Петриківський розпис: міжнародне визнання на фоні виживання
Фрагмент картини Марії Яненко "Зелений павич та джміль" (1982), ДХМ.
Головною героїнею в петриківському розписі є … квітка. Не пишнохвоста пава з казковими рисами райських птахів, не дівчина з козаком - уособлення юності й краси, яких у Петриківці характеризують одним словом - «ловкі» в значенні «вродливі», хоча й вони - серед улюблених сюжетів петриківських майстрів. А саме квітка. Справжня, з природи, але спрощена, декоратизована, перетворена на глибокий художній образ. Вона символізує захоплення красою рідного краю, любов до оточуючого світу, уособлює одвічне шукання майстром вселенської гармонії й краси, як ніщо інше точно передає високий, окрилений стан людини-творця. Крім того, квітка як вершина прекрасного в природі, відображає глибинну сутність петриківського розпису, його філософію: людина є не центром, а лише часткою Всесвіту на рівні з галузкою, пуп’янком, квіткою.
Саме квітка - стилізована червона «цибулька» з чорними листочками, виконана напівкруглими мазками, - стала новітньою емблемою петриківського розпису. Ще на початку 2013 року Дніпропетровщині презентували офіційний «цибульковий» логотип, який дизайнери розробили спеціально для того, аби виокремлювати витвори мистецтва, створені в Петриківці, і вберегти їх від підробок. Передбачалось, що саме під цим маркуванням розпочнеться тріумфальний хід петриківського малярства неосвоєними теренами зарубіжжя після очікуваного визнання унікальності розпису світовою спільнотою.
Присвоєнню міжнародного статусу розписові передувала майже трирічна робота з просування бренду за кордоном: більше 50 виставок у десятках країн світу, презентації в посольствах України в країнах Євросоюзу, Європейському парламенті в Брюсселі та в штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі, промо-тури Європою й Азією, Тижні розпису в світових столицях, візити представників дипломатичних місій країн світу до Петриківки.
Логотип бренду "Петриківка"
Другим напрямком було «просування» розпису всередині країни. В останні роки традиційним став міжнародний фестиваль-ярмарок «Петриківський дивоцвіт» на батьківщині розпису, діяли спеціальні програми для знайомства з петриківкою вихованців дитсадків, шкіл та вишів регіону. Традиційні орнаменти навіть спробували поєднати з сучасною музикою: на міжнародному рок-фестивалі The Best City у Дніпропетровську, одному з найбільших у Європі, була організована «петриківська арт-територія». 2012-го року в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі розпочали навчати за фахом художника розпису: розпис опановують не тільки юні таланти Дніпропетровщини, а й молодь з інших областей країни.
Додало «очок» до іміджу мистецтва й внесення 2012-го року до Книги рекордів України 120-метрового петриківського орнаменту ручної роботи. Знані майстри та юні жителі Петриківки оздобили розписом довжелезний вибілений паркан прямо в центрі селища…
І ось нарешті визначна подія десятиліть, одна з найбільш знакових за всю історію Незалежності. 5 грудня 2013 року під час 8-ї сесії Міжурядового комітету з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО в Баку (Азербайджан) ухвалене рішення про включення петриківського розпису до Репрезентаційного списку нематеріальної культурної спадщини людства. У роботі сесії брало участь близько 600 експертів з 95 країн світу. Розпис став першим вітчизняним об’єктом, удостоєним такого статусу.
Представник дипломатичної місії ЮНЕСКО, вносить останні штрихи в найбільший бігунець України.
Українське народне малярство родом з Петриківки, яке вже давно було мистецькою візитівкою України, отримало серйозний стимул для розвитку - говорили тоді чиновники. Сподівались на друге дихання розпису й народні майстри, й викладачі розпису, й прості петриківчани. Мали надію: цікавість до творчих надбань художників стимулює розвиток туризму в регіоні. Однак ці очікування так і залишаються очікуваннями.
Петриківський музей етнографії, побуту та народно-прикладного мистецтва, в фондах якого налічують понад три сотні унікальних з історії розпису, живе надіями на краще. Як розповідає директор Любов Юхименко, у комунального закладу, що почав діяти чотири роки тому, чимало планів - упорядкування прилеглої території, самої будівлі, зведеної ще півстоліття тому для контори райспоживспілки й переобладнаної під музей, відкриття ще однієї, вже третьої, виставкової кімнати. Плата за відвідування установи невелика - 5 гривень для дітей, 10 гривень - для дорослих, наплив туристів теж - до 7 тисяч на рік, відтак існувати на зароблені кошти установа не може.
«На поповнення колекції і закупівлю нових експонатів грошей з бюджету не виділяється. Добре, що склалось таке неписане правило: після кожної виставки - а ми постійно проводимо такі заходи, презентуючи роботи знаних і молодих майстрів, твори цілих петриківських династій - автори вважають за потрібне дарувати музеєві якийсь свій витвір. Це в основному сучасні роботи», - розповіла Любов Юхименко.
Покращення матеріально-технічної бази потребує і Петриківська дитяча художня школа ім. Тетяни Пати - найстаріший освітній заклад України, де навчають петриківському розписові. Освітній заклад, що зараз дає путівку в життя 70 юним художникам, зокрема дітям-інвалідам, та її невеликий колектив з 6-и педагогів живуть в режимі суворої економії, розповідає директор Марія Пікуш. Аби заощадити якісний папір, каже вона, малюють на шпалерах. Радо приймають і допомогу від спонсорів - поціновувачів мистецтва.
«І стільці, й мольберти, й комп’ютери - все треба, адже нашій матеріальній базі, як і самій школі, - вже понад 50 років. Кошти з бюджету виділяються лише на зарплату вчителям та на оплату енергоносіїв. Доводиться викручуватись - створювати нові малюнки, замальовуючи старі, здавати використаний папір в макулатуру, аби придбати новий. Однак ми не опускаємо руки: наші вихованці й талановиті вчителі постійно беруть участь у міжнародних й загальноукраїнських виставках. Ми розуміємо, що не всі наші діти стануть професійними художниками, але ми їх вчимо головному - вмінню відчувати красу, любити людей і навколишній світ», - зазначає Марія Пікуш.
Фрагмент картини Андрія Пікуша "Зозулі на калині" (2004), приватна колекція.
Аби підтримати розпис, нещодавно в Дніпропетровській обласній раді презентували програму його розвитку в регіоні на найближчі кілька років з майже мільйонним бюджетом. В перспективах, озвучених головою облради Євгеном Удодом, - ремонт будинку культури і музею етнографії в Петриківці, придбання деревообробних верстатів та обладнання для дитячої художньої школи, облаштування Будинку дитячої творчості і переобладнання експозиції музею імені Федора Панка.
«Така модернізація дозволить в тричі збільшити кількість відвідувачів культурних закладів Петриківки», - сподівається Євген Удод. «Ми взяли високу планку перед усім світом - зберегти й відродити розпис. Хочу висловити сподівання жителів Петриківського району, що обласна програма розвитку буде профінансована й діятиме», - додає голова Петриківської районної ради Наталія Коваленко.
Для збереження та розвитку народного мистецтва наразі ініціюють також створення солідного осередку розпису в Дніпропетровську, розказує директор Центру народної творчості «Дивокрай» Лариса Філінова. Передбачається, що це буде велике приміщення з виставковою залою й конференц-залою для обміну досвідом, а також спеціальною аудиторією для майстер-класів.
«Є чудові експозиції розпису в дніпропетровських музеях - художньому та історичному, але це музеї. А потреба дня - мати приміщення для презентацій сучасного, живого мистецтва. Плануємо, що новий центр працюватиме 365 днів на рік, без вихідних, таким чином, він зможе прийняти тисячі відвідувачів», - зазначає Лариса Філінова.
Також цього року запланували проведення міжнародного фестивалю «Петриківський дивоцвіт», виставок майстрів в Азербайджані, Хорватії та Польщі, он-лайн уроків з розпису для дітей в Україні й за кордоном. Однак чи вистачить на все це снаги й фінансів, покаже час.
Коментарі про сучасний стан петриківського розпису
від майстрів
Андрій Пікуш
народний художник України, голова правління
Центру народного мистецтва «Петриківка»
Петриківка - це історичний осередок народного мистецтва, що увібрав у себе традиції багатьох поколінь. Сьогодні він є реліктом, який доносить у ХХІ століття ту глибинну культуру, що формувалася на нашій землі впродовж століть. Унікальність петриківського розпису в тому, що він живий, що є спільнота майстрів, які на високому рівні зберігають та розвивають його народні художні традиції.
В тому, що петриківський розпис увійшов до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО, є вагомий внесок майстрів нашого Центру народного мистецтва «Петриківка», які підготували виставку - понад 250 робіт, що успішно експонувалися в 50 країнах світу. Це міжнародне визнання - важливе досягнення для нашого осередку на майбутнє. В умовах нормального розвитку економіки, безумовно, воно б сприяло пожвавленню туризму та зміцненню економічного важеля розвитку осередку. Але в сучасних умовах політичної та економічної кризи ті сподівання, які ми плекали на міжнародне визнання, поки не справджуються. Так у минулому 2013 р. обсяг замовлень впав на 20%, а у першому кварталі цього року знизився на 50%, в порівнянні з аналогічним періодом минулого року.
Але навіть тоді, коли обмаль замовлень, кожну вільну копійку ми вкладаємо в своїх майстрів - виплачуємо заробітну плату, купуємо матеріали для творчості тощо. В цих непростих умовах ми на свій страх і ризик, працюємо «на склад», виготовляючи різноманітні художні вироби: тарелі, скарбнички, ковші, маленькі іграшки й великі скрині в надії, що все це колись буде затребуване. На сьогодні у нас в запасниках продукції майже на 200 тисяч гривень. В сучасному прагматичному світі мало яке підприємство йде на такий ризик - працювати на склад, адже це неодмінно призводить до проблеми перевиробництва. Коли пропозиція перевищує попит, це тягне за собою серйозні фінансові складнощі.
Відтак сьогодні стоїть питання не лише про те, як розвивати розпис, але і про те, як зберегти те, що є, - робочі місця наших майстрів, сам центр.
Наш Центр народного мистецтва «Петриківка», створений 1991 року, за моєю ініціативою та підтримкою Національної спілки художників, існує винятково на самоокупності. Ми наразі залишились єдиним підприємством художніх промислів в області і навіть в усій Центральній Україні, яке працює, де люди мають робочі місця, оформлені трудові книжки, сплачуються внески до пенсійного фонду, податки, та інше. Але зараз ситуація наскільки складна, що ми вимушені працювати в умовах неповної зайнятості.
Відтак, окрім міжнародного визнання, ми повинні говорити і про економіку галузі, бо від неї залежить те, чи збережемо ми Петриківку як таку взагалі. Отже, статус статусом, але ми живемо в сучасних українських реаліях - купівельна спроможність населення падає, люди з культурними запитами затягують паски, традиційні щорічні ярмарки та виставки, на які майстри покладали надії, міліють, а часом і скасовуються.
З року в рік ми їздили на всеукраїнські ярмарки до Києва, виставляли там свої вироби, продавали. Часом у нас прямо там купували досить дорогі речі, приміром, розписані скрині вартістю в близько 10 тисяч гривень. Якщо раніше в Києві за два дні такого великого ярмарку могли продати продукції на 20-30 тисяч гривень, то упродовж минулого року ми привозили звідти лише по 3 тисяч гривень, що не покривало витрат на поїздку. За останні два роки у десятеро впала купівельна спроможність та попит на ринку художніх виробів.
«У нас в запасниках продукції
майже на 200 тисяч гривень»
Нещодавно відправили партію продукції на експорт. Але це було невелике замовлення, всього на 11 тисяч гривень. Загалом обсяг замовлень на експорт не значний. Невеликі партії ми відправляли до Франції, США, Канади, але великого попиту в світі на наші вироби теж поки немає, дається в знаки загальносвітова економічна криза. Звісно, потрібні серйозні державні замовлення, але якщо сьогодні ми збираємо по 5 гривень для армії, то яка може бути мова про підтримку художньої творчості. Обласна влада запланувала виділити кілька мільйонів гривень на розвиток розпису, однак, чи будуть виділені ці кошти, а головне, чи дійдуть вони до виробника, невідомо.
Ми докладаємо чимало зусиль, аби знайти замовлення: покращуємо свою сторінку в Інтернеті, пишемо листи з пропозиціями на підприємства та установи, телефонуємо посередникам. Відповідь одна: попит падає.
В сучасних умовах Петриківка, як і інші історичні осередки(Опішня, Решетилівка, Косів, Кролевець, і т.д.), переживає значні труднощі, віддзеркалюючи стан галузі. Адже за останні 20 років в Україні Зупинилося понад 90% підприємств народних художніх промислів. Для збереження галузі, в першу чергу необхідно забезпечити державний захист та підтримку підприємств виробників історичних осередків народного мистецтва,незалежно від їх форм власності, та народних майстрів, що працюють індивідуально. Адже сьогодні ослаблений споживчий ринок в Україні засмічений на 90% підробками нелегальних виробників. В традиційних місцях, що активно відвідуються туристами в Києві та всіх обласних центрах продається саме така продукція виготовлена незареєстрованими виробниками, часто по за межами історичних осередків, в тому числі і китайського виробництва. Ця неякісна підпільна і тому більш дешева продукція майже витіснила з Українського ринку підприємства історичних осередків, що працюють легально, дбайливо зберігаючи чистоту традицій та високий художній рівень своїх осередків.
В сучасних умовах склалася гостра потреба вдосконалення законодавчої бази галузі народних художніх промислів України. Вона до сьогодні носить декларативний характер, та не має в своїй основі концепції життєздатної моделі збереження та розвитку галузі в сучасних умовах.
Сьогодні найважливішим є забезпечення захисту та підтримки центральної постаті історичних осередків народного мистецтва - виробників та носіїв історичних художніх традицій. Для цього в першу чергу необхідно створити єдиний державний реєстр виробників - суб’єктів народних художніх промислів, на основі відповідної фахової атестації.
Звільнити виробників - носіїв традицій історичних осередків від будь якого оподаткування не менш як на 5 -7 років, що забезпечить можливість галузі самостійно заробити на відродження та розвиток, що сприятиме відкриттю нових робочих місць, розвитку туристичної галузі.
Поряд з вище зазначеним необхідно здійснювати подальшу підтримку закладам підготовки майбутньої зміни, що діють в історичних осередках народного мистецтва. Важливим є також подальший розвиток музеїв історичних осередків та підтримка розвитку туристичної галузі в Україні.
Володимир Глущенко
заслужений майстер народної творчості України,
співробітник Центру народного мистецтва «Петриківка»
Що могла б зробити держава для підтримки майстрів петриківського розпису? Я вважаю, передусім зменшити податки на нашу продукцію, аби ми, в свою чергу, могли дешевше пропонувати її покупцям. Зараз ситуація така, що ми на мілині: поціновувачі мистецтва думають більше про те, щоб купити шматок хліба, а не розписну таріль. Дуже давно, я вже не пам’ятаю і коли, ми востаннє мали велике замовлення від держави. А могли б же виготовляти як великі, так і дрібні сувеніри, приміром, для іноземних делегацій, якби були такі пропозиції.
Поки ж ми працюємо «на склад». Не втрачаємо оптимізму і творимо. Творчі люди не можуть сидіти, склавши руки, попри те, що вироби не продаються. Для мене малювання - це ліки: беручись за роботу, я занурююсь в неї і забуваю про все. Думається, що й наші вироби можуть лікувати тих, для кого ми їх створюємо. Пам’ятається відгук однієї жіночки про мою роботу «Півник». Каже: зайду вранці на кухню - а там той Ваш співучий півник, і зразу легшає на душі, поліпшується самопочуття, приходить бадьорість, наснага.
Кожен майстер вкладає в свою роботу певну енергетику, прагне, аби виріб радував, справляв позитивне враження на глядача. Однак останнім часом розписом займається дуже багато людей - і майстри-«надомники», і художники в інших регіонах. Чимало з них відходять від традицій, а люди, що купують їхні вироби, через непоінформованість вірять, що то і є ота справжня, традиційна петриківка. Ринок заповнений, як я називаю, «базарщиною». Відкрию маленький секрет, як її відрізнити непідготовленому покупцеві. «Базарщині» притаманна певна розбіленість кольорів: автори навмисно розбілюють барви, аби вони дивились ще більш яскраво, контрастно на чорному тлі. Виглядає це досить крикливо. Наші земляки, петриківчани-«надомники», все ж переважно дотримуються традицій, але автори в інших місцях - зловживають оцим прийомом.
Аби не помилитись, купуючи виріб з розписом, треба спершу погортати літературу, познайомитись з художниками, побачити на власні очі, як працюють майстри. Саме тому ми так запрошуємо приїздити до нас, у Петриківку.
Наталія Рибак
заслужений майстер народної творчості України,
співробітник Центру народного мистецтва «Петриківка», екскурсовод
Визнання петриківського розпису на міжнародному рівні дещо змінило ставлення до нього й на батьківщині: люди щиро нас вітають, цікавляться, захоплюються. Від «А, дівчата щось там собі малюють» ставлення до нас масової аудиторії змінилось до «О, так у вас статус ЮНЕСКО!».
Переважна більшість людей і не уявляє, наскільки серйозним мистецтвом є петриківський розпис. Це не тільки квіточки, «цибульки» та калина. Оригінальними, притаманними тільки цьому різновидові малярства засобами можна зображувати все - дерева, птахів, риб, коней, пейзажі, портрети, плакати, народну картинку…
Петриківка в кожен період часу має своє обличчя, вона абсолютно різна, треба лише пригледітись. Ось, наприклад, в радянський період було модно на великому ватмані паперу намалювати три масштабні квітки й кілька листків. І що примітно, ця композиція була загнана в суворий прямокутник, затиснута з усіх боків невидимими лініями. Це були просто таки «залізні» рамки, що абсолютно не притаманно нашому мистецтву. Тоталітарне суспільство обмежувало творчий політ майстра, інакше я це пояснити не можу. А традиційна петриківка - це абсолютна свобода й демократія. У давньому розписі, як ми бачимо зі вцілілих зразків, рамка якщо й була, то вона була невимушена, вільна -бігунець з квітів і трав, з елементів, які повторюються, символізуючи безкінечність змін пір року, безкінечність життя.
Наразі ця демократичність повертається в розпис, але ми все одно маємо непоправні втрати. Петриківка завжди була оптимістична і яскрава, але зараз в розписі вже надто домінує червоний. Виріб наче кричить: «Ось я!», «Мене, мене!». На догоду покупцеві, на продаж. Сюжети традиційної петриківки дуже різноманітні - риби, птахи, коні, люди, а зараз все зводиться лише до птахів та квіток. Мало хто хоче ретельно продумувати сюжет: це довго й не окупиться на ярмарку. Якщо малюють, приміром, людей - козаків та дівчат, їх зображують «красивенькими», як зараз кажуть - гламурними. Це також на потребу дня. А петриківському розпису це не притаманно, адже у нас домінує декоративний, спрощений, площинний малюнок. Майстрині старої школи не зображували жінок такими вже «ляльками Барбі»: жінка як берегиня роду, як господиня мала виглядати поважною - справною й широченькою. Дуже рідко зараз малюють на продаж і народні картинки, народні сюжети.
Прикро, що дуже рідко в якості основи став використовуватись папір, а папір - це душа. Петриківка прекрасно може виглядати на склі, металі, пластмасі, тканині, але тільки на папері можна використати всі ті художні прийоми, які передали нам предки, адже наш розпис бере початок з мальовок на вибіленій хатній стіні.
Аби побачити на власні очі живу петриківку, варто завітати сюди, до нас. Ми радо приймаємо і дітей, і дорослих. Іноді бувають дуже цікаві замовлення на екскурсії. Людина, яка хоче відсвяткувати, приміром, свій ювілей, замість того, аби зібрати гостей за родинним столом за пляшкою, везе їх до Петриківки. Я проводжу їм екскурсію, художники дають майстер-клас, а «зеленій» садибі пропонують розважальну програму - враження незабутні.
Щоправда, треба сказати, через останні політичні події в країні, потік екскурсантів до Петриківки зменшився. Відвідувачі приїздять щодня, але це не показник. Якщо раніше ми приймали по 5-6 туристичних груп за день, а одного разу - рекорд - було аж 15, ми думали, що попадаємо з ніг, то зараз охочих завітати набагато менше. Батьки побоюються відпускати дітей у дорогу, та й дорослі стали менш активними подорожувальниками. Ситуація в Україні, на жаль, складається не на нашу користь. Якби не політика, то після визнання розпису ЮНЕСКО, у нас була б справжня «петриківська весна», «петриківський Ренесанс».
Ірина Піскун (Назаренко)
майстер розпису,
співробітник Центру народного мистецтва «Петриківка»
Я почала працювати як майстер петриківського розпису майже 35 років тому. Тоді, у 80-ті роки, нам дуже допомагали ярмарки: на них майстри продавали готові вироби, а також укладали угоди на постачання робіт з художніми салонами, підприємствами. Після тих ярмаркувань у нас робота була на цілий рік. Зараз, в умовах кризи, у великих підприємств не дуже значний інтерес до нашого розпису: ті, хто в скруті, не мають коштів на мистецтво, а ті, хто на плаву, - притримують копійку.
Зараз, аби хоч якось прожити, ми намагаємось створювати «ходовий» товар - тарілки, дощечки, сопілки, те, що може швидко продатись. Але хочеться створювати й щось більш масштабне, для душі, експериментувати. Нещодавно я виготовила дещо незвичне панно: розписала тарілку, обплетену нитками в техніці макраме. Співавтор цієї роботи - мій чоловік, який вже давно працює в цьому напрямку. Кожен майстер повинен мати свою родзинку, свій почерк, аби його впізнавали. Я, приміром, можу не дивитись на підпис майстра, мені досить глянути на саму роботу, аби взнати автора: в кожного з моїх колег своя, неповторна манера розпису.
Дуже сумно, що ми, майстри, не почуваємось захищеними в сучасних умовах. З великим здивуванням, приміром, нещодавно впізнала свою роботу, видруковану на поліетиленових пакетах. Звісно, на використання моєї праці ніякого дозволу я як автор не давала. Також я бачила свої роботи й роботи колег перефотографованими й надрукованими на сірникових коробках, поліетиленових наліпках на великодні яйця тощо. Все це теж, звісно, без дозволу. За радянських часів такого не було: з кожного проданого примірника, приміром, листівки, створеної за моїми розписами, я отримувала невеличкий гонорар. Це були мізерні кошти, але все ж. В сучасній Україні авторське право майстрів не захищене. Та й ми самі не поспішаємо позиватись до порушників, адже це - час, гроші й нерви.
Особисто моя думка така: правильна, традиційна петриківка - тільки у Петриківці. Я бачила роботи майстрів з інших місць. У них - своє, у нас - своє. Це все одно, що я намагатимусь працювати в манері голландських художників. Це не буде голландський живопис, це буде все та ж таки петриківка. Розписові треба навчатись з дитинства, це справа не одного-двох і навіть не п’яти років, а щоб досягти вершин - слід працювати не менш ніж двадцять років, наполегливо, самовіддано, кожен день.
Ігор Лісний
молодий майстер петриківського розпису,
співзасновник спільноти Петриківський розпис
Внесення петриківського розпису списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО саме по собі не гарантує ніяких пільг або преференцій. Цим кроком поважна організація лише прагнула привернути увагу світової спільноти до розпису. Якщо туристи із-за кордону одразу ж кинуться їхати до Петриківки дивитись на наші мальовки, вони будуть дуже розчаровані. Що вони побачать, якщо приїдуть? Петриківка - це звичайне пострадянське селище з універмагом і досить непрезентабельним центром, там немає жодного готелю, кафе чи ресторанів, які б відповідали європейським нормам, немає навіть нормальних туалетів, тобто відсутня інфраструктура для туризму, тим паче європейського рівня. Мені здається, і в найближчі років три-п’ять ця інфраструктура не буде створена, бо для цього потрібні великі кошти. Я думаю, спершу треба розробити план розвитку селища, а тоді вже запрошувати інвесторів вкладати кошти і мріяти про наплив відвідувачів.
По-друге, абсолютно незрозуміло, яким чином зараз, після присвоєння статусу ЮНЕСКО, маркуватиметься петриківка. Коли на обласному рівні презентували офіційний логотип розпису, то говорили про те, що його можуть використовувати, ставити на свої вироби лише справжні петриківські майстри. Від позначення цим логотипом буде залежати вартість роботи, адже це своєрідний знак якості, її художня цінність в очах покупця. Між тим сьогодні школи петриківського розпису, окрім Петриківки, є ще й у Дніпропетровську, Києві, інших містах. Визначити, хто з майстрів малює справжню петриківку, за правилами, за традиціями, а хто ні - дуже складно, канони точно не визначені. Мені здається, це питання має бути урегульоване на рівні законодавства.
Ще одна проблема - китайські підробки. Ще до надання петриківці статусу ЮНЕСКО виробники з Піднебесної активно брались за виготовлення українських сувенірів, вишиванок. Тепер такої продукції буде ще більше. Як виглядає, найближчим часом ринок можуть заполонити вироби з нашим розписом, але створені в Китаї, де надзвичайно дешева робоча сила. Приміром, вони викуплять одну картину справжнього петриківського майстра й копіюватимуть її скрізь - на тканинах, тарілках, дощечках. Ці вироби будуть, звісно, дешевими для невибагливих покупців, але дуже «битимуть» по справжніх майстрах, іміджу петриківки.
Історична довідка
Петриківський розпис, або «петриківка» - українське декоративно-орнаментальне народне малярство ХVIII-ХХІ ст., яке сформувалося на Дніпропетровщині, в селищі Петриківка (нині - районний центр).
За даними дослідників, історія розпису сягає в глибини століть, у часи Запорізької Січі. Цей різновид народного мистецтва веде свій родовід від настінного розпису по білій хатній стіні.
Перші майстри, переважно жінки, оздоблювали стіни й печі до свят, розписуючи їх рослинними барвниками за допомогою підручних засобів - саморобного пензлика з котячої шерсті, рогозини, квачика. Поступово із петриківських селян виділилася група професійних майстрів, які розписували не тільки інтер’єри хат, а й посуд, скрині, народні музичні інструменти, а потім почали робити й паперові примірники розпису. Ці вироби продавали на базарах, ярмарках.
У Дніпропетровському історичному музеї імені Яворницького зберігаються копії з настінного малювання, датовані 1913 роком. Приклад настінного розпису, створеного за традиціями, можна також побачити на стіні у приватному музеї-садибі майстра народного мистецтва Василя Соколенка, що знаходиться в самій Петриківці.
Визначальними рисами розпису, що відрізняють його від інших подібних видів малярства (наприклад, від українського опішнянського та російського хохломського), є техніка виконання, візерунки, кольори та біле тло, яке бере початок з білого кольору хатніх стін. Орнамент насамперед характеризується як рослинний, переважно квітковий, широко використовуються мотиви польових та садових квітів, ягід калини, винограду.
Петриківський край дав Україні не одне покоління корифеїв розпису - таких, як Тетяна Пата, Надія Білокінь, Віра та Галина Павленко, Федір Панко, Всиль Соколенко, Марфа Тимченко, Поліна Глущенко, Іван Завгородній тощо.
У селищі Петриківка наразі живуть та працюють десятки майстрів народного розпису. Центр народного мистецтва «Петриківка» об’єднує близько 40 фахових художників. Окрім них, є ще майстри, які працюють вдома, - «надомники».
2012 року Міністерство культури України визначило петриківський розпис об'єктом нематеріальної культурної спадщини України. 2013 року розпис було включено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.
2014 року на Дніпропетровщині презентували нове художньо-публіцистичне видання «Петриківка - перлина України» письменника Євгена Білоусова. Це одна з небагатьох книг про розпис, виданих в останні десятиліття. Невеликі за обсягом оповідання присвячені історії Петриківки та її мистецтва, давнім й сучасним художникам, туристичним родзинкам краю, а також практичним порадам щодо освоєння азів розпису.
Петриківський розпис зараз - це мистецька візитівка Дніпропетровщини та всієї України.
Фото надані Андрієм Пікушем та
Дніпропетровським художнім музеєм.
Автор: Юлія Рацибарська