БОГДАН ЛЕПКИЙ І ПРИКАРПАТТЯ
Ми тільки-но підходимо до теми, озвученої у назві цієї передмови. Це тим більше дивно виглядає, бо життєвий і творчий шлях Богдана Лепкого сьогодні вже є вписаним у суспільний і естетичний досвід Західної України, а відтак і всієї материкової України. Хоча найвідданіший популяризатор творчости Богдана Лепкого, його небіж п.Роман Смик (1918-2007), що упокоївся в Бозі 25 грудня минулого року, більшу частину свого життя прожив у далекій і чужій все-таки Америці.
Задум зібрати під обкладинкою однієї книги матеріали, які пов’язані із популяризацією і дослідженнями життя і творчості Богдана Лепкого (1872-1941) на Прикарпатті за період 1988-2002 років є надзвичайно актуальним і потрібним. Насамперед важливою і актуальною є постать самого Богдана Лепкого, яка тісно пов’язана з Галичиною загалом і Прикарпаттям зокрема. Тут, в Івано-Франківську (тодішньому Станіславові) жив і працював брат Лепкого Микола; в Коломиї проживав рідний стрий, а пізніше тесть Богдана Лепкого, теж Микола; в с.Черче на Рогатинщині Богдан Лепкий у 30-тих роках постійно відпочивав із родиною, - так що Прикарпаття було тим краєм, який для письменника був не просто близьким, а майже рідним. Зрештою, не забуваймо і надзвичайної популярности Богдана Лепкого в Галичині у 30-х роках минулого століття. Чомусь ми стали мовби соромитися цього факту, бо ж є постать Івана Франка. Але чи хтось знає такий цікавий факт, який мені розповідав нині вже покійний львівський бібліограф Мирослав Мороз: прижиттєві видання творів Франка в Галичині можна було придбати до 1939 року. Галичина не визнавала Франка-поета, все-таки поважаючи його суспільно-політичну діяльність. Тоді як твори Лепкого, особливо після його прозової Мазепіяни, майже не залежувалися у галицьких книгарнях.
Звичайно, що популяризація творчості Богдана Лепкого стала можливою лише наприкінці 80-х років минулого століття. Причини зрозумілі, - ідеологічні, але нагадати їх не буде зайвим, бо ми чомусь дуже швидко забуваємо реалії радянської доби, несвідомо міфологізуючи їх, надаючи їм, поряд із негативом і позитивного звучання. Якщо так піде далі, то при сьогоднішній нечіткості ідеологічній, - а розмивання національного образу і національної ідеї сьогодні є нічим іншим, як спробою маніпулювання свідомістю мас, - є небезпека виправдання тоталітарного мислення і тоталітарних злочинів. А десь так років за 50, для молодого покоління образи Лєніна, Сталіна і Гітлера будуть овіяні таким же романтичним флером, яким сьогодні овіяні образи борців за українську незалежність.
Аби цього не сталося, потрібно постійно нагадувати про тих людей, чий особистий життєвий і творчий досвід дозволяє нам пам’ятати, хто ми і ким є на цій землі. І чим ця земля є для нас. Постать Богдана Лепкого якраз із цього ряду.
Думаю, що і в цьому виданні можливі якісь пропуски. Бо чи реально сьогодні прослідкувати всю періодику доби незалежности. Ні, на жаль. Це майже неможливо. Колись таку каторжну і невдячну роботу на Прикарпатті виконував чи не один Володимир Полєк (1924-1999), але й він фактично в останні роки життя відмовився від цього обов’язкового фіксування інформації з культурного життя краю. Але тут, у цій книзі, маємо найголовніші публікації, які окреслюють як сам процес освоєння такого материка, який освячений ім’ям Богдана Лепкого, так і ті загальні тенденції, пов’язані з його вивченням і поширенням.
Виправданим є подача ювілейного матеріалу п.Романа Смика, датованого 1972 роком, коли 100-літній ювілей Лепкого святкувався лише українською діаспорою. Серед перших популяризаторів життя і творчости Богдана Леркого на Прикарпатті треба назвати імена Уляни Скальської, внучатої небоги письменника (саме її стараннями постать Богдана Лепкого вписана на культурній карті Прикарпаття), професора Любові Кіліченко (1930-1994), бібліографа Володимира Полєка, академіка Володимира Качкана, відомого дослідника літератури Федора Погребенника (1929-2000), письменників Степана Пушика, Романа Горака, Івана Ципердюка, краєзнавців Івана Скрипника (1930-2002), Михайла Рудковського, Петра Арсенича, Володимира Морозюка, літературознавців Богдани Вальнюк (вона єдина поки що на Прикарпатті захистила кандидатську дисертацію під керівництвом Володимира Полєка по творчості Богдана Лепкого: “Поетика історичної романістики Богдана Лепкого”. - Івано-Франківськ, 1998), Ольги Слоньовської, Олега Пилип’юка, Марти Хороб, мовознавців Віталія Кононенка, Марії Голянич, Миколи Лесюка...
Цей ряд можна продовжувати, називати ще і ще імена. Зрештою, про все це можна прочитати на сторінках цього видання. Головним залишається бажання повертатися до нашої класики, вивчати її, популяризувати, робити її актуальною і сучасною.
Богдан Лепкий - це той суспільно-політичний і естетичний досвід, за який українцям ніколи не буде соромно. Це той досвід, до якого постійно можна і треба повертатися. Тільки тоді ми можемо твердити, що класична спадщина минулого стає частиною нас самих, стає осердям нашого завтрашнього національного і культурного буття. То значить, що Богдан Лепкий є серед тих Великих Українців, які визначають гордість нації.
2008
Задум зібрати під обкладинкою однієї книги матеріали, які пов’язані із популяризацією і дослідженнями життя і творчості Богдана Лепкого (1872-1941) на Прикарпатті за період 1988-2002 років є надзвичайно актуальним і потрібним. Насамперед важливою і актуальною є постать самого Богдана Лепкого, яка тісно пов’язана з Галичиною загалом і Прикарпаттям зокрема. Тут, в Івано-Франківську (тодішньому Станіславові) жив і працював брат Лепкого Микола; в Коломиї проживав рідний стрий, а пізніше тесть Богдана Лепкого, теж Микола; в с.Черче на Рогатинщині Богдан Лепкий у 30-тих роках постійно відпочивав із родиною, - так що Прикарпаття було тим краєм, який для письменника був не просто близьким, а майже рідним. Зрештою, не забуваймо і надзвичайної популярности Богдана Лепкого в Галичині у 30-х роках минулого століття. Чомусь ми стали мовби соромитися цього факту, бо ж є постать Івана Франка. Але чи хтось знає такий цікавий факт, який мені розповідав нині вже покійний львівський бібліограф Мирослав Мороз: прижиттєві видання творів Франка в Галичині можна було придбати до 1939 року. Галичина не визнавала Франка-поета, все-таки поважаючи його суспільно-політичну діяльність. Тоді як твори Лепкого, особливо після його прозової Мазепіяни, майже не залежувалися у галицьких книгарнях.
Звичайно, що популяризація творчості Богдана Лепкого стала можливою лише наприкінці 80-х років минулого століття. Причини зрозумілі, - ідеологічні, але нагадати їх не буде зайвим, бо ми чомусь дуже швидко забуваємо реалії радянської доби, несвідомо міфологізуючи їх, надаючи їм, поряд із негативом і позитивного звучання. Якщо так піде далі, то при сьогоднішній нечіткості ідеологічній, - а розмивання національного образу і національної ідеї сьогодні є нічим іншим, як спробою маніпулювання свідомістю мас, - є небезпека виправдання тоталітарного мислення і тоталітарних злочинів. А десь так років за 50, для молодого покоління образи Лєніна, Сталіна і Гітлера будуть овіяні таким же романтичним флером, яким сьогодні овіяні образи борців за українську незалежність.
Аби цього не сталося, потрібно постійно нагадувати про тих людей, чий особистий життєвий і творчий досвід дозволяє нам пам’ятати, хто ми і ким є на цій землі. І чим ця земля є для нас. Постать Богдана Лепкого якраз із цього ряду.
Думаю, що і в цьому виданні можливі якісь пропуски. Бо чи реально сьогодні прослідкувати всю періодику доби незалежности. Ні, на жаль. Це майже неможливо. Колись таку каторжну і невдячну роботу на Прикарпатті виконував чи не один Володимир Полєк (1924-1999), але й він фактично в останні роки життя відмовився від цього обов’язкового фіксування інформації з культурного життя краю. Але тут, у цій книзі, маємо найголовніші публікації, які окреслюють як сам процес освоєння такого материка, який освячений ім’ям Богдана Лепкого, так і ті загальні тенденції, пов’язані з його вивченням і поширенням.
Виправданим є подача ювілейного матеріалу п.Романа Смика, датованого 1972 роком, коли 100-літній ювілей Лепкого святкувався лише українською діаспорою. Серед перших популяризаторів життя і творчости Богдана Леркого на Прикарпатті треба назвати імена Уляни Скальської, внучатої небоги письменника (саме її стараннями постать Богдана Лепкого вписана на культурній карті Прикарпаття), професора Любові Кіліченко (1930-1994), бібліографа Володимира Полєка, академіка Володимира Качкана, відомого дослідника літератури Федора Погребенника (1929-2000), письменників Степана Пушика, Романа Горака, Івана Ципердюка, краєзнавців Івана Скрипника (1930-2002), Михайла Рудковського, Петра Арсенича, Володимира Морозюка, літературознавців Богдани Вальнюк (вона єдина поки що на Прикарпатті захистила кандидатську дисертацію під керівництвом Володимира Полєка по творчості Богдана Лепкого: “Поетика історичної романістики Богдана Лепкого”. - Івано-Франківськ, 1998), Ольги Слоньовської, Олега Пилип’юка, Марти Хороб, мовознавців Віталія Кононенка, Марії Голянич, Миколи Лесюка...
Цей ряд можна продовжувати, називати ще і ще імена. Зрештою, про все це можна прочитати на сторінках цього видання. Головним залишається бажання повертатися до нашої класики, вивчати її, популяризувати, робити її актуальною і сучасною.
Богдан Лепкий - це той суспільно-політичний і естетичний досвід, за який українцям ніколи не буде соромно. Це той досвід, до якого постійно можна і треба повертатися. Тільки тоді ми можемо твердити, що класична спадщина минулого стає частиною нас самих, стає осердям нашого завтрашнього національного і культурного буття. То значить, що Богдан Лепкий є серед тих Великих Українців, які визначають гордість нації.
2008