***

[pachifika]

Чоловіки, що ходили поряд, лишали всякі дрібниці:
бритви, ножі, запальнички, запахи, навіть лиця
на рушниках - мовляв, бережи та тішся,
може, плакати хоч навчишся.
Чоловіки, що ходили поряд, - лягали незмінно скраю…
Але я й досі - падаю, падаю, відпускаю
кожну долоню - щоразу - мов дійсно сама так хочу.
Бережу їхні звички, їхні чутливі точки
ніби для чогось, а раптом іще згодиться? -
і поступово стає деталлю якась дрібниця…
Але ніхто з них зі мною туди не дійшов, де тисне
непереможне, нестерпно легке дитинство,
там, де у ватяній тьмі пролітають відьми, -
тим, що ходили поряд, цього не видно,
і не було поміж них того одного, кому б я
все розказала про те, як смішним Колумбом
зовсім недавно вивчала відкриту землю
та засинала часто в обіймах з нею,
про візерунки на склі, про маленьку грубку,
що обпалила мою неслухняну руку,
про доброокого пса і коника на колесах -
далі - нема доріг, не буває рейсів…
Те, що лежало глибше, - зринає джайвом.
Бачиш їх?.. Та облиш ти. Не заважай їм.