про прочитане.
Згадую ті часи, коли влітку читала за місяць мінімум 45 книг і сумно зітхаю. 2015-тий виявився не надто плідним, якщо підвести загальний підсумок - всього 49 книг, однак які ж вони були... вартісні, цікаві, веселі, філософські, релігійні, біографічні...
Книги я обираю безсистемно (або ж як Марта Квест Лессінг), чим іноді дивую друзів та рідних, радячи то історії про Папу, то цьогорічний бестселлер "Дівчина у потязі".
Отже, що займало мої думки 365 днів 2015 року?
Хоча ще в грудні витратила свою зарплату на книгу про Папу та Андрухович, першими у списку книги Джоді Піколт "Уроки милосердия", "Время прощаться". З Піколт я розпочала знайомство ще у школі, коли зареєструвались у КСД і втіхаря від мами замовила книгу "Ангел для сестри". Розповідь від імені кожного учасника, неймовірна деталізація і обізнаність (незалежно чи йдеться про слонів чи про Голокост) та слова, які зачіпають за живе - ось короткий опис того, як пише Джоді.
Підсадила тата - читає "Уроки милосердя":)
Для многих евреев семья - самое главное. Как будто коллективное бессознательное, потому что один раз ее, семью, уже отобрали.
З Софією Андрухович мене познайомила ще не першому курсі однокурсниця і, мабуть, я була не лише тоді, але й зараз заюна для читання її творчості. Тому "Фелікс Австрія" хоча й затягнувши мене на два зимових дні, не захопив думки цілком.
А от кого я люблю (багато чому завдяки прекрасному фільму Лассе Хальстрема) так це Джоанна Харріс. Хоча фільм Шоколад з Бінош та Деппом бачила ще давним-давно, до книги я дійшла лишень у 2014-му. А от продовження разом з другом віднайшла минулоріч, зачитавши три книги ледь не до дірок.
Отже: "Шоколад". "Леденцовые туфельки". "Персики для мсье кюре" - трилогія, яку варто читати саме в такому порядку, хоча й роки видання скачуть.
"Ежевичное вино" і "Пять четвертинок апельсина" - окремі і повноцінні книги, які варто читати хоча б тому, що магією слова Харріс володіє надзвичайною.
Ще одна улюблена - Фенні Флегг. Як воно зазвичай виходить, коли я ледве відшукую книги в електронному форматі, українські видавництва починають прокидатись і видавати дивовижні україномовні версії.
У 2013-му та 14-му роках я прочитала усі видані романи Флегг, починаючи зі "Смажених зелених помідорів", закінчуючи "Рай десь поруч". Цьогоріч Фенні потішила шанувальників новим романом - "На бензоколонке только девушки", який, однак, варто читати для повного розуміння після "Добро пожаловать в мир, Малышка" і "Рай где-то рядом". Хоча б тому, щоб знати історію героїв та їх характери.
Айн Ренд (до того, як читати її стало мейнстрімом) була для мене відкриттям, за яке варто дякувати чудовій Оленці. Після "Джерела" та "Атланта..." я, знову ж таки, читала все, що тільки-но могла (не так вже й багато) з її художніх творів, і філософсько-політичних трактатів. Цьогоріч Фоліо потішило виданням "Чоловіка, якого я купила" Ренд, де зібрано уривки всіх її написаних та недописаних творів, оповідань та п'єсок.
п.с. і все ж таки, хто такий Джон Галт?;)
В моєму молескіні є список Пулітцерівських призерів за останні десять років, яких я, разом із Нобелівцями та Букерами, читаю при нагоді. Ентоні Дорр з "Весь невидимый нам мир" отримав нагороду у 2015-му році і це справді та вартісна книга, від якої важко було відірватись. За три години, перед іспитом на заочці, книга була подолана і очі світились захватом та чарами неймовірної історії, яка відбулась (чому б і ні?) в часи Другої світової війни. Хлопчик, який обожнював слухати з сестрою неймовірні передачі про Всесвіт і дівчинка, яка читала і перечитувала Брайлем подаровану батьком книгу.
З Наріне Абгарян я була знайома (дякую, Ірен!) завдяки її неймовірним записам у жж. Потім ж засіла за "Манюню", "Манюня пишет фантастический роман", "Манюня, юбилей Ба и прочие треволнения". Це ті розповіді, які знайомі всі і кожному: про гріхи нашого дитинства, про його неймовірні події, про дружбу, любов, родину та веселощі. Читати всім та обов'язково!
Окремим рядком виділю й дивовижного Дж.Вайгеля, чий монументальний труд про улюбленого мною Папу Івана Павла ІІ врятував при написанні диплому, курсової і подарував двері в дивовижний світ святого, який навчив н е б о я т и с я.
Нарешті дійшли руки до Курта Воннегута і його "Бойні номер 5". Реально-нереальна оповідь про війну, про її безглуздя, про всесвітнє безглуздя і про страх та життя.
Найдорожчою книгою, яку я придбала для себе за всі 20 літ життя, стала книга подруг-парижанок "Как почувствовать себя парижанкой". Найдорожчою, і... найвеселішою, мудрішою та просто захоплюючою, і це можуть зрозуміти лише дівчатка. І справді, всі ми трішки парижанки. Нехай лиш в душі.
"Женщина - это то, к чему стремится мужчина и чего он никогда не достигает".
Доріс Лессінг з її "Мартою Квест" стала своєрідною горою, яку я (читай - Магомет) повинна була подолати. Дві подорожі потягом і намагання зрозуміти внутрішній світ дівчини, яку ніхто не міг зрозуміти і подарувати їй те, що вона хотіла в цьому житті. Але, в принципі, вона й сама цього не до кінця розуміла.
Чекаючи тата, я зайшла у книгарню (до речі, після відвідин геріатричного притулку з МЗМ-чиками) і за неповну годину прочитала Анджелу Нанетті "Мій дідусь був черешнею". Надзвичайно пронизлива книга від імені хлопчика, який все сприймає відкрито та безпосередньо, зокрема колотнечу у родині, любов дідуся та бабусі, прив'язаність до гусака та старої черешні, яка, здається символізує собою міць сім'ї.
Старші люди як діти, вони не можуть бути самотніми, вони потребують когось поруч.
Доки світ шаленіє від Стівена Кінга, моє перше знайомство з ним не склалось. Я була мала і прочитала перші 40 сторінок "Крістіни", зачудувалась і відкинула вбік. Прочитавши "Керрі" перед голівудською прем'єрою, я вирішила зупинитись і забути про наші відносини на дружньому і прохолодному тоні. Однак, коли КСД відправило мені "11/22/63" і це був своєрідний "день сурка" але набагато серйозніший і напруженіший, позначка з "прохолоди" перейшла до "тихого захвату" і там й зупинилась.
Привіт з дитинства - прочитала Д.Ємеца "Мефодий Буслаев. Ошибка грифона", наступну частину епопеї світлих і темних:)
Дуже коротко: Харукі Муракамі "1Q84", три дні, три томики. Ні, ні і ще раз ні. Не моє, не буду і досить.
За порадою улюбленої Н.В. взялась за Світлану Талан та її "Розколоте небо". Не берусь судити про міць української прози, але Барку "Жовтого князя" чи Самчука "Марію" перевершити ніщо не може.
Раз зачепила українських письменників, то почесне місце серед дитячих авторів займає (від літа) пані Зірка Мензатюк та її оповідь "Як я руйнувала імперію". Делікатна та пряма розповідь від імені дівчинки, якій довелось жити на зламі епох - радянської та незалежної України. З гумором, часом і жорстоким, влучними описами та деталями, книга захопила і не відпускала, і навіть завдала образи, так скоро закінчившись. Однозначно, мої діти матимуть на чому рости:)
Світлана Горбань та "Роман з містом" стала одною з балаканин про кавовий аромат Львова та історії про українців-поляків у цьому місті. Читала виключно з поваги до того, що ця книга -подарунок, однак ще раз перечитувати не буду. Ніколи.
Повернулась у дитинство ледь не на увесь серпень завдяки Йоганні Спірі та її "Хайді" - щемливій історії про дівчинку-сироту, її гордого дідуся та красуню Клару з Франкфурта, якій так потрібна дружба. Якщо не бачили екранізації 90-тих, вмикайте і насолоджуйтесь. Більш щирої історії за все своє дитинство я ще не бачила.
Окремою сторінкою книжкових пригод стала Люсі Мод Монтгомері. Пригадуючи Джерушу з "Довгоногого дядечка", яка теж у дорослому віці надолужувала непрочитаних "Маленьких жінок" і "Енн...", за дві ночі подолала пригоди "Емілі з Місячного серпа" (трилогія), а вже у вересні зачаровано читала "Енн із Зелених Дахів" та наступні сім частин як і в дивовижному перекладі Урбіно, так і в піратських російськомовних версіях.
Джонатан Сафран Фоер, який став мейнстрімним автором кілька років тому, змусив прикипіти до екрану планшету на кілька годин та переживати трагедію 11 вересня з її відголоском ще раз і ще раз. "Страшенно голосно і неймовірно близько". Читати. І дивитись чудову екранізацію. Усім.
Пола Хоукінз нагадала "Зникнувшу", однак вже на середині "Дівчини у потязі" я знала, чим усе закінчиться. Як би сказала Ірен - незачьот:) Хоча очікую екранізації. Здивуйте.
Завдяки вічним спискам сайту adme, в жовтні-місяці, поміж усіма іспитами та напруженнями, я пила какао і дивилась "Французьку сюїту". Залізши на кинопоиск, вичитала, що фільм знято за книгою Ірен Неміровскі. Відкривши стару-добру Вікіпедію, дізналась що авторка - єврейка, що загинула під час Голокосту і книга видана її старшою донькою більш ніж за півстоліття після смерті матері.
Книга складається з двох частин, фільм знято саме за другою і, завдяки вічним пошукам сценаристів, зроблено більш цікавим і насиченим. "Французька сюїта" - це викриття людської слабкодухості в усіх її виявах і в будь-який час. Страшно, гидко, відкрито.
Прімо Леві "Человек ли это?" - незаперечне свідчення про Голокост і його жахи. Одна з тих книг, про які важко пояснити і порадити іншому.
"Часы" Майкла Каннінгема були для мене загадкою. Хоча б тому, що я точно знала, що її не читала до кінця, в той час як планшет переконував підкресленнями та цитатами, що читала, і рік тому. Дивина та й годі, однак сіла та уважно прочитала від А до Я. Про Вірджинію Вульф та її героїню міссіс Делоуей та про жінку, яка, спершу, видається незайнятою в загальній лінії. До речі, є чудова екранізація.
В останні тижні року боролась вперто і успішно з Дж.Фаулзом і "Волхвом". Важко було зрозуміти, хто правий - я і герой, чи автор все ж водить нас обох за палець. Не впевнена, що візьмусь за інші його твори в скорім часі, але от перечитати "Волхва" не завадить.
Боротьба за книгу Надії Савченко "Сильне ім'я Надія" велась недовго, але вперто. І воно того варте. Просто, щиро і від серця. Прочитавши думки, безхитрісно викладені перед тобою в їхньому іноді й нецензурному вияві, розумієш чому ця дивовижна Жінка, Боєць, веде себе так, як хоче, чому не скорюється, чому перемагає.
"Завжди за слабкість чоловіка жінка повинна платити своєю силою".
Й.Бург "Пісня над піснями". Знову подяка книгарні Є, яка стає для мене притулком перед чеканням івриту, або ж просто в холодні дні, коли не хочеться нікуди рипатись. Короткі новели автора, який підніс ідиш на неймовірний рівень до, під час і після трагічних подій у Європі, який змусив євреїв Європи пишатись собою та своєю нацією.
Птахи після себе залишають гнізда,
Люди залишають гомінкі пісні.
І, останньою книгою (знову ж таки: аве adme!) був доволі великий роман Розамунди Пілчер "Перед Рождеством". Цікавий, теплий і святковий. Коли не розумієш в якому ти столітті, місці чи країні. Коли оточують чудові люди, які тебе люблять і підтримують. Хоча й книга виявилась 49-тою і на ній обірвався незакінчений список з ТОП-50, це був чудовий вибір, щоб задати тон наступаючим святам.
Безліч папок на планшеті та домашні полиці нагадують, що я безсовісно здаю темпи, що на світі є стільки цікавого і потрібного до читання, стільки захоплюючого і неймовірного, що пора переставати витрачати час, варто читати і фантазувати...
let's go.
Книги я обираю безсистемно (або ж як Марта Квест Лессінг), чим іноді дивую друзів та рідних, радячи то історії про Папу, то цьогорічний бестселлер "Дівчина у потязі".
Отже, що займало мої думки 365 днів 2015 року?
Хоча ще в грудні витратила свою зарплату на книгу про Папу та Андрухович, першими у списку книги Джоді Піколт "Уроки милосердия", "Время прощаться". З Піколт я розпочала знайомство ще у школі, коли зареєструвались у КСД і втіхаря від мами замовила книгу "Ангел для сестри". Розповідь від імені кожного учасника, неймовірна деталізація і обізнаність (незалежно чи йдеться про слонів чи про Голокост) та слова, які зачіпають за живе - ось короткий опис того, як пише Джоді.
Підсадила тата - читає "Уроки милосердя":)
Для многих евреев семья - самое главное. Как будто коллективное бессознательное, потому что один раз ее, семью, уже отобрали.
З Софією Андрухович мене познайомила ще не першому курсі однокурсниця і, мабуть, я була не лише тоді, але й зараз заюна для читання її творчості. Тому "Фелікс Австрія" хоча й затягнувши мене на два зимових дні, не захопив думки цілком.
А от кого я люблю (багато чому завдяки прекрасному фільму Лассе Хальстрема) так це Джоанна Харріс. Хоча фільм Шоколад з Бінош та Деппом бачила ще давним-давно, до книги я дійшла лишень у 2014-му. А от продовження разом з другом віднайшла минулоріч, зачитавши три книги ледь не до дірок.
Отже: "Шоколад". "Леденцовые туфельки". "Персики для мсье кюре" - трилогія, яку варто читати саме в такому порядку, хоча й роки видання скачуть.
"Ежевичное вино" і "Пять четвертинок апельсина" - окремі і повноцінні книги, які варто читати хоча б тому, що магією слова Харріс володіє надзвичайною.
Ще одна улюблена - Фенні Флегг. Як воно зазвичай виходить, коли я ледве відшукую книги в електронному форматі, українські видавництва починають прокидатись і видавати дивовижні україномовні версії.
У 2013-му та 14-му роках я прочитала усі видані романи Флегг, починаючи зі "Смажених зелених помідорів", закінчуючи "Рай десь поруч". Цьогоріч Фенні потішила шанувальників новим романом - "На бензоколонке только девушки", який, однак, варто читати для повного розуміння після "Добро пожаловать в мир, Малышка" і "Рай где-то рядом". Хоча б тому, щоб знати історію героїв та їх характери.
Айн Ренд (до того, як читати її стало мейнстрімом) була для мене відкриттям, за яке варто дякувати чудовій Оленці. Після "Джерела" та "Атланта..." я, знову ж таки, читала все, що тільки-но могла (не так вже й багато) з її художніх творів, і філософсько-політичних трактатів. Цьогоріч Фоліо потішило виданням "Чоловіка, якого я купила" Ренд, де зібрано уривки всіх її написаних та недописаних творів, оповідань та п'єсок.
п.с. і все ж таки, хто такий Джон Галт?;)
В моєму молескіні є список Пулітцерівських призерів за останні десять років, яких я, разом із Нобелівцями та Букерами, читаю при нагоді. Ентоні Дорр з "Весь невидимый нам мир" отримав нагороду у 2015-му році і це справді та вартісна книга, від якої важко було відірватись. За три години, перед іспитом на заочці, книга була подолана і очі світились захватом та чарами неймовірної історії, яка відбулась (чому б і ні?) в часи Другої світової війни. Хлопчик, який обожнював слухати з сестрою неймовірні передачі про Всесвіт і дівчинка, яка читала і перечитувала Брайлем подаровану батьком книгу.
З Наріне Абгарян я була знайома (дякую, Ірен!) завдяки її неймовірним записам у жж. Потім ж засіла за "Манюню", "Манюня пишет фантастический роман", "Манюня, юбилей Ба и прочие треволнения". Це ті розповіді, які знайомі всі і кожному: про гріхи нашого дитинства, про його неймовірні події, про дружбу, любов, родину та веселощі. Читати всім та обов'язково!
Окремим рядком виділю й дивовижного Дж.Вайгеля, чий монументальний труд про улюбленого мною Папу Івана Павла ІІ врятував при написанні диплому, курсової і подарував двері в дивовижний світ святого, який навчив н е б о я т и с я.
Нарешті дійшли руки до Курта Воннегута і його "Бойні номер 5". Реально-нереальна оповідь про війну, про її безглуздя, про всесвітнє безглуздя і про страх та життя.
Найдорожчою книгою, яку я придбала для себе за всі 20 літ життя, стала книга подруг-парижанок "Как почувствовать себя парижанкой". Найдорожчою, і... найвеселішою, мудрішою та просто захоплюючою, і це можуть зрозуміти лише дівчатка. І справді, всі ми трішки парижанки. Нехай лиш в душі.
"Женщина - это то, к чему стремится мужчина и чего он никогда не достигает".
Доріс Лессінг з її "Мартою Квест" стала своєрідною горою, яку я (читай - Магомет) повинна була подолати. Дві подорожі потягом і намагання зрозуміти внутрішній світ дівчини, яку ніхто не міг зрозуміти і подарувати їй те, що вона хотіла в цьому житті. Але, в принципі, вона й сама цього не до кінця розуміла.
Чекаючи тата, я зайшла у книгарню (до речі, після відвідин геріатричного притулку з МЗМ-чиками) і за неповну годину прочитала Анджелу Нанетті "Мій дідусь був черешнею". Надзвичайно пронизлива книга від імені хлопчика, який все сприймає відкрито та безпосередньо, зокрема колотнечу у родині, любов дідуся та бабусі, прив'язаність до гусака та старої черешні, яка, здається символізує собою міць сім'ї.
Старші люди як діти, вони не можуть бути самотніми, вони потребують когось поруч.
Доки світ шаленіє від Стівена Кінга, моє перше знайомство з ним не склалось. Я була мала і прочитала перші 40 сторінок "Крістіни", зачудувалась і відкинула вбік. Прочитавши "Керрі" перед голівудською прем'єрою, я вирішила зупинитись і забути про наші відносини на дружньому і прохолодному тоні. Однак, коли КСД відправило мені "11/22/63" і це був своєрідний "день сурка" але набагато серйозніший і напруженіший, позначка з "прохолоди" перейшла до "тихого захвату" і там й зупинилась.
Привіт з дитинства - прочитала Д.Ємеца "Мефодий Буслаев. Ошибка грифона", наступну частину епопеї світлих і темних:)
Дуже коротко: Харукі Муракамі "1Q84", три дні, три томики. Ні, ні і ще раз ні. Не моє, не буду і досить.
За порадою улюбленої Н.В. взялась за Світлану Талан та її "Розколоте небо". Не берусь судити про міць української прози, але Барку "Жовтого князя" чи Самчука "Марію" перевершити ніщо не може.
Раз зачепила українських письменників, то почесне місце серед дитячих авторів займає (від літа) пані Зірка Мензатюк та її оповідь "Як я руйнувала імперію". Делікатна та пряма розповідь від імені дівчинки, якій довелось жити на зламі епох - радянської та незалежної України. З гумором, часом і жорстоким, влучними описами та деталями, книга захопила і не відпускала, і навіть завдала образи, так скоро закінчившись. Однозначно, мої діти матимуть на чому рости:)
Світлана Горбань та "Роман з містом" стала одною з балаканин про кавовий аромат Львова та історії про українців-поляків у цьому місті. Читала виключно з поваги до того, що ця книга -подарунок, однак ще раз перечитувати не буду. Ніколи.
Повернулась у дитинство ледь не на увесь серпень завдяки Йоганні Спірі та її "Хайді" - щемливій історії про дівчинку-сироту, її гордого дідуся та красуню Клару з Франкфурта, якій так потрібна дружба. Якщо не бачили екранізації 90-тих, вмикайте і насолоджуйтесь. Більш щирої історії за все своє дитинство я ще не бачила.
Окремою сторінкою книжкових пригод стала Люсі Мод Монтгомері. Пригадуючи Джерушу з "Довгоногого дядечка", яка теж у дорослому віці надолужувала непрочитаних "Маленьких жінок" і "Енн...", за дві ночі подолала пригоди "Емілі з Місячного серпа" (трилогія), а вже у вересні зачаровано читала "Енн із Зелених Дахів" та наступні сім частин як і в дивовижному перекладі Урбіно, так і в піратських російськомовних версіях.
Джонатан Сафран Фоер, який став мейнстрімним автором кілька років тому, змусив прикипіти до екрану планшету на кілька годин та переживати трагедію 11 вересня з її відголоском ще раз і ще раз. "Страшенно голосно і неймовірно близько". Читати. І дивитись чудову екранізацію. Усім.
Пола Хоукінз нагадала "Зникнувшу", однак вже на середині "Дівчини у потязі" я знала, чим усе закінчиться. Як би сказала Ірен - незачьот:) Хоча очікую екранізації. Здивуйте.
Завдяки вічним спискам сайту adme, в жовтні-місяці, поміж усіма іспитами та напруженнями, я пила какао і дивилась "Французьку сюїту". Залізши на кинопоиск, вичитала, що фільм знято за книгою Ірен Неміровскі. Відкривши стару-добру Вікіпедію, дізналась що авторка - єврейка, що загинула під час Голокосту і книга видана її старшою донькою більш ніж за півстоліття після смерті матері.
Книга складається з двох частин, фільм знято саме за другою і, завдяки вічним пошукам сценаристів, зроблено більш цікавим і насиченим. "Французька сюїта" - це викриття людської слабкодухості в усіх її виявах і в будь-який час. Страшно, гидко, відкрито.
Прімо Леві "Человек ли это?" - незаперечне свідчення про Голокост і його жахи. Одна з тих книг, про які важко пояснити і порадити іншому.
"Часы" Майкла Каннінгема були для мене загадкою. Хоча б тому, що я точно знала, що її не читала до кінця, в той час як планшет переконував підкресленнями та цитатами, що читала, і рік тому. Дивина та й годі, однак сіла та уважно прочитала від А до Я. Про Вірджинію Вульф та її героїню міссіс Делоуей та про жінку, яка, спершу, видається незайнятою в загальній лінії. До речі, є чудова екранізація.
В останні тижні року боролась вперто і успішно з Дж.Фаулзом і "Волхвом". Важко було зрозуміти, хто правий - я і герой, чи автор все ж водить нас обох за палець. Не впевнена, що візьмусь за інші його твори в скорім часі, але от перечитати "Волхва" не завадить.
Боротьба за книгу Надії Савченко "Сильне ім'я Надія" велась недовго, але вперто. І воно того варте. Просто, щиро і від серця. Прочитавши думки, безхитрісно викладені перед тобою в їхньому іноді й нецензурному вияві, розумієш чому ця дивовижна Жінка, Боєць, веде себе так, як хоче, чому не скорюється, чому перемагає.
"Завжди за слабкість чоловіка жінка повинна платити своєю силою".
Й.Бург "Пісня над піснями". Знову подяка книгарні Є, яка стає для мене притулком перед чеканням івриту, або ж просто в холодні дні, коли не хочеться нікуди рипатись. Короткі новели автора, який підніс ідиш на неймовірний рівень до, під час і після трагічних подій у Європі, який змусив євреїв Європи пишатись собою та своєю нацією.
Птахи після себе залишають гнізда,
Люди залишають гомінкі пісні.
І, останньою книгою (знову ж таки: аве adme!) був доволі великий роман Розамунди Пілчер "Перед Рождеством". Цікавий, теплий і святковий. Коли не розумієш в якому ти столітті, місці чи країні. Коли оточують чудові люди, які тебе люблять і підтримують. Хоча й книга виявилась 49-тою і на ній обірвався незакінчений список з ТОП-50, це був чудовий вибір, щоб задати тон наступаючим святам.
Безліч папок на планшеті та домашні полиці нагадують, що я безсовісно здаю темпи, що на світі є стільки цікавого і потрібного до читання, стільки захоплюючого і неймовірного, що пора переставати витрачати час, варто читати і фантазувати...
let's go.