У мене пам'ять, як в золотої рибки, а на фейсбучику система пошуку ще гірша, ніж у мене пам'ять. Тож вирішила дублювати дописи звідти сюди, щоб потім на старості внукам читати абощо:)
Коло дисертації й укрліту:
Напевно, у кожної з нас є такі друзі, які з'являються на обрії, виключно аби розповісти, як усе погано. Так і кажуть: привіт, давай зустрінемось, я розповім, як усе погано. Бездоганним ГОСТ-івським взірцем такого друга був Василь Стефаник. Пишуть йому друзі: Василю, як ти-що ти?
А Стефаник такий: У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася.
Я не перебільшую, він справді звітувався про життя "Новиною". Себто це ми з дистанції бачимо, що чувак геніальний письменник, а для його друзів, напевно, це був мрачний мудак, який звітувався про життя цитатами з кримінальної хроніки. Що, втім, чекати від чоловіка, який починає свою автобіографію з довгого списку родичів, які померли тяжко, рано, у страшних муках?
Відтоді, як я прочитала листування Стефаника, я вимірюю своїх похмурих друзів у мілістефаниках. "Давай зустрінемося, я розкажу, як мене кинув хлопець"? 2 мілістефаники. "Давай зустрінемося, я розкажу, що зраданасзливають"? 5 мілістефаників, I can cope with that.
~
Кар'єра Миколи Плевака почалася з книжечки про Грінченка. Тоді ще була жива Марія Грінченкова, і вона взялася пояснювати Плеваку - людині вже іншого покоління, та й іншого соціального стану - певні неочевидні йому реалії.
Наприклад: "Я не скажу, щоб батько [Грінченка] якось спеціально цурався селян-хліборобів. Ні, це були звичайні відносини: я - пан, дворянин, а то - мужики. А були деякі селяне, напр.пічник Андрій, якийсь там, рибалка, здається, Григорій, ще, може, дехто, яких батько закликав до себе в хату і подовгу розмовляв з ними. Навіть якщо пили чай, то й їм чай давано". Подумавши, Грінченкова перед "пили" дописує над рядком: "в той час". Бо навіть у її лібералізму, очевидно, є межі, й одна справа - принагідно налити чай, якщо його п'ють в той час, а інша - спеціально пропонувати :)
~
Працюючи над архівом Плевака (фонд 27, частина листів - у скриньці цього самого фонду 27, а частина - у скриньках за іменами респондентів). Уявіть, що ви прийшли в архів почитати вірші Шевченка. Припустімо, ви знаєте, що вірші Шевченка - це фонд 1. Але у скриньці з фондом 1 ви раптом не виявляєте частину потрібного вам! І тут виявляється, що "У казематі" лежить у скриньці на букву "К", бо посвята Костомарову, "Катерина" - на "П", бо підліткова вагітність, а "Садок вишневий" - взагалі на "Е", бо ентомологія.
Бібліотекарю, який вигадає найдотепніший спосіб каталогізації, дають премію - віалу сліз користувачів.
~
Читаю "Спогади" Євгена Чикаленка, він космос. Уже з його афоризму про "Любити Україну треба не до глибини душі, а до глибини кишені" можна здогадатися, що автор прагматик, але доти якось не уявляла, який його прагматизм бездонний. Як то кажуть, коли ти думаєш, що глибше вже нікуди, в дно стукають знизу.
Скажімо, Чикаленко дуже тепло розповідає про одного свого друга, який був певний час популярним лектором і не одного навернув на справу українофільства, але перестав викладати після інсульту. Аж потім раптом: "Я, дивлячись на нього, раз-у-раз жалкував, чому він не вмер тоді, коли заслаб, якщо йому вже судилося так заслабнути. Якби він помер тоді, як заслаб, то в той глухий безпросвітний час смерть його була б величезною демонстрацією, як похорон М.В. Лисенка в Києві".
Себто, ви розумієте, його друг ще прожив кілька років, а Чикаленко весь цей час думав про згайновану можливість українофільської демонстрації на похороні. Тепло до нього ставився, але про невлаштовану вечірку на похороні жалкував - бо, врешті, друзів у нього було багато, люди до нього тягнулися, а добрих приводів для вечірки завжди мало.
Неймовірно прекрасний чувак, я в захваті heart emoticon
(А співробітників редакції "Ради", яку фінансував, Чикаленко поїв ріслінґом і годував маринованими сливками - мене це дуже розчулило. Я це знаю з автобіографії людини-33-нещастя, про нього я розповім наступного разу.)
~
Читаю далі архіви Плевака. Кінець 1920-х. Поет Бирук Іван Іполітович пише вірша, який, по-мойму, актуальний для молодих революціонерів усіх часів і народів:)
"Де бомба взялась в мене в хаті?
Чи-ж зроду я кидав її?
Це оман! Самі ви зробили!
Оман! Оман! Діточки мої!"
Життя та інші неприємності:
У парку Шевченка бачила, як сильно татуйований чувак з повністю набитими рукавами годує чорничним морозивом-ріжком старенького тхора, і ніжно втирає йому мордочку серветкою.
~
У мене живе сліпий, але буйний лабрадор Дарчик. Через катаракту в нього білі очі. Мама каже, його часто лякаються діти, підходять питати, чому в нього такі очі. Мене не питають, а шкода, бо в мене вже є заготована ідеальна відповідь: "Бо він демон, задивлений у пекло". (Тут сміються ті, хто знають цього песика і його характер.)
~
Мама, йдучи в магазин: Піду щось поїсти куплю, розповім тобі, що ти хотіла. Ой, я мала на увазі "спитаю тебе".
По-мойму, ідеальна притча про батьків у одній обмовці:)
~
На Подолі мені на очі трапився "салон краси "Вселена"" (це просто біля "Каффи"). Асоціації спершу були в жанрі body horror: що за "Чужий"? Кого куди вони вселяють? Потім роздратувалася: що за радянсько-комуналочна естетика з підселеними і ущільненими? Потім думаю вже милосердніше: салон краси продає не лише послуги, а й певний ідеалізований образ, то, може, ситуація з переселенцями так впливає на наші естетичні мрії, що тепер уже просто кудись вселитися - це картинка розкішного життя?
І лише потім закралися мені підозри, що це вони так українською "Вселенная" перетягли.