01
Поклик подорожі
В цей самий день 11 грудня 1994 року, у який Червона армія суне на Грозний, я у Парижі, перед телевізором. В минулі часи я вирушив би фоторепортером і був би уже у літаку. Я зробив би репортаж подій, як я робив завжди починаючи з 1981 року, спочатку для агенства Гама, потім, як незалежний репортер фрілансер від 1990 року. Але ми у 1994 році, економічна криза на Заході, яка розпочалася з війною у Перській затоці, зменшила видатки на рекламу у пресі. У двох третинах випадків преса не має більше достатньо коштів, що б відшкодувати витрати на репортажі з місця подій, які пропонують фоторепортери. Що б годувати родину я маю працювати на журнал, для якого я не роблю практично жодних новин.
Ото ж я намагаюсь забути про цей нералізований репортаж, коли у травні 1995 року мені дзвонять з цього самого журналу. Головний редактор питає мене, чи я бажаю зробити сюжет про російську армію у Чечні. Не ввагаючись ні хвилини, я збираю речі у рюкзак з яким я завжди подорожую. Два фотоапарати, три об»єктиви, з тридцять плівок, двоє штанів, три сорочки, дві пари шкарпеток, двоє трусів, зубна щітка і мило. У кишенях моєї куртки паспорт і пачка доларів, які стануть у нагоді будь-де на земній кулі, де зелені купюри допомагають вирішити чимало проблем.
Прибувши у Грозний, я зупиняюсь в дуже гостинній родині, що мене більш ніж влаштовує - для родини, я додаткове джерело заробітку, оскількі я сплю в дитячій кімнаті, в той час, як вся родина у вітальні. Всі задоволені: я їм плачу, а мене смачно годують і затишному і беспечному місці. Після того, як я розташувавсь, я прямую в місцевий штаб російської армії, який знаходиться на аеродромі чеченської столиці. Там в мене зустріч з майором, який займається роботою з пресою. Мені швидко стає зрозумілим, що основна діяльність цього антипатичного військового полягає у вициганювані сотні доларів в обмін на кожен додатковий робочий день журналіста.
Він мене все ж таки знайомить з дивовижною жінкою, яка для російських родин займається розшуками тіл загиблих у боях солдатів. Це жінка років 60, така собі бабуся, яку ніщо не може злякати. Кожного дня у супроводі кількох солдатів з лопатами і кирками, у білій блузі вона ходить кварталами Грозного і з напологлевістю розпитує мешканців. Незважаючи на відкриту ворожнечу, яку місцеві мешканці демонструють всьому пов»язаному з росіянами, її впертість завжди дає результати. Як справжній слідчий вона розпитує знову й знову: «тут була стрільба? У який день? Ви пам»ятаєте? Ви пам»ятаєте цього російського офіцера, який кричав так сильно? Ви пам»ятаєте, коли він загинув? Ви можете говорити, не бійтесь! Вам нічого не зроблять.... Кажіть мені правду! Ви нічим не ризикуєте! Ми хочемо тільки знайти тіла, що б відвезти родині.... Він похований десь тут поблизу? Ви здаєте де? Тут? .... тут?». Коли нарешті люди починають свідчити, солдати копають і знаходять тіла в стані розкладу. Вона намагається індетифікувати тіла, риючись по кишеням уніформи, або знімаючи з шій ідентицікаційні номери військових. Часто вона добивається свого: відправляє тіла до родин.
В цей самий день 11 грудня 1994 року, у який Червона армія суне на Грозний, я у Парижі, перед телевізором. В минулі часи я вирушив би фоторепортером і був би уже у літаку. Я зробив би репортаж подій, як я робив завжди починаючи з 1981 року, спочатку для агенства Гама, потім, як незалежний репортер фрілансер від 1990 року. Але ми у 1994 році, економічна криза на Заході, яка розпочалася з війною у Перській затоці, зменшила видатки на рекламу у пресі. У двох третинах випадків преса не має більше достатньо коштів, що б відшкодувати витрати на репортажі з місця подій, які пропонують фоторепортери. Що б годувати родину я маю працювати на журнал, для якого я не роблю практично жодних новин.
Ото ж я намагаюсь забути про цей нералізований репортаж, коли у травні 1995 року мені дзвонять з цього самого журналу. Головний редактор питає мене, чи я бажаю зробити сюжет про російську армію у Чечні. Не ввагаючись ні хвилини, я збираю речі у рюкзак з яким я завжди подорожую. Два фотоапарати, три об»єктиви, з тридцять плівок, двоє штанів, три сорочки, дві пари шкарпеток, двоє трусів, зубна щітка і мило. У кишенях моєї куртки паспорт і пачка доларів, які стануть у нагоді будь-де на земній кулі, де зелені купюри допомагають вирішити чимало проблем.
Прибувши у Грозний, я зупиняюсь в дуже гостинній родині, що мене більш ніж влаштовує - для родини, я додаткове джерело заробітку, оскількі я сплю в дитячій кімнаті, в той час, як вся родина у вітальні. Всі задоволені: я їм плачу, а мене смачно годують і затишному і беспечному місці. Після того, як я розташувавсь, я прямую в місцевий штаб російської армії, який знаходиться на аеродромі чеченської столиці. Там в мене зустріч з майором, який займається роботою з пресою. Мені швидко стає зрозумілим, що основна діяльність цього антипатичного військового полягає у вициганювані сотні доларів в обмін на кожен додатковий робочий день журналіста.
Він мене все ж таки знайомить з дивовижною жінкою, яка для російських родин займається розшуками тіл загиблих у боях солдатів. Це жінка років 60, така собі бабуся, яку ніщо не може злякати. Кожного дня у супроводі кількох солдатів з лопатами і кирками, у білій блузі вона ходить кварталами Грозного і з напологлевістю розпитує мешканців. Незважаючи на відкриту ворожнечу, яку місцеві мешканці демонструють всьому пов»язаному з росіянами, її впертість завжди дає результати. Як справжній слідчий вона розпитує знову й знову: «тут була стрільба? У який день? Ви пам»ятаєте? Ви пам»ятаєте цього російського офіцера, який кричав так сильно? Ви пам»ятаєте, коли він загинув? Ви можете говорити, не бійтесь! Вам нічого не зроблять.... Кажіть мені правду! Ви нічим не ризикуєте! Ми хочемо тільки знайти тіла, що б відвезти родині.... Він похований десь тут поблизу? Ви здаєте де? Тут? .... тут?». Коли нарешті люди починають свідчити, солдати копають і знаходять тіла в стані розкладу. Вона намагається індетифікувати тіла, риючись по кишеням уніформи, або знімаючи з шій ідентицікаційні номери військових. Часто вона добивається свого: відправляє тіла до родин.