***
Дорогі мої Лільки, Оксанки, Свєтки, Cашки, Cергійки, Володьки…
Ви - як павутинки між пальців, як ямочки на асфальті,
так приємно вас гладити в пам'яті, спотикатись
об майже забуті прізвища,
зустрічати ваші масні автографи у зім’ятих старих розмальовках,
Де ніхто не боявся ще вийти за контури, сонячні мої зайчики,
ще ж так мало прожито, ще не стоптані всі сніги і навіть слідів ще нема,
А ви вже відходите за горизонт, мов приречені кораблі.
Сашко зник у петлі. Сергійко сколовся і спух. Володька - гопнік і псих, жертва системи - і де тепер їхній футбол? Де їхні вицвілі маєчки, збиті колінця, дитячі амбіції?
Лілька стоїть на базарі, - втратила зуби і сором,
Оксанка осіла у штатах, барижку знайшла, народила, сповніла, - ні слуху, ні духу. Свєтку щодня розпинають і зв’язують «очєнь бальшиє люді» - як сама вона запевняє, але платять їй щедро.
Дорогі мої діти перших яскравих кіосків, чи зараз гірчать вам батончики шоколадні - з райськими назвами, чи проміняли б ви всі турбо, дональди, томіджері на далеке проміння свободи, те колюче нещадне проміння - тоді, якби знали, чим усе закінчиться?
Чи вийшли б ви з теплих своїх комуналок, своїх затишних гнізд із проваленими підлогами та щурами, - щоб побачити справжнє лице свободи?
Я бережу ваші кровні фантики з тих часів, коли дефіцитні жуйки передавалися з вуст у вуста, наче таємне знання чи закляття, що відкривається тільки дитячим душам.
Я бережу кольорові кришечки з-під пляшок, наповнених білим, як біль, кефіром, і такі ж кольорові нитки, насмикані із матрацу на безсонній тихій годині…
А ті сухі розчинні напої, ті всі шипучки, що їх виїдали прямо з пакетиків - чи й досі у вас викликають оскому?
Де ви, ельфи весняних дворів? Тут по-іншому пахне земля і зелень, і зашито навіки ваші маленькі роздерті куртки.
Ви стояли разом з батьками в чергах, а потім - самі, а тепер - і по вас назбиралася черга - хвороби, зальоти, борги, - розтягують вас, як товар.
Ви, наче герої тих фільмів, заборонених матерями, - не стільки розбрату, як паніки глядачів - а вимкнути не спішать…
Сонячні мої діти, на нас насувається ватяне небо -
і це вже не страшно.
У кожного свій фінал.
Ви - як павутинки між пальців, як ямочки на асфальті,
так приємно вас гладити в пам'яті, спотикатись
об майже забуті прізвища,
зустрічати ваші масні автографи у зім’ятих старих розмальовках,
Де ніхто не боявся ще вийти за контури, сонячні мої зайчики,
ще ж так мало прожито, ще не стоптані всі сніги і навіть слідів ще нема,
А ви вже відходите за горизонт, мов приречені кораблі.
Сашко зник у петлі. Сергійко сколовся і спух. Володька - гопнік і псих, жертва системи - і де тепер їхній футбол? Де їхні вицвілі маєчки, збиті колінця, дитячі амбіції?
Лілька стоїть на базарі, - втратила зуби і сором,
Оксанка осіла у штатах, барижку знайшла, народила, сповніла, - ні слуху, ні духу. Свєтку щодня розпинають і зв’язують «очєнь бальшиє люді» - як сама вона запевняє, але платять їй щедро.
Дорогі мої діти перших яскравих кіосків, чи зараз гірчать вам батончики шоколадні - з райськими назвами, чи проміняли б ви всі турбо, дональди, томіджері на далеке проміння свободи, те колюче нещадне проміння - тоді, якби знали, чим усе закінчиться?
Чи вийшли б ви з теплих своїх комуналок, своїх затишних гнізд із проваленими підлогами та щурами, - щоб побачити справжнє лице свободи?
Я бережу ваші кровні фантики з тих часів, коли дефіцитні жуйки передавалися з вуст у вуста, наче таємне знання чи закляття, що відкривається тільки дитячим душам.
Я бережу кольорові кришечки з-під пляшок, наповнених білим, як біль, кефіром, і такі ж кольорові нитки, насмикані із матрацу на безсонній тихій годині…
А ті сухі розчинні напої, ті всі шипучки, що їх виїдали прямо з пакетиків - чи й досі у вас викликають оскому?
Де ви, ельфи весняних дворів? Тут по-іншому пахне земля і зелень, і зашито навіки ваші маленькі роздерті куртки.
Ви стояли разом з батьками в чергах, а потім - самі, а тепер - і по вас назбиралася черга - хвороби, зальоти, борги, - розтягують вас, як товар.
Ви, наче герої тих фільмів, заборонених матерями, - не стільки розбрату, як паніки глядачів - а вимкнути не спішать…
Сонячні мої діти, на нас насувається ватяне небо -
і це вже не страшно.
У кожного свій фінал.