„ДЕРЕВʼЯНІ ШЕСТЕРНІ“ ЛІТЕРАТУРИ… Дві слові про творчість Неоніли Стефурак
„Один зі студентів механічного факультету,
майбутній інженер-механік, наприкінці своєї
дипломної роботи надрукував фразу, яка свід-
чила про формальне ставлення суспільства до
таких робіт. Ось вона: «… а шестерні я зроблю
деревʼяні, бо цього все одно ніхто не читатиме»“
Неоніа Стефурак. За течією життя…
Ми переживаємо критичну фазу творення літературних світів і сприймання таких. „Критичну“ не в сенсі вичерпаности, а в сенсі вибалакання. Стільки слів написано, що за цим „словесним сміттєзвалищем“ губиться Людина, яка не проносить словами, а проростає до них. Чи як вже казав я з іншого приводу: „Сенс не в словах. Сенс у проростанні до слів. Ось камінь спотикання. Тому нема сенсу говорити. Є сенс мовчати“. Але навіть це апріорне твердження, видається прохідним, бо губиться в мільярдах афористичних істин інших. Спробуй розгледіти свою зірку в зоряному океані неба. Завжди є ризик вибрати не ту, і завжди є ризик потрапити на віддзеркалення, а не світло…
Що мені сказати про книгу вибраного «Два світи: вірші, есеї, образки» Неоніли Стефурак, поетеси, яка волею долі чи примхи долі, живе в Івано-Франківську? Що би я не казав, як би не розпинався у бажанні заохотити до читання цієї книжки, не зроблю нічого, аби мене почули. „Деревʼяні шестерні“ літератури настільки крихкі і непевні, що всі мої спроби сказати «А» перетворюються в самітно-моторошне відлуння «а-а-а-а-а!!!». Не я перший. Не я останній. Але завжди інший.
Цей поетичний досвід, кажу про поезію Неоніли Стефурак, - не потребує коментувань та інтерпретацій. До нього потрібно пройти і прийти. Його не потрібно жаліти. Йому не потрібно співчуття. Навіть розуміння для нього замало. Цю історію потрібно мовчки вислухати. І так думаю, що, вислухавши, найтяжче тут промовчати. Бо ми не задумуємося над тим, що мовчання теж потребує правильної інтонації.
Хотів би розповісти казку про дівчинку, яка мріяла, надіялася, любила. Таких казок стільки, скільки людей. Я говорю про казки не живих людей, а про казки неживих. Вся наша земля є цвинтарем людських казок. Мільярдів. Що зробити, аби Твоя КАЗКА залишилася бодай у просторі людських бажань? У просторі людських відтворень? Відповіді нема. Ніхто не знає. Тому так страждає цей світ не казок. Тому так багато у ньому втрат, де навіть почуття трагічного переростає у віддзеркалення абсурдного комізму приреченого.
Направду, ця книга не про сумне, а про сакральне і вічне. Про падіння і піднесення. Про піднесення і падіння. Колообіг. Ліричній героїні Неоніли Стефурак ще вдається залишатися елегійною. Можливо тому, що страх небуття є більше літературним, аніж осмисленим до межі. Бо ми завжди є літературо- центричними у сприйнятті смерти, поки вона ірреальна. Бо коли вона реальна, ми все одно залишаємося просвітлено чи перестрашено літературо- центричними… Бо все проходить до межі. Де є межа, там є людина. Де межі нема, там нема про що говорити. Нема про кого говорити.
Залишається Бог. Літературоцентричний Бог.
Я міг би сказати, що поетичний досвід Неоніли Стефурак сливе класичний. Що це змінить? Кого це змінить? Тому цього казати не буду. Але я знаю, що се так.
Чи від мого розуміння, знання/незнання авторові буде легше? Авторові буде ніяк і буде ніяково. Бо все, що робить Він - є Сізіфовим трудом. Все, що не робить Він - є Сізіфовими рекреаціями. Бо насправді, - весь світ - Сізіфове творіння, якщо сказати чи повірити, що Бога нема.
У Неоніли Стефурак така пристрасно-затята словесна дуель. Така пристрасна невіра у віру. У Неоніли Стефурак навіть Бог є тією казкою, в яку вона вірить і боїться чергового розчарування у ній. А може не так. Бог просто є. А всі наші розчарування і печалі від того, що ми занадто пристрасно віримо у все, крім нас самих?..
Є книжки, які я хотів би прочитати. Серед них є поетичні книжки Неоніли Стефурак. Не знаю, чим вони мене зачіпають. Не знаю, чому вони мене зачіпають. Але знаю, що ці книжки сильніші за мою читацьку пристрасть. Вони є складовою навіть не пристрасті. Складовою мого літературоцентричного сприйняття Світу. Світу, як Божого творіння. Я собі навіть іншої думки не кладу. Я не те, що не дозволяю так думати. Я свій вибір означив ще до народження. З ним мені легко. З ним мені грішно. З ним мені Божо…
Є книжки, які є острівцями у людському суєтному болоті. Не кажу, що книжка Неоніли Стефурак із цього ряду. Я кажу, що вона виводить мою людську слабкість і зневіру на такі острівці. Я би не твердив, що Неоніла Стефурак сподобилася просвітлености у досвіді. Але я й не можу цього заперечити, попри все людське, яке витворене нашими вчинками, нашою мовою, нашими думками. Просто я хочу сказати, що книжка вибраного Неоніли Стефурак, з якої я умудрився не зацитувати жодного рядочка, є тим літературоцентричним досвідом, без якого наше явлення про Життя є виплодом ірреальної неуяви…
Мудрому досить. Розумному - простір…
майбутній інженер-механік, наприкінці своєї
дипломної роботи надрукував фразу, яка свід-
чила про формальне ставлення суспільства до
таких робіт. Ось вона: «… а шестерні я зроблю
деревʼяні, бо цього все одно ніхто не читатиме»“
Неоніа Стефурак. За течією життя…
Ми переживаємо критичну фазу творення літературних світів і сприймання таких. „Критичну“ не в сенсі вичерпаности, а в сенсі вибалакання. Стільки слів написано, що за цим „словесним сміттєзвалищем“ губиться Людина, яка не проносить словами, а проростає до них. Чи як вже казав я з іншого приводу: „Сенс не в словах. Сенс у проростанні до слів. Ось камінь спотикання. Тому нема сенсу говорити. Є сенс мовчати“. Але навіть це апріорне твердження, видається прохідним, бо губиться в мільярдах афористичних істин інших. Спробуй розгледіти свою зірку в зоряному океані неба. Завжди є ризик вибрати не ту, і завжди є ризик потрапити на віддзеркалення, а не світло…
Що мені сказати про книгу вибраного «Два світи: вірші, есеї, образки» Неоніли Стефурак, поетеси, яка волею долі чи примхи долі, живе в Івано-Франківську? Що би я не казав, як би не розпинався у бажанні заохотити до читання цієї книжки, не зроблю нічого, аби мене почули. „Деревʼяні шестерні“ літератури настільки крихкі і непевні, що всі мої спроби сказати «А» перетворюються в самітно-моторошне відлуння «а-а-а-а-а!!!». Не я перший. Не я останній. Але завжди інший.
Цей поетичний досвід, кажу про поезію Неоніли Стефурак, - не потребує коментувань та інтерпретацій. До нього потрібно пройти і прийти. Його не потрібно жаліти. Йому не потрібно співчуття. Навіть розуміння для нього замало. Цю історію потрібно мовчки вислухати. І так думаю, що, вислухавши, найтяжче тут промовчати. Бо ми не задумуємося над тим, що мовчання теж потребує правильної інтонації.
Хотів би розповісти казку про дівчинку, яка мріяла, надіялася, любила. Таких казок стільки, скільки людей. Я говорю про казки не живих людей, а про казки неживих. Вся наша земля є цвинтарем людських казок. Мільярдів. Що зробити, аби Твоя КАЗКА залишилася бодай у просторі людських бажань? У просторі людських відтворень? Відповіді нема. Ніхто не знає. Тому так страждає цей світ не казок. Тому так багато у ньому втрат, де навіть почуття трагічного переростає у віддзеркалення абсурдного комізму приреченого.
Направду, ця книга не про сумне, а про сакральне і вічне. Про падіння і піднесення. Про піднесення і падіння. Колообіг. Ліричній героїні Неоніли Стефурак ще вдається залишатися елегійною. Можливо тому, що страх небуття є більше літературним, аніж осмисленим до межі. Бо ми завжди є літературо- центричними у сприйнятті смерти, поки вона ірреальна. Бо коли вона реальна, ми все одно залишаємося просвітлено чи перестрашено літературо- центричними… Бо все проходить до межі. Де є межа, там є людина. Де межі нема, там нема про що говорити. Нема про кого говорити.
Залишається Бог. Літературоцентричний Бог.
Я міг би сказати, що поетичний досвід Неоніли Стефурак сливе класичний. Що це змінить? Кого це змінить? Тому цього казати не буду. Але я знаю, що се так.
Чи від мого розуміння, знання/незнання авторові буде легше? Авторові буде ніяк і буде ніяково. Бо все, що робить Він - є Сізіфовим трудом. Все, що не робить Він - є Сізіфовими рекреаціями. Бо насправді, - весь світ - Сізіфове творіння, якщо сказати чи повірити, що Бога нема.
У Неоніли Стефурак така пристрасно-затята словесна дуель. Така пристрасна невіра у віру. У Неоніли Стефурак навіть Бог є тією казкою, в яку вона вірить і боїться чергового розчарування у ній. А може не так. Бог просто є. А всі наші розчарування і печалі від того, що ми занадто пристрасно віримо у все, крім нас самих?..
Є книжки, які я хотів би прочитати. Серед них є поетичні книжки Неоніли Стефурак. Не знаю, чим вони мене зачіпають. Не знаю, чому вони мене зачіпають. Але знаю, що ці книжки сильніші за мою читацьку пристрасть. Вони є складовою навіть не пристрасті. Складовою мого літературоцентричного сприйняття Світу. Світу, як Божого творіння. Я собі навіть іншої думки не кладу. Я не те, що не дозволяю так думати. Я свій вибір означив ще до народження. З ним мені легко. З ним мені грішно. З ним мені Божо…
Є книжки, які є острівцями у людському суєтному болоті. Не кажу, що книжка Неоніли Стефурак із цього ряду. Я кажу, що вона виводить мою людську слабкість і зневіру на такі острівці. Я би не твердив, що Неоніла Стефурак сподобилася просвітлености у досвіді. Але я й не можу цього заперечити, попри все людське, яке витворене нашими вчинками, нашою мовою, нашими думками. Просто я хочу сказати, що книжка вибраного Неоніли Стефурак, з якої я умудрився не зацитувати жодного рядочка, є тим літературоцентричним досвідом, без якого наше явлення про Життя є виплодом ірреальної неуяви…
Мудрому досить. Розумному - простір…