СФІНКС Відвідини Могильника.(продовження)
Фрагмент перевода "Дом, в котором". Тут и я немного приложил руку (:
Оригинал взят у primula_m_kats в СФІНКС Відвідини Могильника.(продовження)
Білизна кахляних стін засліплює. Палата крихітна, двомісна. Вікон немає. Лорд сидить, укритий до колін, у бридкій сірій піжамі із зав’язками коло горла. На тумбочці коло ліжка тарілка вівсянки та склянка молока. Страшненька піжама Лордові личить, як, зрештою, усе, в чому мені доводилося його бачити. За теорією Табакі, Золотоголовий залишиться гарним, навіть якщо його виваляти у лайні, а якесь живописне пір’я та смола і поготів зроблять його неймовірним красенем. Людина, незвична до Лихого Ельфа, у його присутності розгублюється, похована під купою комплексів. Увагу звичної та дуже голодної може відвернути тарілка вівсянки. Як це трапляється зі мною.
Вона чудова! У тарілці з обідком із дрібних рожевих квіточок, із золотавим озерцем масла у центрі, ніжно-бежева, вже затягнута застиглою кірочкою, але явно ще тепла… як раз така, як треба. Дивлюся, мов загіпнотизований, помираючи від бажання накинутися, з плямканням та гурчанням вилизати тарілку геть-чисто, з хлюпом втягнути молоко, впасти та заснути. Смішно, та що ясніше я собі це уявляю, то мені голодніше. Аж ноги починають підтинатися. Ще трохи - і я впаду без духу. Лорд здивовано вилупився.
- Привіт, - кидаю я йому, не зводячи очей з вівсянки. - Як справи?
Авжеж. Явно щось не те верзу. Які в нього можуть бути справи. Ідіотське питання. Але ж треба було щось сказати.
Лорд кривить губи.
- Які справи? Ти про що?
Мовчу. Дурнувато та безнадійно. Вівсянка стигне. Лорд дивиться похмуро.
- Ти часом не голодний?
Чемне питання. Як це люб’язно з його боку!
- Часом - дуже так!
- Тоді, може…
Далі не слухаю. Коршаком падаю на вівсянку та знищую її. Здається, усе ж таки ложкою, бо по завершенні трапези помічаю, що вона стирчить у затискачі правої граблі. Щоправда, держаком уперед, тож не зовсім зрозуміло, як я примудрився за її допомогою їсти. Та це вже дрібниці. Усе ще трусячись від жадоби, ледь не задихнувшись, знесилено опускаюся на край ліжка.
- Дякую, Лорде. Це звучить банально, але ти врятував мені життя.
Лордове підборіддя здригається.
- Я помітив. Вибач, це впадає у вічі.
До мене потроху починає доходити гумор ситуації. Той, хто мав бути розрадником та підбадьорювачем, прибув замордований, божевільними очима втупився у вівсянку і пожер її, ледь дочекавшись запрошення. Зжер обід хворого.
- Так, кепсько вийшло, - визнаю я.
Лорд починає реготати. Я теж. Сміємося до сліз, істерично, наче двійко психів. Я навіть починаю хвилюватися за вівсянку, але до цього справа не доходить. Веселощі обриваються так само раптово, як почалися. Лорд похмурніє.
Неприємна пауза. Те, чого я побоювався з самого початку. Між нами з’являється щит. Оббитий залізними бляшками, з родинним гербом - двоголовим вараном-переростком на тлі трьох яскраво-червоних смуг.
- Яке падло? - починає Лорд тоном, від якого на гербі з’являється четверта червона смуга: «Схильний до насильства, небезпечний, потребує суворої ізоляції».
- Чорний, - спішно перериваю я, доки червоних смужок не стало п’ять, чи навіть, не доведи боже, шість. - І не дивися на мене так. Я також винний. Треба було краще до нього принюхатися, коли він раптом зголосився посидіти з тобою. Якщо тебе це хоч трохи розрадить, я його ледь не загнав на той світ.
- А він - тебе, - посміхається Лорд.
- Та де йому.
Ще одна пауза. Краще б він лаявся. Мовчати цей тип вміє страшенно виразно. І довго. Отже ми сидимо та мовчимо, а тиша гусне навколо нас задушливою хмарою. Щось дивне є у ній. Лорд радше розгублений, аніж розлючений. Можливо, це результат лікування, а може, і щось інше.
- Що тепер зі мною буде? - питає він, коли я вже втратив надію продовжити розмову.
- Не знаю. Як пощастить.
Не надто чесно, та не казати ж, що шансів практично немає. Я б не зміг. Лорд, однак, знітиться, як наче я сказав геть усе.
- Лайно, - шепоче він. - Треба ж було у таке вскочити..
Я мовчу. Власне безсилля знищує мене. Скоро лишаться самі кістки. Після Вовкової смерті доволі знайоме відчуття. Свого часу виявилося, що я цілком здатен з ним жити. Тепер мені доведеться пройти через це знов, заспокоюючи себе тим, що бувало й гірше. Принаймні Лорд залишиться живим.
- Слухай, - каже він. - Ти пив коли-небудь «Дорогу»?
- Ні. Навіть не пробував. Ані «Дорогу», ані «Білу веселку», ані «Чотири сходинки».
Лорд поглядає дивно. Його розпирає від бажання щось розповісти, і водночас він боїться це робити.
- А чи ти повіриш, якщо я скажу, що потрапив казна-куди і прожив там не менше, як чотири місяці?
Питає - та зводить очі. Пальці шарпають край ковдри, губи кривляться у посмішці, наче я вже вибухнув протестуючим квоктанням, перехрестився граблями і знепритомнів.
Чи я вірю? Дивлюся уважніше - і помічаю те, що мало впасти мені у вічі одразу, якби мене не причарувала вівсянка. Він видається старшим. Зникли останні сліди юнацької м’якості, тендітний овал обличчя наче загострили. Обличчя зробилося жорсткішим. Тепер вже не скажеш, що йому немає двадцяти. Невизначність віку - головна прикмета стрибуна - проступає у ньому настільки явно, що лишається тільки вилаятися. Не помітити таке може хіба що Чорний.
Моє обурення, мабуть, помітне неозброєним оком, бо Лорд посміхається ще зневажливіше:
- Зрозуміло. Тепер ти теж вважаєш, що я здурів.
- Я вважаю, що сам здурів. Що мені давно вже місце на смітнику. Господи, не розпізнати стрибуна з двох кроків! Яким це треба бути ідіотом!
Лорд здивовано кліпає:
- Що сталося, Сфінксе?
Опановую себе. Якого біса я сюди приперся? Знищувати чужу вечерю? Страждати на сонливість, нічого навколо не помічаючи, а помітивши, після того як ткнули носом, лаятися? Людина довірила мені свою найбільшу таємницю, і як я на це реагую?
Заплющую очі. Про деякі речі зазвичай не говорять відверто, але як вже зіпсував усе, що міг, треба за це розплачуватися.
- Це була занедбана місцина, - промовляю скоромовкою, не розплющуючи очей, - роздовбана траса, навколо - лани, подекуди трапляються хатки. Здебільшого позабивані. З головних прикмет… от хіба що шинок. Він стирчить десь там на узбіччі. Гадаю, на нього виходить кожен другий стрибун. Декотрі натрапляють на заправку, але рідше.
Паморочиться в голові. Зовсім трішечки, але це тривожна ознака.
- Вибач, Лорде. Про це неможна довго говорити. Я не знаю, що було з тобою потім, і куди ти потрапив, але дорога на «той бік Дому» для усіх починається однаково. Майже для усіх. Я вгадав?
Перестаю мружитися. Лордові очі зробилися на пів-обличчя. Як в лунатика, який прокинувся зненацька. Саме час з’явитися Янові та зустріти його оскаженілий погляд. Стурбовано озираюся на двері.
- Годі, Лорде. Заспокойся. Ти нічого не чув. Облиш ковдру. Порахуй до сотні, випий молока. Ян обіцяв зайти. Будеш отак навіжено витріщатися, тебе нашпигують пігулками та запакують у гамівну сорочку.
Лорд гарячково киває, щосили намагаючись учинити за моєю порадою. Здається, навіть рахує до ста. Вираз обличчя, принаймні, відповідний. Дійшовши, за моїми розрахунками, до вісімдесяти шести, він не витримує:
- Ти ж ніколи не пив нічого такого! Звідки ти знаєш?
- Дім - це дивне місце, Лорде, - кажу я. - Тут в людей схожі глюки. Принаймні починаються вони схоже. І зовсім не обов’язково щось пити чи жувати. Я навіть гадаю, що якщо якусь із сумішей, над якими в нас чаклують так звані «знавці», винести у окіл і когось там почастувати, нічого особливого не станеться. Хіба що, може, живіть поболить. Ні у чому не можна бути впевненим, звичайно ж, але мені так здається. Можливо, я помиляюся.
- То це не я здурів?- вже спокійніше перепитує Лорд. - Тобто не лише я.
- Останнє твердження ближче до істини, - погоджуюся я.
Тут нарешті з’являється Янус. Лорд старанно удає безтурботність. Я розпрямляюся, жалісливий та співчутливий, наче бабуня, що допалася до дорогенького онучка.
- Як ви тут? - цікавиться Ян. - Ще не б’єтеся?
Ми разом протестуємо. Поглянувши на тацю зі спорожнілою тарілкою, Ян задоволено киває.
- Можеш залишитися ще трохи, - каже він мені. - Півгодини, не довше.
Ян зникає.
Тепер можна застрягти у Лордовій палаті хоч до завтрашнього ранку. Ніякі Павучихи не припхаються, щоб мене звідси виперти.
- Дай сигарету! - канючить Лорд, тільки-но за Янусом хряснули двері.
Лізу граблею до кишені. Вона там, звичайно ж, застрягає і копирсається як дурнувата комаха, геть безпорадно. Лорд притягує мене до себе, звільняє бідолашну кінцівку і бере сигарети. Запальничку ми знаходимо у іншій кишені. Я злізаю з ліжка і сідаю на підлогу спиною до тумбочки. Разом затягуємося. Лорд - жадібно. Я - приречено.
- Розкажеш?
Мабуть, зверху мої похитування лисиною виглядають особливо гнітюче.
- Вибач. Не можу. Про це не говорять.
- Я чомусь так і гадав. Закони Дому, най би їх усі перезабули, так?
- Жодних законів. Усе виходить само собою. Я, наприклад, не впевнений, але цілком може статися, що якщо я зараз почну ділитися з тобою враженнями, мій наступний візит «на той бік» може закінчитися не надто добре. Щоправда, я до тих місць не збираюся, але хто ж може знати? Про такі речі ніхто нічого толком не знає. А базікати про те, чого не розумієш, не годиться.
Деякий час ми мовчки палимо. Лінолеум піді мною покреслений слідами ліжкових коліщаток, стіни, на метр облицьовані білим кахлем, засліплюють, відбиваючи світло ламп. Я відчуваю, що я у недоречній обставі, у недоречному місці і веду розмови на недоречні теми. Без сумніву, тему ще не закрито. Лорд надто збуджений аби пригальмувати лише тому, що я його про це попросив. Я не сумніваюся також, що так чи інакше, рано чи пізно мені це рогом вилізе.
Поперек мерзне, у хребет врізається ручка від шухляди, але моя втома перейшла у закляклість, я просто не в змозі ворухнутися з місця.
- Звідки ти знаєш про інших? - питає Лорд. - Усе ж таки хтось щось розповідає?
Це називається «підкрастися покволом». Нібито зовсім не про те балакаємо, і, однак, про що ж ще? Задираю голову, але бачу лише його лікоть та сиві пасма диму. Попіл він струшує у тарілку з-під вівсянки. Варварство, та усе ж краще, ніж бруднити простирадла. Заздрісно думаю, що мені свого часу ніхто нічого пояснити не спромігся. У якій би формі я не завдавав свої питання. З якого краю не заходив би, як би вміло не підкрадався до теми. У моєму випадку це немало сенсу.
- Слухай, Лорде, - кажу миролюбно. - Спробуй відповісти на своє питання сам. Ти ж не Цигарник. Поміркуй добряче.
Метод Сліпого. Хоча він би помер від здивування, почувши, як я його застосовую. Він у таких ситуаціях виразно мовчав. Я мав почути сакраментальне «думай сам» у його мовчанні, подумати, і, дійшовши якихось висновків, тримати їх при собі. Дуже зручно. От довелося б Блідому вчити когось плавати, він просто закинув би об’єкт навчання якнайдалі у воду та всівся б чекати. Єдиний продукт подібної радикальної системи освіти - я сам, і можна лише дивуватися моїй живучості.
Поки я подумки згадую роки мого учнівства злим тихим словом, Лордові сяйнуло:
- Ніч казок!
- Розумник!
І похвали не були притаманні системі навчання Сліпого, але я все ж не він.
- Знаєш, як вона раніше називалася? «Ніч, коли можна говорити». Аж надто прозоро, погодься.
- Вірші, пісні... - бурмоче Лорд. Хтось міг бовкнути сп’яну. Шакалові пісні, коли той на підпитку, звучать іноді дуже дивно….
Я розвертаюсь до нього і кладу підборіддя на край його ліжка. Зручна та ризикована поза. Можна ненароком закуняти. Лорд мені цього ніколи не подарує.
- Ну, - питаю сонно. - Ще? В тебе добре виходить. Про п’яних ти вже вгадав. Про пісні також. Можна ще якогось четверга завітати до старої пральні на зборище поетів. Витерпіти півтори години нудних завивань і дізнатися про щось цікаве. Але це на любителя.
Лорд ще якійсь час міркує.
- Видохся, - зізнається він нарешті. - Більше нічого не можу вгадати. Хіба що хтось не дуже забобонний і говорить на ці теми уголос.
Я розумію, що він справді видохся. Обличчя в нього втомлене.
- Стіни, - кажу я, змилувавшись. - Хіба ти читаєш усе, що на них написано? І ніхто не читає. Окрім тих, хто знає, що шукає, і де дивитися. От ти ж картяр. Ти знаєш, де проставляються результати ігор - вірно? Некартярі їх і за рік не відшукають.
Лорд хапається за голову:
- Та звичайно ж! Який я ідіот! Я сам сто разів…
Отак. Найближчі пару днів ми будемо лицезріти приклеєного до коридорних стін одностайника. І відшкрібати його на обідню перерву. Я раптом спохвачуюся, що найймовірніше, жодної зайвої пари днів в нього не буде, і ця думка мене заморожує. Ані стін, ані тим паче поетичних зборищ. Я просто забув про це, намагаючись триматися безтурботно. Перестарався. У грудях скніє щімке відчуття втрати. Недоречне у Лордовій присутності, бо він поки що тут.
- Знаєш, - кажу я, - що означає те, що сталося з тобою? Що Дім узяв тебе. Впустив у себе. Де б ти не був, ти тепер - його частка. А він не любить, коли його частки розкидані десь. Він тягне їх назад. Отже не усе ще втрачене.
Лорд кривиться, пхаючи у багатостраждальну тарілку недопалок.
А ти сам у це віриш? Чи просто намагаєшся мене розрадити?
Насправді, я себе намагаюся розрадити. Але ще Сивий казав: слова, які є сказані, щось означають, навіть якщо ти нічого не мав на увазі.
Він сміється, вихоплюючи з пачки нову сигарету.
- Не знаю, хто такий той Сивий, та якщо він щось таке казав, я, мабуть що заспокоюся. Якщо подумати, «Сивий» звучить не гірше за «Аристотеля». А ти лягай, поспи тут, якщо хочеш. Вигляд маєш такий, наче не дійдеш до спальні.
Поспати у Могильнику? Чом би й ні? Лордові не хочеться лишатися на самоті. Підводжуся і пересідаю на сусіднє ліжко. Їх тут два, наче навмисне. І друге також застелене.
- Ти правий. Співрозмовник з мене зараз нікудишній, а до спальні я дійсно можу не дійти.
Витягнувшись на ліжку, застеленому ковдрою асфальтового кольору, я відчуваю невимовну насолоду.
- Дякую, - шепочу вже заплющивши очі. - Ти вдруге за день рятуєш мені життя.
Він знов сміється.
- Сфінксе, - я так і не зрозумів, чи одразу він мене гукнув, чи мені усе ж вдалося трохи поспати, - скажи, а чи зможу я ходити «на той бік» з інших місць? З околу?
Видираюся зі сну, водночас намагаюся втримати його, наче теплу ковдру, яку з мене стягають.
- Що? Не знаю, - власний голос видається чужим, він заглушений неіснуючою ковдрою, - ніхто не перевіряв, не було кому. І знаєш що… оті місця не такі безпечні, як тобі могло видатися. Серед них трапляються досить жахливі. Я просто вирахував, що там ти не протримався і двох місяців…
Я бурмочу ще щось, адже те, про що він спитав, - важливе, і треба б пояснити… але навалюється сон, обліплює обличчя липкими жмутами вати, які заважають говорити, і я непомітно для себе, провалююся у нього. У важкий, недобрий сон, де чоловік зі сталевими передніми зубами і обличчям, вкритим дрібними шрамами, називає мене «малим вилупком», б’є за кожну провину і обіцяє згодувати своїм доберманам, яких у нього п’ятеро. П’ятеро кощавих, гостропиких, навіжених собацюр у переносних клітках. До моїх обов’язків належить їхня годівля та прибирання за ними, я їх ненавиджу майже так само люто, як нашого спільного господаря, а вони платять мені тим самим. Мені тринадцять років, я безпорадний, слабкий та самотній і знаю, що ніхто мене не врятує. Це він привчив мене до пива. Просто у його клятім пікапі ніколи не було води…
Прокидаюся зненацька, наче від ляпасу, здається, навіть з криком та підскакую, мокрий від старого кошмару, що відлунює у вухах реготом. Утробним «го-го-го», яке завдає майже фізичного болю.
У палаті тьмяно, горить лише нічник над Лордовим ліжком. Золотоголовий добиває мою пачку, сидячи у тій самій позі, дуже прямий та замислений. Запах тютюну повністю знищів лікарський дух Могильника, тепер його не знищить ніяке провітрювання.
- З пробудженням! - без особливого ентузіазму вітає мене Лорд.
Я нагинаюся до ліжка, яке ще зберігає відбиток мого тіла, до вогкої плями, де була моя потилиця, і витираю лоба об шорстку ковдру. Тоді йду до Лорда. Кістки ниють, наче поки я спав, хтось по мені пострибав, що, до речі, недалеко від істини. Лорд простягає мені коротенький недопалок:
- Даруй, більш нічого не лишилося. Тут вечерь принесли…
І нічого не сказали про мою особу, що давала хропака у неналежнім місці. Краса - то страшна сила. Діє навіть на Павучих. А на них майже нічого не діє.
Лорд встромляє недопалок мені у затискач, уникаючи мого погляду:
- Ти кричав уві сні. І говорив жахливі речі.
Я затягуюсь, почухуючи граблезубцем сверблячу брову під пластиром.
- Могильник на мене погано впливає. Майже завжди. Не варто було тут засинати.
- Хто цей чоловік? Він існує?
Кахляне облицювання стін ледь чутною луною відбиває наші голоси.
- Може бути. На «тому боці». Якщо його ще ніхто не вбив. Давай не будемо про це говорити.
- Давай, - Лорд відкидає волосся з обличчя и нарешті дивиться мені у вічі. Наче бачить уперше. - Уже пізно. Тобі, мабуть, пора. Ще не замкнули вхід.
Мені справді пора йти, але страшенно не хочеться лишати його у місці, де до мене приходив «сталевозубий». Нехай навіть уві сні. Лорд наляканий, а тому відкритий для усілякої нечисті, якій заманеться до нього завітати. Хоча не завадило б припасти їжі, сигарет, інших корисних речей та попередити народ, що я ночуватиму у Могильнику.
- Перевірю двері, - кажу я Лордові. - Якщо зачинено, одразу ж повернуся. Якщо ні, сходжу до наших. Може, навіть принесу чогось пожувати.
Лорд киває.
- Давай, там, у коридорі, світло, будь обережний.
Махаю йому граблею та відчиняю двері до білосніжно-блакитного коридору.
Нічний Могильник - наче замок із привидами. Ненавиджу його синяве світло, що перетворює обличчя на посмертні маски. Дійшовши до повороту, звертаю за ріг. По обидва боки моє пливуче відображення підхоплюють скляні дверцята шаф. Йду хутко. Тут немає де заховатися, але я чомусь впевнений, що це не знадобиться. І виявляюся правий. Піст чергової сестри освітлено, наче велетенський акваріум, у центрі якої плаває стигле лице Медузи Горгони. Варто їй розплющити очі, мені доведеться скам’яніти, поклавшись на нездатність деяких хижаків розрізнити нерухомий об’єкт. Павучиха спить. Очі заплющені, лише зловісно поблискують круглі окуляри. Прокрадаюся повз неї.
Вхідні двері не лише незамкнені, а й трохи прочинені. Мене це дивує, але ступивши у темряву майданчика перед Могильником, я бачу рівномірно спалахуючи жовтогарячі цятки та перестаю дивуватися. Вони тут. І вже давно. В них їжа в рюкзаках, пляшки з водою, пледи, кавоварка, навіть, мабуть, посуд. Хтось підводиться мені назустріч. Вони встигли призвичаїтись до темряви, лише я нічого не бачу, але судячи з того, як впевнено рухається цей хтось, він, найвірогідніше, Сліпий.
- Янус сказав, що справи кепські? - чи то питання, чи то твердження, у Блідого ніколи не розбереш.
- Щось таке.
- То ходімо, - він обертається до тих, що сидять біля стіни. - Підводьтеся. Сфінкс нас проведе.
І Я їх проводжаю. Химерною низкою ми пропливаємо повз акваріум з підсвіченою Горгоною, повз скляні шафи та непрозорі двері - дивні, видовжені тіні. Найбільш гротескна - та, що складається з двох - Табакі на плечах в Лері, - вона найдовша та найбільш кудлата. Тут немає Чорного та Цигарника, зате Македонський несе Товстого, віддзеркалення якого у дверцятах шаф радше нагадує пухкий наплічник. Я пропускаю їх уперед, а сам йду слідом, милуючись зворушено. Це моя зграя. Вона читає думки, ловить усе на льоту. Вона смішна і чудова. Запаслива та забіякувата. Я можу цілковито розчинитися у ніжних почуттях до них - Чорного немає, тож немає кому збити з мене сентиментальний настрій. Але господи, як же нас мало! Спохватившись, що відстав, тоді як слід було йти попереду, вказуючи дорогу, я прискорюю рух та краєм ока помічаю останнє віддзеркалення у останній шафі - Македонського, який тягне за ріг свою сплячу ношу, Сфінкса, що майже злився з ним, і ще когось, хто мигтить білими кросівками одразу за нами, але зникає, варто мені обернутися. Мені стає зовсім добре. Спеціально для цього - останнього невидимого - я починаю вголос читати вірші. Зовсім безглузді, такі, як любив колись Вовк:
Зелений день сипкої сарани...
Край неба сивих гір кошлаті тіні,
А від полів до дому - дві торби,
Дві сповнені торбини стрекотіння..
Оригинал взят у primula_m_kats в СФІНКС Відвідини Могильника.(продовження)
Білизна кахляних стін засліплює. Палата крихітна, двомісна. Вікон немає. Лорд сидить, укритий до колін, у бридкій сірій піжамі із зав’язками коло горла. На тумбочці коло ліжка тарілка вівсянки та склянка молока. Страшненька піжама Лордові личить, як, зрештою, усе, в чому мені доводилося його бачити. За теорією Табакі, Золотоголовий залишиться гарним, навіть якщо його виваляти у лайні, а якесь живописне пір’я та смола і поготів зроблять його неймовірним красенем. Людина, незвична до Лихого Ельфа, у його присутності розгублюється, похована під купою комплексів. Увагу звичної та дуже голодної може відвернути тарілка вівсянки. Як це трапляється зі мною.
Вона чудова! У тарілці з обідком із дрібних рожевих квіточок, із золотавим озерцем масла у центрі, ніжно-бежева, вже затягнута застиглою кірочкою, але явно ще тепла… як раз така, як треба. Дивлюся, мов загіпнотизований, помираючи від бажання накинутися, з плямканням та гурчанням вилизати тарілку геть-чисто, з хлюпом втягнути молоко, впасти та заснути. Смішно, та що ясніше я собі це уявляю, то мені голодніше. Аж ноги починають підтинатися. Ще трохи - і я впаду без духу. Лорд здивовано вилупився.
- Привіт, - кидаю я йому, не зводячи очей з вівсянки. - Як справи?
Авжеж. Явно щось не те верзу. Які в нього можуть бути справи. Ідіотське питання. Але ж треба було щось сказати.
Лорд кривить губи.
- Які справи? Ти про що?
Мовчу. Дурнувато та безнадійно. Вівсянка стигне. Лорд дивиться похмуро.
- Ти часом не голодний?
Чемне питання. Як це люб’язно з його боку!
- Часом - дуже так!
- Тоді, може…
Далі не слухаю. Коршаком падаю на вівсянку та знищую її. Здається, усе ж таки ложкою, бо по завершенні трапези помічаю, що вона стирчить у затискачі правої граблі. Щоправда, держаком уперед, тож не зовсім зрозуміло, як я примудрився за її допомогою їсти. Та це вже дрібниці. Усе ще трусячись від жадоби, ледь не задихнувшись, знесилено опускаюся на край ліжка.
- Дякую, Лорде. Це звучить банально, але ти врятував мені життя.
Лордове підборіддя здригається.
- Я помітив. Вибач, це впадає у вічі.
До мене потроху починає доходити гумор ситуації. Той, хто мав бути розрадником та підбадьорювачем, прибув замордований, божевільними очима втупився у вівсянку і пожер її, ледь дочекавшись запрошення. Зжер обід хворого.
- Так, кепсько вийшло, - визнаю я.
Лорд починає реготати. Я теж. Сміємося до сліз, істерично, наче двійко психів. Я навіть починаю хвилюватися за вівсянку, але до цього справа не доходить. Веселощі обриваються так само раптово, як почалися. Лорд похмурніє.
Неприємна пауза. Те, чого я побоювався з самого початку. Між нами з’являється щит. Оббитий залізними бляшками, з родинним гербом - двоголовим вараном-переростком на тлі трьох яскраво-червоних смуг.
- Яке падло? - починає Лорд тоном, від якого на гербі з’являється четверта червона смуга: «Схильний до насильства, небезпечний, потребує суворої ізоляції».
- Чорний, - спішно перериваю я, доки червоних смужок не стало п’ять, чи навіть, не доведи боже, шість. - І не дивися на мене так. Я також винний. Треба було краще до нього принюхатися, коли він раптом зголосився посидіти з тобою. Якщо тебе це хоч трохи розрадить, я його ледь не загнав на той світ.
- А він - тебе, - посміхається Лорд.
- Та де йому.
Ще одна пауза. Краще б він лаявся. Мовчати цей тип вміє страшенно виразно. І довго. Отже ми сидимо та мовчимо, а тиша гусне навколо нас задушливою хмарою. Щось дивне є у ній. Лорд радше розгублений, аніж розлючений. Можливо, це результат лікування, а може, і щось інше.
- Що тепер зі мною буде? - питає він, коли я вже втратив надію продовжити розмову.
- Не знаю. Як пощастить.
Не надто чесно, та не казати ж, що шансів практично немає. Я б не зміг. Лорд, однак, знітиться, як наче я сказав геть усе.
- Лайно, - шепоче він. - Треба ж було у таке вскочити..
Я мовчу. Власне безсилля знищує мене. Скоро лишаться самі кістки. Після Вовкової смерті доволі знайоме відчуття. Свого часу виявилося, що я цілком здатен з ним жити. Тепер мені доведеться пройти через це знов, заспокоюючи себе тим, що бувало й гірше. Принаймні Лорд залишиться живим.
- Слухай, - каже він. - Ти пив коли-небудь «Дорогу»?
- Ні. Навіть не пробував. Ані «Дорогу», ані «Білу веселку», ані «Чотири сходинки».
Лорд поглядає дивно. Його розпирає від бажання щось розповісти, і водночас він боїться це робити.
- А чи ти повіриш, якщо я скажу, що потрапив казна-куди і прожив там не менше, як чотири місяці?
Питає - та зводить очі. Пальці шарпають край ковдри, губи кривляться у посмішці, наче я вже вибухнув протестуючим квоктанням, перехрестився граблями і знепритомнів.
Чи я вірю? Дивлюся уважніше - і помічаю те, що мало впасти мені у вічі одразу, якби мене не причарувала вівсянка. Він видається старшим. Зникли останні сліди юнацької м’якості, тендітний овал обличчя наче загострили. Обличчя зробилося жорсткішим. Тепер вже не скажеш, що йому немає двадцяти. Невизначність віку - головна прикмета стрибуна - проступає у ньому настільки явно, що лишається тільки вилаятися. Не помітити таке може хіба що Чорний.
Моє обурення, мабуть, помітне неозброєним оком, бо Лорд посміхається ще зневажливіше:
- Зрозуміло. Тепер ти теж вважаєш, що я здурів.
- Я вважаю, що сам здурів. Що мені давно вже місце на смітнику. Господи, не розпізнати стрибуна з двох кроків! Яким це треба бути ідіотом!
Лорд здивовано кліпає:
- Що сталося, Сфінксе?
Опановую себе. Якого біса я сюди приперся? Знищувати чужу вечерю? Страждати на сонливість, нічого навколо не помічаючи, а помітивши, після того як ткнули носом, лаятися? Людина довірила мені свою найбільшу таємницю, і як я на це реагую?
Заплющую очі. Про деякі речі зазвичай не говорять відверто, але як вже зіпсував усе, що міг, треба за це розплачуватися.
- Це була занедбана місцина, - промовляю скоромовкою, не розплющуючи очей, - роздовбана траса, навколо - лани, подекуди трапляються хатки. Здебільшого позабивані. З головних прикмет… от хіба що шинок. Він стирчить десь там на узбіччі. Гадаю, на нього виходить кожен другий стрибун. Декотрі натрапляють на заправку, але рідше.
Паморочиться в голові. Зовсім трішечки, але це тривожна ознака.
- Вибач, Лорде. Про це неможна довго говорити. Я не знаю, що було з тобою потім, і куди ти потрапив, але дорога на «той бік Дому» для усіх починається однаково. Майже для усіх. Я вгадав?
Перестаю мружитися. Лордові очі зробилися на пів-обличчя. Як в лунатика, який прокинувся зненацька. Саме час з’явитися Янові та зустріти його оскаженілий погляд. Стурбовано озираюся на двері.
- Годі, Лорде. Заспокойся. Ти нічого не чув. Облиш ковдру. Порахуй до сотні, випий молока. Ян обіцяв зайти. Будеш отак навіжено витріщатися, тебе нашпигують пігулками та запакують у гамівну сорочку.
Лорд гарячково киває, щосили намагаючись учинити за моєю порадою. Здається, навіть рахує до ста. Вираз обличчя, принаймні, відповідний. Дійшовши, за моїми розрахунками, до вісімдесяти шести, він не витримує:
- Ти ж ніколи не пив нічого такого! Звідки ти знаєш?
- Дім - це дивне місце, Лорде, - кажу я. - Тут в людей схожі глюки. Принаймні починаються вони схоже. І зовсім не обов’язково щось пити чи жувати. Я навіть гадаю, що якщо якусь із сумішей, над якими в нас чаклують так звані «знавці», винести у окіл і когось там почастувати, нічого особливого не станеться. Хіба що, може, живіть поболить. Ні у чому не можна бути впевненим, звичайно ж, але мені так здається. Можливо, я помиляюся.
- То це не я здурів?- вже спокійніше перепитує Лорд. - Тобто не лише я.
- Останнє твердження ближче до істини, - погоджуюся я.
Тут нарешті з’являється Янус. Лорд старанно удає безтурботність. Я розпрямляюся, жалісливий та співчутливий, наче бабуня, що допалася до дорогенького онучка.
- Як ви тут? - цікавиться Ян. - Ще не б’єтеся?
Ми разом протестуємо. Поглянувши на тацю зі спорожнілою тарілкою, Ян задоволено киває.
- Можеш залишитися ще трохи, - каже він мені. - Півгодини, не довше.
Ян зникає.
Тепер можна застрягти у Лордовій палаті хоч до завтрашнього ранку. Ніякі Павучихи не припхаються, щоб мене звідси виперти.
- Дай сигарету! - канючить Лорд, тільки-но за Янусом хряснули двері.
Лізу граблею до кишені. Вона там, звичайно ж, застрягає і копирсається як дурнувата комаха, геть безпорадно. Лорд притягує мене до себе, звільняє бідолашну кінцівку і бере сигарети. Запальничку ми знаходимо у іншій кишені. Я злізаю з ліжка і сідаю на підлогу спиною до тумбочки. Разом затягуємося. Лорд - жадібно. Я - приречено.
- Розкажеш?
Мабуть, зверху мої похитування лисиною виглядають особливо гнітюче.
- Вибач. Не можу. Про це не говорять.
- Я чомусь так і гадав. Закони Дому, най би їх усі перезабули, так?
- Жодних законів. Усе виходить само собою. Я, наприклад, не впевнений, але цілком може статися, що якщо я зараз почну ділитися з тобою враженнями, мій наступний візит «на той бік» може закінчитися не надто добре. Щоправда, я до тих місць не збираюся, але хто ж може знати? Про такі речі ніхто нічого толком не знає. А базікати про те, чого не розумієш, не годиться.
Деякий час ми мовчки палимо. Лінолеум піді мною покреслений слідами ліжкових коліщаток, стіни, на метр облицьовані білим кахлем, засліплюють, відбиваючи світло ламп. Я відчуваю, що я у недоречній обставі, у недоречному місці і веду розмови на недоречні теми. Без сумніву, тему ще не закрито. Лорд надто збуджений аби пригальмувати лише тому, що я його про це попросив. Я не сумніваюся також, що так чи інакше, рано чи пізно мені це рогом вилізе.
Поперек мерзне, у хребет врізається ручка від шухляди, але моя втома перейшла у закляклість, я просто не в змозі ворухнутися з місця.
- Звідки ти знаєш про інших? - питає Лорд. - Усе ж таки хтось щось розповідає?
Це називається «підкрастися покволом». Нібито зовсім не про те балакаємо, і, однак, про що ж ще? Задираю голову, але бачу лише його лікоть та сиві пасма диму. Попіл він струшує у тарілку з-під вівсянки. Варварство, та усе ж краще, ніж бруднити простирадла. Заздрісно думаю, що мені свого часу ніхто нічого пояснити не спромігся. У якій би формі я не завдавав свої питання. З якого краю не заходив би, як би вміло не підкрадався до теми. У моєму випадку це немало сенсу.
- Слухай, Лорде, - кажу миролюбно. - Спробуй відповісти на своє питання сам. Ти ж не Цигарник. Поміркуй добряче.
Метод Сліпого. Хоча він би помер від здивування, почувши, як я його застосовую. Він у таких ситуаціях виразно мовчав. Я мав почути сакраментальне «думай сам» у його мовчанні, подумати, і, дійшовши якихось висновків, тримати їх при собі. Дуже зручно. От довелося б Блідому вчити когось плавати, він просто закинув би об’єкт навчання якнайдалі у воду та всівся б чекати. Єдиний продукт подібної радикальної системи освіти - я сам, і можна лише дивуватися моїй живучості.
Поки я подумки згадую роки мого учнівства злим тихим словом, Лордові сяйнуло:
- Ніч казок!
- Розумник!
І похвали не були притаманні системі навчання Сліпого, але я все ж не він.
- Знаєш, як вона раніше називалася? «Ніч, коли можна говорити». Аж надто прозоро, погодься.
- Вірші, пісні... - бурмоче Лорд. Хтось міг бовкнути сп’яну. Шакалові пісні, коли той на підпитку, звучать іноді дуже дивно….
Я розвертаюсь до нього і кладу підборіддя на край його ліжка. Зручна та ризикована поза. Можна ненароком закуняти. Лорд мені цього ніколи не подарує.
- Ну, - питаю сонно. - Ще? В тебе добре виходить. Про п’яних ти вже вгадав. Про пісні також. Можна ще якогось четверга завітати до старої пральні на зборище поетів. Витерпіти півтори години нудних завивань і дізнатися про щось цікаве. Але це на любителя.
Лорд ще якійсь час міркує.
- Видохся, - зізнається він нарешті. - Більше нічого не можу вгадати. Хіба що хтось не дуже забобонний і говорить на ці теми уголос.
Я розумію, що він справді видохся. Обличчя в нього втомлене.
- Стіни, - кажу я, змилувавшись. - Хіба ти читаєш усе, що на них написано? І ніхто не читає. Окрім тих, хто знає, що шукає, і де дивитися. От ти ж картяр. Ти знаєш, де проставляються результати ігор - вірно? Некартярі їх і за рік не відшукають.
Лорд хапається за голову:
- Та звичайно ж! Який я ідіот! Я сам сто разів…
Отак. Найближчі пару днів ми будемо лицезріти приклеєного до коридорних стін одностайника. І відшкрібати його на обідню перерву. Я раптом спохвачуюся, що найймовірніше, жодної зайвої пари днів в нього не буде, і ця думка мене заморожує. Ані стін, ані тим паче поетичних зборищ. Я просто забув про це, намагаючись триматися безтурботно. Перестарався. У грудях скніє щімке відчуття втрати. Недоречне у Лордовій присутності, бо він поки що тут.
- Знаєш, - кажу я, - що означає те, що сталося з тобою? Що Дім узяв тебе. Впустив у себе. Де б ти не був, ти тепер - його частка. А він не любить, коли його частки розкидані десь. Він тягне їх назад. Отже не усе ще втрачене.
Лорд кривиться, пхаючи у багатостраждальну тарілку недопалок.
А ти сам у це віриш? Чи просто намагаєшся мене розрадити?
Насправді, я себе намагаюся розрадити. Але ще Сивий казав: слова, які є сказані, щось означають, навіть якщо ти нічого не мав на увазі.
Він сміється, вихоплюючи з пачки нову сигарету.
- Не знаю, хто такий той Сивий, та якщо він щось таке казав, я, мабуть що заспокоюся. Якщо подумати, «Сивий» звучить не гірше за «Аристотеля». А ти лягай, поспи тут, якщо хочеш. Вигляд маєш такий, наче не дійдеш до спальні.
Поспати у Могильнику? Чом би й ні? Лордові не хочеться лишатися на самоті. Підводжуся і пересідаю на сусіднє ліжко. Їх тут два, наче навмисне. І друге також застелене.
- Ти правий. Співрозмовник з мене зараз нікудишній, а до спальні я дійсно можу не дійти.
Витягнувшись на ліжку, застеленому ковдрою асфальтового кольору, я відчуваю невимовну насолоду.
- Дякую, - шепочу вже заплющивши очі. - Ти вдруге за день рятуєш мені життя.
Він знов сміється.
- Сфінксе, - я так і не зрозумів, чи одразу він мене гукнув, чи мені усе ж вдалося трохи поспати, - скажи, а чи зможу я ходити «на той бік» з інших місць? З околу?
Видираюся зі сну, водночас намагаюся втримати його, наче теплу ковдру, яку з мене стягають.
- Що? Не знаю, - власний голос видається чужим, він заглушений неіснуючою ковдрою, - ніхто не перевіряв, не було кому. І знаєш що… оті місця не такі безпечні, як тобі могло видатися. Серед них трапляються досить жахливі. Я просто вирахував, що там ти не протримався і двох місяців…
Я бурмочу ще щось, адже те, про що він спитав, - важливе, і треба б пояснити… але навалюється сон, обліплює обличчя липкими жмутами вати, які заважають говорити, і я непомітно для себе, провалююся у нього. У важкий, недобрий сон, де чоловік зі сталевими передніми зубами і обличчям, вкритим дрібними шрамами, називає мене «малим вилупком», б’є за кожну провину і обіцяє згодувати своїм доберманам, яких у нього п’ятеро. П’ятеро кощавих, гостропиких, навіжених собацюр у переносних клітках. До моїх обов’язків належить їхня годівля та прибирання за ними, я їх ненавиджу майже так само люто, як нашого спільного господаря, а вони платять мені тим самим. Мені тринадцять років, я безпорадний, слабкий та самотній і знаю, що ніхто мене не врятує. Це він привчив мене до пива. Просто у його клятім пікапі ніколи не було води…
Прокидаюся зненацька, наче від ляпасу, здається, навіть з криком та підскакую, мокрий від старого кошмару, що відлунює у вухах реготом. Утробним «го-го-го», яке завдає майже фізичного болю.
У палаті тьмяно, горить лише нічник над Лордовим ліжком. Золотоголовий добиває мою пачку, сидячи у тій самій позі, дуже прямий та замислений. Запах тютюну повністю знищів лікарський дух Могильника, тепер його не знищить ніяке провітрювання.
- З пробудженням! - без особливого ентузіазму вітає мене Лорд.
Я нагинаюся до ліжка, яке ще зберігає відбиток мого тіла, до вогкої плями, де була моя потилиця, і витираю лоба об шорстку ковдру. Тоді йду до Лорда. Кістки ниють, наче поки я спав, хтось по мені пострибав, що, до речі, недалеко від істини. Лорд простягає мені коротенький недопалок:
- Даруй, більш нічого не лишилося. Тут вечерь принесли…
І нічого не сказали про мою особу, що давала хропака у неналежнім місці. Краса - то страшна сила. Діє навіть на Павучих. А на них майже нічого не діє.
Лорд встромляє недопалок мені у затискач, уникаючи мого погляду:
- Ти кричав уві сні. І говорив жахливі речі.
Я затягуюсь, почухуючи граблезубцем сверблячу брову під пластиром.
- Могильник на мене погано впливає. Майже завжди. Не варто було тут засинати.
- Хто цей чоловік? Він існує?
Кахляне облицювання стін ледь чутною луною відбиває наші голоси.
- Може бути. На «тому боці». Якщо його ще ніхто не вбив. Давай не будемо про це говорити.
- Давай, - Лорд відкидає волосся з обличчя и нарешті дивиться мені у вічі. Наче бачить уперше. - Уже пізно. Тобі, мабуть, пора. Ще не замкнули вхід.
Мені справді пора йти, але страшенно не хочеться лишати його у місці, де до мене приходив «сталевозубий». Нехай навіть уві сні. Лорд наляканий, а тому відкритий для усілякої нечисті, якій заманеться до нього завітати. Хоча не завадило б припасти їжі, сигарет, інших корисних речей та попередити народ, що я ночуватиму у Могильнику.
- Перевірю двері, - кажу я Лордові. - Якщо зачинено, одразу ж повернуся. Якщо ні, сходжу до наших. Може, навіть принесу чогось пожувати.
Лорд киває.
- Давай, там, у коридорі, світло, будь обережний.
Махаю йому граблею та відчиняю двері до білосніжно-блакитного коридору.
Нічний Могильник - наче замок із привидами. Ненавиджу його синяве світло, що перетворює обличчя на посмертні маски. Дійшовши до повороту, звертаю за ріг. По обидва боки моє пливуче відображення підхоплюють скляні дверцята шаф. Йду хутко. Тут немає де заховатися, але я чомусь впевнений, що це не знадобиться. І виявляюся правий. Піст чергової сестри освітлено, наче велетенський акваріум, у центрі якої плаває стигле лице Медузи Горгони. Варто їй розплющити очі, мені доведеться скам’яніти, поклавшись на нездатність деяких хижаків розрізнити нерухомий об’єкт. Павучиха спить. Очі заплющені, лише зловісно поблискують круглі окуляри. Прокрадаюся повз неї.
Вхідні двері не лише незамкнені, а й трохи прочинені. Мене це дивує, але ступивши у темряву майданчика перед Могильником, я бачу рівномірно спалахуючи жовтогарячі цятки та перестаю дивуватися. Вони тут. І вже давно. В них їжа в рюкзаках, пляшки з водою, пледи, кавоварка, навіть, мабуть, посуд. Хтось підводиться мені назустріч. Вони встигли призвичаїтись до темряви, лише я нічого не бачу, але судячи з того, як впевнено рухається цей хтось, він, найвірогідніше, Сліпий.
- Янус сказав, що справи кепські? - чи то питання, чи то твердження, у Блідого ніколи не розбереш.
- Щось таке.
- То ходімо, - він обертається до тих, що сидять біля стіни. - Підводьтеся. Сфінкс нас проведе.
І Я їх проводжаю. Химерною низкою ми пропливаємо повз акваріум з підсвіченою Горгоною, повз скляні шафи та непрозорі двері - дивні, видовжені тіні. Найбільш гротескна - та, що складається з двох - Табакі на плечах в Лері, - вона найдовша та найбільш кудлата. Тут немає Чорного та Цигарника, зате Македонський несе Товстого, віддзеркалення якого у дверцятах шаф радше нагадує пухкий наплічник. Я пропускаю їх уперед, а сам йду слідом, милуючись зворушено. Це моя зграя. Вона читає думки, ловить усе на льоту. Вона смішна і чудова. Запаслива та забіякувата. Я можу цілковито розчинитися у ніжних почуттях до них - Чорного немає, тож немає кому збити з мене сентиментальний настрій. Але господи, як же нас мало! Спохватившись, що відстав, тоді як слід було йти попереду, вказуючи дорогу, я прискорюю рух та краєм ока помічаю останнє віддзеркалення у останній шафі - Македонського, який тягне за ріг свою сплячу ношу, Сфінкса, що майже злився з ним, і ще когось, хто мигтить білими кросівками одразу за нами, але зникає, варто мені обернутися. Мені стає зовсім добре. Спеціально для цього - останнього невидимого - я починаю вголос читати вірші. Зовсім безглузді, такі, як любив колись Вовк:
Зелений день сипкої сарани...
Край неба сивих гір кошлаті тіні,
А від полів до дому - дві торби,
Дві сповнені торбини стрекотіння..