коли тебе десь чекають.
За роки студентського життя у кожного представника цього роду виробляється кілька звичок: спати де покладуть, їсти що дадуть і жити де приймуть.
Причому ці звички настільки відточуються і стають настільки майстерними, що після п’яти років спудейства (кому повезе, то й після чотирьох), їх викоренити важко а іноді й узагалі неможливо.
До чого ж я веду, спитаєте ви? Та хоча б до того, що спиться однаково солодко - на зйомній квартирі у галасливому Львові, з його випадковими нічними трамвайними рейсами попід вікнами, і вдома, де найяскравіше сяють зорі, зачіпаючи гілля моєї ялини і найтихіше шумить Прут десь коло ліжка.
Солодкий час неробства, останні більше-менше повноцінні канікули (хоча і з "святом, яке завжди зі мною") завершились практично що тиждень тому, а я досі не віднаходила миті дірватись до жж та все описати-пригадати. Хоча правду кажучи, ще не хотілось. Очікувала, коли всі враження та тепло закарбуються. Коли прочитані книги та побачені сни знайдуть свою комірчину, а пальці погодяться скоро-скоро печатати, аби відтворити всю картину щастя.
Отож, Коломия.
Невелике містечко у Західній Україні, в Івано-Франківській області, яке, при бажанні, можна обійти пішки за годину (якщо, звісно, не потикатись в район Довбуша, бо там відстань і час раптово розтягуються до небачених довжин), і в якому живе приблизно 70 тисяч осіб (якщо вірити знанням зі школи).
Це містечко затишне. Воно не любить шуму, але привітне з гостями і завжди знайде чим їх зацікавити - чи то музеєм у вигляді писанки чи то старими плитами з єврейського кладовища замість бруківки (а треба знати де шукати!). Коломия народжена на Спаса, коли вулиці оповиває гамір людей, що спішать до церкви з яблуками та медом, коли сонце топить золотаві бані церкви Михаїла у своїх затишних пломенях і ніколи не допускає, аби в цей день падав дощ.
Мабуть, треба було мені підрости, але затишну красу та справжню любов до рідного міста я пізнала тоді, коли познайомилась зі Львовом. Маючи щось спільне ці міста все ж різні, і справа не в кількості районів чи жителів. Коломия справді хоче, аби тобі було приємно та добре. Львів же ж намагається, але не завжди йому це вдається.
До речі, назва міста походить від чумаків, які у сиву давнину возили через містечко сіль і зупинялись біля річки Прут, аби помити колеса возів. Отак і вийшло, що "коло" - пішло від коліс, а "мия" - від діяльності солевозів:)
Ця краса - двері до дорослої бібліотеки №1. У цьому великому будинку знаходять спільну мову і квартири звичайних людей і абонемент та читальний зал.
А це прошу мені перекласти, бо моя німецька має свій початок і край на "Дойчлянд лігт ін Міттельойропа" і гугл-перекладач не в стані мені допомогти:)
Якщо з бульвару Лесі Українки, де розташована бібліотека, перейти на площу Героїв, а звідти по прямій вуличці йти по Івана Франка (не по Стрільців!), то можна зануритись у моє дитинство. Воно й справді ще десь там бігає з гімназії до бабці на вареники і кльоцки, до потріпаної книжки племінника "Гаргантюа і Пантагрюель" (він не читав, лінивець:), до музичної школи і театру з вічними напучуваннями Сергія Івановича. А у будинку за номером 5 є арка. Або ж просто "труба". Там нарешті засипали кілометрові ями шутром і можна пройти навіть вночі, без остраху скрутити собі в'язи.
Якщо добре придивитись, то на балконі з вишневими дверцятами (мов казкові, еге ж?), можна побачити-уявити кандидата сільськогосподарських наук, селекціонера Івано-Франківської області, Ірину Юрійчук (по сумісництву - моя бабуся), яка чистить шпарагус (до виведення якого приклала силу та працю) та слухає про всі оцінки малої Оленки-Іринки.
А це - плити зі старого єврейського цвинтаря. Радянська влада зрівняла кладовище із землею, а плитами вистелила дворики, що знаходились неподалік. І, що цікаво, в будинку жило безліч євреїв, які після цього акту вандалізму почали виїжджати хто-куди. Як розповідав тато, з горища після їх виселення кагебісти виносили приготовані євреями труни і малі діти з усього двору (40, не менше) по черзі залазили в гроби і валялись досхочу. Плити майже стерті. Майже залиті асфальтом. В роки мого дитинства асфальту не було, написи були чіткі-чіткі. Роки і люди беруть своє...
Ще одне місце, де стирались пальці, розучувались етюди, які здатна повторити навіть серед ночі досі, менуети, романси і - обов'язково - yesterday i Michele.
- НВ, вони до вас як по свячену воду бігають! (тато)
- А що, ліпше аби по підворітнях бігали? (НВ)
- Та ні, якраз і слава Богу:) (тато)
Чимало поколінь сумлінних і лінивих читачів бачили ці стіни. Чимало сторінок відчули на собі як воно - коли тебе обожнюють і коли не можуть навіть догортати через нудьгу.
Тут ми сиділи, ховаючись від дощу та холоду біля старого п'єца, перечитуючи всоте улюблені сторінки та уривки. Піднімали на вуха всі приміщення, включно з міським відділом освіти, який мав нещастя оселитись через коридор. Святкували Дні народжень, випуски та перші дзвоники. Бігли з яблуками та книжками на Спаса. Ледве йшли, коли приходив кінець робочого дня.
Згадуючи як "забивали" сьомого Гаррі та ледь не сварились з Бі за можливість перечитати "Лондон-Францію-Міккі;)", думається, що справді, такого дитинства як у нас не було ні в кого.
Ми досі прибігаємо туди, розповідаємо першорядні новини, ділимось книгами та цікавинками. Дзвонимо, коли трапляється щось чудесне і знаходимо втіху у важкі моменти.
Фіалки НВ цвітуть без огляду на погоду за вікном.
Як і сама НВ - любляче, терпляче і радісно.
*
А ще відустка - чудовий час спостерігати магічні перетворення гидкого Каченяти (Спанченяти) в чудового Лебедя (мудрого і підстриженого Спанкі).
Цей собака має здатність молодіти після стрижок, хіба ні? А ще кажуть, що магію поза Гогвортсом застосовувати не можна!:)
Взимку можете приїздити, напою вас смачнющим свіжим яблучним соком (не Садочок чи Галіція).
Колись район, де ми живемо, був селом Дядьківці. Ну, чи то правда чи брехня - мені не уточнили, сусідка, що розповідала байки взагалі все могла понавигадувати. Хай там як, але досі ми піджартовуємо, що до нашої Кийданецької добиратись не лмше як до чорта на ріжки, але й в саме задуп'я Дядьківець, бо запам'ятати "три рази наліво і два рази направо а тоді в кінець" жоден таксист міста на зміг.
Отож, діагонально до нашого подвір'я завжди була недобувана хата (можете повірити, облазили вздовж і впоперек), фундамент збоку на ще одну (обскакали кожен сантиметр) і через доріжку (таке, два метри шутру і піску) - дивовижний сад. З не менш дивовижними яблунями.
Володіли цим дивом дві (чи три?) сестри. Імен я їх не знаю і не знатиму досі, але прізвище досі знаю як мантру - Березючки (ну, як прізвище - скособочена вже кличка). То були дві старші жіночки, які кожні вихідні весни-літа-осені приїздили на грядки. Вони наймали чоловіка, якого я знаю як "тато тої Лілі (рудої і дивної для нас малої)", який за день-два скошував всю територію, пускали старого вуйка випасати свою не менш стару козу і заходились до праці.
А для нас найсолодший час надходив у серпні, коли достигали перші березюччині яблука і так і хотілось зірвати собі з десяток. Найважче було мені. В той час коли всі мої друзі мчали із закатаними подолами светрів і курток на ябка, я, як чемно вихована дитина, яка знає, що брати чуже - негарно, сиділа на "шухєрі" і потім - без тієї п'янкої смакоти.
Правда таки та моя вроджена чемність (цитата тата;) дала необмежений доступ до саду, коли Березючка (добріша з двох) дозволила "Оленьці збирати ябка коли хоч".
За 15 років нашого життя в кутку Березюччина господа вже змінила господарів. Заховалась від світу хата та фундамент (а ше збоку був горбик і озерце!) високим, двометровим штахетним парканом, але яблука і "вічний" дозвіл залишаються відкритими для світу і донині.
Чим я і Спанкі з задоволенням користувались.
Збирали пакетами і відрами яблука. Грузились самі або ж тата. Спанкі обов'язково тягнув додому в пащі ще зо два надкушених. І давились-варились соки-джеми, пеклись шарлотки і конфітюри а хата, мабуть, й досі пахне тим безмежним ароматом серпневих яблук...
*
Ще однією дивовижною властивістю колишнього студента є здатність спати навіть під найнабридливіший у світі будильник.
Щось схоже було й зі мною, коли потрібно було встати о 4:20 ранку, а мелодія не мала здатності мене підняти на ноги. Зате мала чудову здатність (за роки-то!) мама.
Отож, одного суботнього раннього ранку о 4:20 я виявила, що стою на своїх двох. І не лише стою, але й протираю заспані очі, скоро одягаю кеди та спішу через половину міста до автостанції, бо о 5:40 відходить автобус до західноукраїнського Клондайку, як я його про себе називаю, до селища Кути, що розташоване між горами та хмарами.
Спеціально не відкриватиму вікіпедії, тому й не вдаватиму, що щось знаю про Кути окрім того, що тут щосереди та щосуботи відбувається нічний базар. А якщо детальніше - це збір китайсько-гуцульських витребеньок, які тут можна придбати чи то оптом чи то одинично за копійки (я не перебільшую!) і знайти все, від йо-йо на кольорових гумочках до барток та дерев'яних крісел.
Ось такі стенди з віночками тут не дивина - на кілька десятків рядів їх, як мінімум, вісім.
І, якщо у Львові такий віночок ви придбаєте за 100-150 гривень, то в Кутах заспані продавці попросять гора 20 гривень і то, торгуватись ніхто не забороняє.
Тут безмежна колекція писанок.
На шворках. З кутасами. Мальовані і лаковані. Просто дерев'яні. Різних розмірів і різних кольорів.
Диво-кухлики мене зачарували. А ще захопили подих малесенькі, до 5 сантиметрів ложки та черпачки, які впору купувати як брелоки або ж для малят, до дитячих сервізів.
Нелегке життя продавця - не спати дві ночі в тиждень, зате бути оточеною такою красою!
За пів години з Кутів можна добратись до села Косів. Це ще один Клондайк, правда тут ви не побачите китайських витребеньок і відчуєте яку ж єврейську сутність мають гуцули.
Всі фото закидати не буду, привідкрию завісу на базар ліжників - коців з овечої шерсті. Ми годину обирали найцікавіший та найтепліший, тож тепер взимку я кутатимусь у новенький кольоровий ліжник. Ну і чим не щастя?
*
Якщо спробувати підвести мінімальний підсумок цих домашніх трьох тижнів, то скажу вам що немає кращого відпочинку - ні на морі ні в іноземних країнах - ніж вдома.
Бути там, де тебе люблять і завжди чекають - неймовірне диво і радість, а саме цього так не вистачає багатьом у наші буремні та войовничі дні і саме це так варто нам цінувати!
Тут добре.
Тут повітря дихає з тобою, небо цілує у заспані скроні, листя винограду протирає вікно, аби сонце дісталось і передало свій теплий привіт.
Тут хочеться бути щасливою. Не зважати на дрібнички, не сердитись через дурниці.
Вдома можна робити все, що хочеться, не боячись бути не зрозумілою.
Тут взагалі можна не боятись.
І бути собою.
Причому ці звички настільки відточуються і стають настільки майстерними, що після п’яти років спудейства (кому повезе, то й після чотирьох), їх викоренити важко а іноді й узагалі неможливо.
До чого ж я веду, спитаєте ви? Та хоча б до того, що спиться однаково солодко - на зйомній квартирі у галасливому Львові, з його випадковими нічними трамвайними рейсами попід вікнами, і вдома, де найяскравіше сяють зорі, зачіпаючи гілля моєї ялини і найтихіше шумить Прут десь коло ліжка.
Солодкий час неробства, останні більше-менше повноцінні канікули (хоча і з "святом, яке завжди зі мною") завершились практично що тиждень тому, а я досі не віднаходила миті дірватись до жж та все описати-пригадати. Хоча правду кажучи, ще не хотілось. Очікувала, коли всі враження та тепло закарбуються. Коли прочитані книги та побачені сни знайдуть свою комірчину, а пальці погодяться скоро-скоро печатати, аби відтворити всю картину щастя.
Отож, Коломия.
Невелике містечко у Західній Україні, в Івано-Франківській області, яке, при бажанні, можна обійти пішки за годину (якщо, звісно, не потикатись в район Довбуша, бо там відстань і час раптово розтягуються до небачених довжин), і в якому живе приблизно 70 тисяч осіб (якщо вірити знанням зі школи).
Це містечко затишне. Воно не любить шуму, але привітне з гостями і завжди знайде чим їх зацікавити - чи то музеєм у вигляді писанки чи то старими плитами з єврейського кладовища замість бруківки (а треба знати де шукати!). Коломия народжена на Спаса, коли вулиці оповиває гамір людей, що спішать до церкви з яблуками та медом, коли сонце топить золотаві бані церкви Михаїла у своїх затишних пломенях і ніколи не допускає, аби в цей день падав дощ.
Мабуть, треба було мені підрости, але затишну красу та справжню любов до рідного міста я пізнала тоді, коли познайомилась зі Львовом. Маючи щось спільне ці міста все ж різні, і справа не в кількості районів чи жителів. Коломия справді хоче, аби тобі було приємно та добре. Львів же ж намагається, але не завжди йому це вдається.
До речі, назва міста походить від чумаків, які у сиву давнину возили через містечко сіль і зупинялись біля річки Прут, аби помити колеса возів. Отак і вийшло, що "коло" - пішло від коліс, а "мия" - від діяльності солевозів:)
Ця краса - двері до дорослої бібліотеки №1. У цьому великому будинку знаходять спільну мову і квартири звичайних людей і абонемент та читальний зал.
А це прошу мені перекласти, бо моя німецька має свій початок і край на "Дойчлянд лігт ін Міттельойропа" і гугл-перекладач не в стані мені допомогти:)
Якщо з бульвару Лесі Українки, де розташована бібліотека, перейти на площу Героїв, а звідти по прямій вуличці йти по Івана Франка (не по Стрільців!), то можна зануритись у моє дитинство. Воно й справді ще десь там бігає з гімназії до бабці на вареники і кльоцки, до потріпаної книжки племінника "Гаргантюа і Пантагрюель" (він не читав, лінивець:), до музичної школи і театру з вічними напучуваннями Сергія Івановича. А у будинку за номером 5 є арка. Або ж просто "труба". Там нарешті засипали кілометрові ями шутром і можна пройти навіть вночі, без остраху скрутити собі в'язи.
Якщо добре придивитись, то на балконі з вишневими дверцятами (мов казкові, еге ж?), можна побачити-уявити кандидата сільськогосподарських наук, селекціонера Івано-Франківської області, Ірину Юрійчук (по сумісництву - моя бабуся), яка чистить шпарагус (до виведення якого приклала силу та працю) та слухає про всі оцінки малої Оленки-Іринки.
А це - плити зі старого єврейського цвинтаря. Радянська влада зрівняла кладовище із землею, а плитами вистелила дворики, що знаходились неподалік. І, що цікаво, в будинку жило безліч євреїв, які після цього акту вандалізму почали виїжджати хто-куди. Як розповідав тато, з горища після їх виселення кагебісти виносили приготовані євреями труни і малі діти з усього двору (40, не менше) по черзі залазили в гроби і валялись досхочу. Плити майже стерті. Майже залиті асфальтом. В роки мого дитинства асфальту не було, написи були чіткі-чіткі. Роки і люди беруть своє...
Ще одне місце, де стирались пальці, розучувались етюди, які здатна повторити навіть серед ночі досі, менуети, романси і - обов'язково - yesterday i Michele.
- НВ, вони до вас як по свячену воду бігають! (тато)
- А що, ліпше аби по підворітнях бігали? (НВ)
- Та ні, якраз і слава Богу:) (тато)
Чимало поколінь сумлінних і лінивих читачів бачили ці стіни. Чимало сторінок відчули на собі як воно - коли тебе обожнюють і коли не можуть навіть догортати через нудьгу.
Тут ми сиділи, ховаючись від дощу та холоду біля старого п'єца, перечитуючи всоте улюблені сторінки та уривки. Піднімали на вуха всі приміщення, включно з міським відділом освіти, який мав нещастя оселитись через коридор. Святкували Дні народжень, випуски та перші дзвоники. Бігли з яблуками та книжками на Спаса. Ледве йшли, коли приходив кінець робочого дня.
Згадуючи як "забивали" сьомого Гаррі та ледь не сварились з Бі за можливість перечитати "Лондон-Францію-Міккі;)", думається, що справді, такого дитинства як у нас не було ні в кого.
Ми досі прибігаємо туди, розповідаємо першорядні новини, ділимось книгами та цікавинками. Дзвонимо, коли трапляється щось чудесне і знаходимо втіху у важкі моменти.
Фіалки НВ цвітуть без огляду на погоду за вікном.
Як і сама НВ - любляче, терпляче і радісно.
*
А ще відустка - чудовий час спостерігати магічні перетворення гидкого Каченяти (Спанченяти) в чудового Лебедя (мудрого і підстриженого Спанкі).
Цей собака має здатність молодіти після стрижок, хіба ні? А ще кажуть, що магію поза Гогвортсом застосовувати не можна!:)
Взимку можете приїздити, напою вас смачнющим свіжим яблучним соком (не Садочок чи Галіція).
Колись район, де ми живемо, був селом Дядьківці. Ну, чи то правда чи брехня - мені не уточнили, сусідка, що розповідала байки взагалі все могла понавигадувати. Хай там як, але досі ми піджартовуємо, що до нашої Кийданецької добиратись не лмше як до чорта на ріжки, але й в саме задуп'я Дядьківець, бо запам'ятати "три рази наліво і два рази направо а тоді в кінець" жоден таксист міста на зміг.
Отож, діагонально до нашого подвір'я завжди була недобувана хата (можете повірити, облазили вздовж і впоперек), фундамент збоку на ще одну (обскакали кожен сантиметр) і через доріжку (таке, два метри шутру і піску) - дивовижний сад. З не менш дивовижними яблунями.
Володіли цим дивом дві (чи три?) сестри. Імен я їх не знаю і не знатиму досі, але прізвище досі знаю як мантру - Березючки (ну, як прізвище - скособочена вже кличка). То були дві старші жіночки, які кожні вихідні весни-літа-осені приїздили на грядки. Вони наймали чоловіка, якого я знаю як "тато тої Лілі (рудої і дивної для нас малої)", який за день-два скошував всю територію, пускали старого вуйка випасати свою не менш стару козу і заходились до праці.
А для нас найсолодший час надходив у серпні, коли достигали перші березюччині яблука і так і хотілось зірвати собі з десяток. Найважче було мені. В той час коли всі мої друзі мчали із закатаними подолами светрів і курток на ябка, я, як чемно вихована дитина, яка знає, що брати чуже - негарно, сиділа на "шухєрі" і потім - без тієї п'янкої смакоти.
Правда таки та моя вроджена чемність (цитата тата;) дала необмежений доступ до саду, коли Березючка (добріша з двох) дозволила "Оленьці збирати ябка коли хоч".
За 15 років нашого життя в кутку Березюччина господа вже змінила господарів. Заховалась від світу хата та фундамент (а ше збоку був горбик і озерце!) високим, двометровим штахетним парканом, але яблука і "вічний" дозвіл залишаються відкритими для світу і донині.
Чим я і Спанкі з задоволенням користувались.
Збирали пакетами і відрами яблука. Грузились самі або ж тата. Спанкі обов'язково тягнув додому в пащі ще зо два надкушених. І давились-варились соки-джеми, пеклись шарлотки і конфітюри а хата, мабуть, й досі пахне тим безмежним ароматом серпневих яблук...
*
Ще однією дивовижною властивістю колишнього студента є здатність спати навіть під найнабридливіший у світі будильник.
Щось схоже було й зі мною, коли потрібно було встати о 4:20 ранку, а мелодія не мала здатності мене підняти на ноги. Зате мала чудову здатність (за роки-то!) мама.
Отож, одного суботнього раннього ранку о 4:20 я виявила, що стою на своїх двох. І не лише стою, але й протираю заспані очі, скоро одягаю кеди та спішу через половину міста до автостанції, бо о 5:40 відходить автобус до західноукраїнського Клондайку, як я його про себе називаю, до селища Кути, що розташоване між горами та хмарами.
Спеціально не відкриватиму вікіпедії, тому й не вдаватиму, що щось знаю про Кути окрім того, що тут щосереди та щосуботи відбувається нічний базар. А якщо детальніше - це збір китайсько-гуцульських витребеньок, які тут можна придбати чи то оптом чи то одинично за копійки (я не перебільшую!) і знайти все, від йо-йо на кольорових гумочках до барток та дерев'яних крісел.
Ось такі стенди з віночками тут не дивина - на кілька десятків рядів їх, як мінімум, вісім.
І, якщо у Львові такий віночок ви придбаєте за 100-150 гривень, то в Кутах заспані продавці попросять гора 20 гривень і то, торгуватись ніхто не забороняє.
Тут безмежна колекція писанок.
На шворках. З кутасами. Мальовані і лаковані. Просто дерев'яні. Різних розмірів і різних кольорів.
Диво-кухлики мене зачарували. А ще захопили подих малесенькі, до 5 сантиметрів ложки та черпачки, які впору купувати як брелоки або ж для малят, до дитячих сервізів.
Нелегке життя продавця - не спати дві ночі в тиждень, зате бути оточеною такою красою!
За пів години з Кутів можна добратись до села Косів. Це ще один Клондайк, правда тут ви не побачите китайських витребеньок і відчуєте яку ж єврейську сутність мають гуцули.
Всі фото закидати не буду, привідкрию завісу на базар ліжників - коців з овечої шерсті. Ми годину обирали найцікавіший та найтепліший, тож тепер взимку я кутатимусь у новенький кольоровий ліжник. Ну і чим не щастя?
*
Якщо спробувати підвести мінімальний підсумок цих домашніх трьох тижнів, то скажу вам що немає кращого відпочинку - ні на морі ні в іноземних країнах - ніж вдома.
Бути там, де тебе люблять і завжди чекають - неймовірне диво і радість, а саме цього так не вистачає багатьом у наші буремні та войовничі дні і саме це так варто нам цінувати!
Тут добре.
Тут повітря дихає з тобою, небо цілує у заспані скроні, листя винограду протирає вікно, аби сонце дісталось і передало свій теплий привіт.
Тут хочеться бути щасливою. Не зважати на дрібнички, не сердитись через дурниці.
Вдома можна робити все, що хочеться, не боячись бути не зрозумілою.
Тут взагалі можна не боятись.
І бути собою.