль вона докладає, щоб показати нам свою любов! Навіть - хе, як же парадоксально - своє тепло. І всі ці морози й ожеледиці від просто-банального непорозуміння. Так же ж часто буває, пра?
А ще я думала про кінець світу, і голова моя стала така кінцесвітна, що аж я два рази за півночі прокидалася - бо здавалося, ніби потяг з рейок зійшов, й нам хана, і шо робить? Страшно було так, чесно.
Ну, і останнє: я люблю тебе, моє минуле. Я люблю вас, ті люди, які були, навіть якщо зараз вас більше майже немає (або є ви лиш на зустрічі випускників, про яку, власне, йдеться).
Усміхайтеся!
:)
Прокинулася вчора з думкою, що якось не вистачає в житті дебільної стабільності, знання, що ж буде завтра. От, думаю, якби щоранку, готуючи собі каву, могти все на гущі відчитати, легше б якось було, мабуть.
А потім я говорила з Їжачком з улюбленої книжки Сергія Козлова (хай земля йому буде теплішою, аніж нам..). Їжачок був таким дивним і несподіваним, що я думала про нього довше, аніж зазвичай думають про незнайомців. А відбулося все так:
сиджу собі на лавці в коридорі, каву попиваю, їм сир. Їжачок підходить і каже:
- Добрий день. Що робите?
- Каву п*ю.
- А коли?
- Вчора. Ввечері.
- Гм. Навіщо?
- Ну, це в мене зв*язок зі Всесвітом..
складаюся, готуюся йти..
- А яка пара закінчилася?
- Четверта. Четверта ціла одна десята..
- Як це? Намалюйте..
Словом, якби кавова гуща спрогнозувала мені здибанку з Їжачком, я б дорікнула їй закінченням терміну придатності.
Яке все-таки чудове наше незнання.
Потім я їхала в потязі, доїдала сир і арахіс, дивилася на напівголого хлопчика, вигадувала смішні математичні задачки, а ще придумала собі не спати, допоки плеєр не розрядиться, а коли близько півночі мій любий Санса-манса таки помер, щоб скоро воскреснути, я вже не могла заснути без музики.. Дивилася в вікно - на ніч і на зиму, такі різні у кожному метрі, що хотілося не спати більш ніколи, лиш би не пропустити їхньої найдрібнішої зміни. А що, думала я собі, якщо зима не знає, що нам надто холодно? Може, вона гадає, ніби нам подобається так по-пінгвінячому ходити - люди ж ходять як ведмеді і як слони.. Може, їй подобаються наші смішні шапки й барвисті шарфи - і скільки ж зусиль вона докладає, щоб показати нам свою любов! Навіть - хе, як же парадоксально - своє тепло. І всі ці морози й ожеледиці від просто-банального непорозуміння. Так же ж часто буває, пра?
А ще я думала про кінець світу, і голова моя стала така кінцесвітна, що аж я два рази за півночі прокидалася - бо здавалося, ніби потяг з рейок зійшов, й нам хана, і шо робить? Страшно було так, чесно.
Ну, і останнє: я люблю тебе, моє минуле. Я люблю вас, ті люди, які були, навіть якщо зараз вас більше майже немає (або є ви лиш на зустрічі випускників, про яку, власне, йдеться).
Усміхайтеся!