(no subject)
П’ятнадцять років тому я залишав авіаційне училище із почуттям величезної огиди до нашої армії в цілому і системи її організації зокрема. І це почуття досі зі мною, десь дуже глибоко, уже на рівні підсвідомості. Саме воно примушує мене труситися щоразу, коли доводиться відвідувати військомат.
Тому коли я зараз читаю розповіді волонтерів про те, що їм доводиться долати задля найменших змін на всіх рівнях, крім найнижчого (рядові-командири), пречудово їх розумію.
Бо переді мною досі стоїть пузатий підполковник, «фахівець» з авіаційного озброєння (насправді, факультет «найслабших» інженерів авіації), який із усією можливою зневагою перед нашою навчальною групою (ми були білі ворони в училищі - надто розумні, набиралися через окрему додаткову співбесіду) намагається мені довести, що свободи не існує, і що я дуже сильно пошкодую, коли піду зі збройних сил та позбавлюся чудових перспектив. А я тоді просто не міг добрати слів, щоб пояснити йому, що усе це навколо нього - не армія, а якийсь невимовний сюр. Де з одного боку ти в бібліотеці читаєш про новітні закордонні розробки високоточного озброєння та революцію в методах планування та ведення військових кнофліктів. А з іншого тут же замість опановування складного цікавого фаху курсанти роблять що завгодно - вночі розгрібають звалища руками чи чистять гнилу картоплю тупими ножами, зранку гребуть сніг стертими скребками чи листя - беззубими граблями, вдень - урочисто ховають мерців чи ремонтують паркани зоопарку… все, що завгодно і якомога менш ефективно, аби тільки не стати тим, на кого мав готуватися. У моєму випадку - інженером з інформаціного та математичного забезпечення автоматизованих систем управління. А тим часом наукові дисертації переважно козляться під копірку, а потім, незалежно від якості, тупо згнивають в сховищах.
І саме тому досі можна ставити риторичні питання: де нині перебуває наша армія, а де - автоматизовані системи управління?
Так от тепер, коли я читаю звіти волонтерів, я їх дуже добре розумію. І по-хорошому заздрю тим курсантам та офіцерам, яким пощастить бути залученими в процес перебудови збройних сил на західні стандарти. Це страшенно цікаво та захопливо! І я міг би бути серед них! Бачити, як підривають совковий шлак з середини, як планують нову систему тилового забезпечення, як нав’язують ефективні принципи прийняття рішень. Брати участь у цих розробках!
Але з іншого боку, я би зараз був підполковником. В кращому випадку - десь в СБУ чи штабі, в гіршому - на замерзлому аеродромі, куди воду привозять раз на тиждень. І я був би частиною цієї системи, яку належить знищити. А чи ніс би я в собі той вогонь, який дозволяв мені сміятися колись з пузатого підполковника, плекаючи найкращі сподіванки на майбутнє поза прогнилою армійською системою відносин? Навряд. І саме тому ніколи не шкодував і жодної хвилини не шкодуватиму, що залишив колись військове училище.
Так що залишається лише порадіти за волонтерів-реформаторів, які пишатимуться справою своїх рук - сучасною потужною армією сучасної країни, де головною цінністю стануть ефективне виконання бойових завдань та життя військовослужбовця-професіонала. І, звісно, порадіти за молодь, якій пощастить служити в цій новій армії, коли вона постане.
А ми вже якось тут, в народному господарстві, потихеньку і з вдячністю.
Тому коли я зараз читаю розповіді волонтерів про те, що їм доводиться долати задля найменших змін на всіх рівнях, крім найнижчого (рядові-командири), пречудово їх розумію.
Бо переді мною досі стоїть пузатий підполковник, «фахівець» з авіаційного озброєння (насправді, факультет «найслабших» інженерів авіації), який із усією можливою зневагою перед нашою навчальною групою (ми були білі ворони в училищі - надто розумні, набиралися через окрему додаткову співбесіду) намагається мені довести, що свободи не існує, і що я дуже сильно пошкодую, коли піду зі збройних сил та позбавлюся чудових перспектив. А я тоді просто не міг добрати слів, щоб пояснити йому, що усе це навколо нього - не армія, а якийсь невимовний сюр. Де з одного боку ти в бібліотеці читаєш про новітні закордонні розробки високоточного озброєння та революцію в методах планування та ведення військових кнофліктів. А з іншого тут же замість опановування складного цікавого фаху курсанти роблять що завгодно - вночі розгрібають звалища руками чи чистять гнилу картоплю тупими ножами, зранку гребуть сніг стертими скребками чи листя - беззубими граблями, вдень - урочисто ховають мерців чи ремонтують паркани зоопарку… все, що завгодно і якомога менш ефективно, аби тільки не стати тим, на кого мав готуватися. У моєму випадку - інженером з інформаціного та математичного забезпечення автоматизованих систем управління. А тим часом наукові дисертації переважно козляться під копірку, а потім, незалежно від якості, тупо згнивають в сховищах.
І саме тому досі можна ставити риторичні питання: де нині перебуває наша армія, а де - автоматизовані системи управління?
Так от тепер, коли я читаю звіти волонтерів, я їх дуже добре розумію. І по-хорошому заздрю тим курсантам та офіцерам, яким пощастить бути залученими в процес перебудови збройних сил на західні стандарти. Це страшенно цікаво та захопливо! І я міг би бути серед них! Бачити, як підривають совковий шлак з середини, як планують нову систему тилового забезпечення, як нав’язують ефективні принципи прийняття рішень. Брати участь у цих розробках!
Але з іншого боку, я би зараз був підполковником. В кращому випадку - десь в СБУ чи штабі, в гіршому - на замерзлому аеродромі, куди воду привозять раз на тиждень. І я був би частиною цієї системи, яку належить знищити. А чи ніс би я в собі той вогонь, який дозволяв мені сміятися колись з пузатого підполковника, плекаючи найкращі сподіванки на майбутнє поза прогнилою армійською системою відносин? Навряд. І саме тому ніколи не шкодував і жодної хвилини не шкодуватиму, що залишив колись військове училище.
Так що залишається лише порадіти за волонтерів-реформаторів, які пишатимуться справою своїх рук - сучасною потужною армією сучасної країни, де головною цінністю стануть ефективне виконання бойових завдань та життя військовослужбовця-професіонала. І, звісно, порадіти за молодь, якій пощастить служити в цій новій армії, коли вона постане.
А ми вже якось тут, в народному господарстві, потихеньку і з вдячністю.