Історія не з книжок
Спогади Подоляки Ганни Іллівна, зібрані у рамках проекту «Передай мені пам'ять» 27 липня 2013 року. Запис зроблено в с. Вільшана Недригайлівського району біля двору, де зараз проживає Ганна Іллівна. Цікаво, що у спогадах Ганни Іллівни немає "наших" і "німців", а є "красні" і "німці". Мабуть тому, що горя і страждань принесли і ті, й інші.
Спілкувався Андрій Рибалко
Бабуся Галя є рідною тіткою моєї бабусі Тетяни, хоча і старша за неї лише на 1 рік. Народилася вона в с. Вільшана Недригайлівського району Сумської області, 1922 р.н. Ще кілька років тому вона жила сама у своїй "куркульській" батьківській хаті, а зараз її догодовує племінник Юрій Меркулов.
- Здрастуйте бабусю Галю! Розкажете мені щось про війну?
- Розкажу дітки, що помню. А помню вже не багато.
- У ваших батьків багато було дітей?
- Нас було 10 дітей. Я наймолодша.
- А чи заможною була родина.
- Писали нас куркулями, а як воно було, хто зна. Сім'я велика була, треба було багато всього. Батька мого звали Ілько, а в них ще три брати було: Данило, Трохим і Андрій і всі були здібні, хазяйновиті. Хати були хороші. Були і корови , і коні. А як розкуркулювали, то забрали все.
- Як ви жили до початку війни?
- Жили одноосібниками. В колгосп не вступали до самої війни. А чи заможно? Після розкуркулення було, що в школу босі ходили по морозу. Ідемо пізно осінню, а іній біліє, а ми босі, бо не було в що взутися і одягтися.
- Як в Голодомор виживали?
- Я тоді була ще мала. Мене до сестри Катерини віддали, до Майорів. Кузьма і Оксеня (брат і сестра) жили в Маріуполі. А в 32-му туди і батько поїхали, і брат Митрофан і там були. Коли нас розкуркулювали, нас із хати вигнали і ми по кватирах ходили. З родини померли і мати, і брати Андрій, і Кузьма (молодший), і Марфа. Чотири душі. Тут біля хати і поховали. Могили досі є. Так і напиши в книжці, що в 33-му мучили голодом!
Як Митрофан вернувся із Маріполя, то пішов у колгосп і одклопотав хату і мене забрали. І батько вернулися.
- Як Ви дізналися, що почалася війна?
- Не пам'ятаю вже. З сільради мабуть сказали.
- Кого із ваших родичів забрали на фронт?
- Братів Митрофана, Василя, Кузьму. Старшого Кузьму. У нас два Кузьми було: один малий, що з голоду помер, а другий уже дорослий. Кузьма потрапив в полон в Польщі. Із полону втік і пішки додому прийшов. Митрофан був поранений. Нагороджений орденом Слави.
- Як німці прийшли пам'ятаєте?
- Зимою уже і прийшли. Такого, щоб палили чи розстрілювали не знаю. В хату заходили, але не жили. Про німців багато не розкажу, бо мене забрали в Германію. Забирали багатьох дівчат на роботу, увесь куточок. Зразу запрошували, але охочих не було, тому забирали насильно. Так і мене забрали.
- Чи були поліцаї в селі?
- Та були. І мої два брати пішли в поліцаї. І сусід Петро Семенець. А через шо? Коли почали заганять людей у колгоспи, їх повиганяли із хат, бо вони не йшли в колгоспи. Бо хто багатший був, не хотів іти колгосп. Тому, коли "красні" пішли, а німці зайшли, вони в поліцаї подалися.
- А що з поліцаями сталося, коли повернулися радянські?
- Коли "красні" підходили - потікали. Михайло і з жінкою кинув малу дитину в Червоній Слободі і втік. І вже в Германії Михайло написав мені письмо. Так я як прочитала, переживала: дитину малу кинули, а самі евакуювалися. Обидва опинилися в Англії. Михайло і в Україну вже пізніше приїжджав, а Федір женився не нашій і зв'язку з ним немає.
- Що ви в Німеччині робили?
- Була я не в хазяїна, а на швейній фабриці. Місто Ешенверден Любердик.
- Як до вас ставилися?
- Робітники добре ставилися (там і німці були робітниками), а начальство по-різному бувало. Кажуть, що бували випадки, що били, але зі мною такого не було. Дружненько працювали.
- Чи багато працювали?
- Багато. Безщотно. Не 12 годин, а набагато більше. Як заступив зранку, то до самої ночі.
- Годували вас добре?
- Варили на всіх. Ніхто не думав чи смачне, чи не смачне, їли що давали. Вдома коли хочеш і що хочеш з'їсти можна було, а там те, що дадуть.
- Хто вас визволяв?
- Назад нас американці забирали. Поселили в загальний табір. І там, що найгірше - те і наше було. І робити заставляли багато, і їсти не давали.
- Чиї саме табори були, наші, чи американські?
- "Красні".
- Коли ви повернулися, де ви працювали після війни?
- Життя після війни тяжке було. В 47-му знову голодовка. Працювала в школі прибиральницею. Дітей любила страшенно, а вони мене. Заміж не ходила, своїх дітей не було. Так і жила сама. А зараз Юра, онук Оксені мене догодовує.
- Може ще щось хочете розказати?
- Ті, хто у Німеччині були, тоді вірші писали. Ось один:
"Горить лампа, в хаті тихо, уся сім'я спокійно спить,
А мама з горя і печалі сама до себе говорить.
Сидить вона і все сумує і гіркі сльози пролива:
Вже десять місяців минуло, дочки додому ще нема.
Нема її, може не буде, може й живої вже нема,
Мені ніхто не перекаже,я її ждатиму щодня.
А утром встану, де не гляну, куди не вийду - все сама.
Усі дівчата людські дома, моєї донечки нема.
А дочка теж усе сумує і гіркі сльози пролива.
Вона і днями і ночами нещасну долю проклина.
Утром рано поліцаї на роботу нас ведуть,
Ідем ми рано на роботу, схиливши голови усі,
а у очах у нас темніє, як серед темної ночі.
А ляжу спать, то мені сниться батько, мати і сестра,
а за бідного браточка не забуду нікогда.
Бодай ліси ті погоріли, бодай той явір проваливсь,
а ми б жили на Україні з своєю ріднею сміючись.
І мати лампу погасила, бо дума доня її спить,
а про її муки і страдання вона не може позабить.
Липень 2014 року.
Спілкувався Андрій Рибалко
Бабуся Галя є рідною тіткою моєї бабусі Тетяни, хоча і старша за неї лише на 1 рік. Народилася вона в с. Вільшана Недригайлівського району Сумської області, 1922 р.н. Ще кілька років тому вона жила сама у своїй "куркульській" батьківській хаті, а зараз її догодовує племінник Юрій Меркулов.
- Здрастуйте бабусю Галю! Розкажете мені щось про війну?
- Розкажу дітки, що помню. А помню вже не багато.
- У ваших батьків багато було дітей?
- Нас було 10 дітей. Я наймолодша.
- А чи заможною була родина.
- Писали нас куркулями, а як воно було, хто зна. Сім'я велика була, треба було багато всього. Батька мого звали Ілько, а в них ще три брати було: Данило, Трохим і Андрій і всі були здібні, хазяйновиті. Хати були хороші. Були і корови , і коні. А як розкуркулювали, то забрали все.
- Як ви жили до початку війни?
- Жили одноосібниками. В колгосп не вступали до самої війни. А чи заможно? Після розкуркулення було, що в школу босі ходили по морозу. Ідемо пізно осінню, а іній біліє, а ми босі, бо не було в що взутися і одягтися.
- Як в Голодомор виживали?
- Я тоді була ще мала. Мене до сестри Катерини віддали, до Майорів. Кузьма і Оксеня (брат і сестра) жили в Маріуполі. А в 32-му туди і батько поїхали, і брат Митрофан і там були. Коли нас розкуркулювали, нас із хати вигнали і ми по кватирах ходили. З родини померли і мати, і брати Андрій, і Кузьма (молодший), і Марфа. Чотири душі. Тут біля хати і поховали. Могили досі є. Так і напиши в книжці, що в 33-му мучили голодом!
Як Митрофан вернувся із Маріполя, то пішов у колгосп і одклопотав хату і мене забрали. І батько вернулися.
- Як Ви дізналися, що почалася війна?
- Не пам'ятаю вже. З сільради мабуть сказали.
- Кого із ваших родичів забрали на фронт?
- Братів Митрофана, Василя, Кузьму. Старшого Кузьму. У нас два Кузьми було: один малий, що з голоду помер, а другий уже дорослий. Кузьма потрапив в полон в Польщі. Із полону втік і пішки додому прийшов. Митрофан був поранений. Нагороджений орденом Слави.
- Як німці прийшли пам'ятаєте?
- Зимою уже і прийшли. Такого, щоб палили чи розстрілювали не знаю. В хату заходили, але не жили. Про німців багато не розкажу, бо мене забрали в Германію. Забирали багатьох дівчат на роботу, увесь куточок. Зразу запрошували, але охочих не було, тому забирали насильно. Так і мене забрали.
- Чи були поліцаї в селі?
- Та були. І мої два брати пішли в поліцаї. І сусід Петро Семенець. А через шо? Коли почали заганять людей у колгоспи, їх повиганяли із хат, бо вони не йшли в колгоспи. Бо хто багатший був, не хотів іти колгосп. Тому, коли "красні" пішли, а німці зайшли, вони в поліцаї подалися.
- А що з поліцаями сталося, коли повернулися радянські?
- Коли "красні" підходили - потікали. Михайло і з жінкою кинув малу дитину в Червоній Слободі і втік. І вже в Германії Михайло написав мені письмо. Так я як прочитала, переживала: дитину малу кинули, а самі евакуювалися. Обидва опинилися в Англії. Михайло і в Україну вже пізніше приїжджав, а Федір женився не нашій і зв'язку з ним немає.
- Що ви в Німеччині робили?
- Була я не в хазяїна, а на швейній фабриці. Місто Ешенверден Любердик.
- Як до вас ставилися?
- Робітники добре ставилися (там і німці були робітниками), а начальство по-різному бувало. Кажуть, що бували випадки, що били, але зі мною такого не було. Дружненько працювали.
- Чи багато працювали?
- Багато. Безщотно. Не 12 годин, а набагато більше. Як заступив зранку, то до самої ночі.
- Годували вас добре?
- Варили на всіх. Ніхто не думав чи смачне, чи не смачне, їли що давали. Вдома коли хочеш і що хочеш з'їсти можна було, а там те, що дадуть.
- Хто вас визволяв?
- Назад нас американці забирали. Поселили в загальний табір. І там, що найгірше - те і наше було. І робити заставляли багато, і їсти не давали.
- Чиї саме табори були, наші, чи американські?
- "Красні".
- Коли ви повернулися, де ви працювали після війни?
- Життя після війни тяжке було. В 47-му знову голодовка. Працювала в школі прибиральницею. Дітей любила страшенно, а вони мене. Заміж не ходила, своїх дітей не було. Так і жила сама. А зараз Юра, онук Оксені мене догодовує.
- Може ще щось хочете розказати?
- Ті, хто у Німеччині були, тоді вірші писали. Ось один:
"Горить лампа, в хаті тихо, уся сім'я спокійно спить,
А мама з горя і печалі сама до себе говорить.
Сидить вона і все сумує і гіркі сльози пролива:
Вже десять місяців минуло, дочки додому ще нема.
Нема її, може не буде, може й живої вже нема,
Мені ніхто не перекаже,я її ждатиму щодня.
А утром встану, де не гляну, куди не вийду - все сама.
Усі дівчата людські дома, моєї донечки нема.
А дочка теж усе сумує і гіркі сльози пролива.
Вона і днями і ночами нещасну долю проклина.
Утром рано поліцаї на роботу нас ведуть,
Ідем ми рано на роботу, схиливши голови усі,
а у очах у нас темніє, як серед темної ночі.
А ляжу спать, то мені сниться батько, мати і сестра,
а за бідного браточка не забуду нікогда.
Бодай ліси ті погоріли, бодай той явір проваливсь,
а ми б жили на Україні з своєю ріднею сміючись.
І мати лампу погасила, бо дума доня її спить,
а про її муки і страдання вона не може позабить.
Липень 2014 року.