Безкінечність
Це моя безкінечність, - до перших приходять останні,
замикаючи коло і дражнячи хтивий курсив.
І ніхто не покається в цьому липкому тумані,
і ніхто не отямиться в цій запізнілій росі,
де так важко буває стояти обличчям до слова
у столітті видовищ, у дні непритомних невдах,
де згортаються файли, мов кров, і опасисті сови
роздирають моїх солов’їв у тернових садах.
І ніхто не повернеться з того страшного весілля,
що під п’яні горлання єднає сусідок-дівчат,
над якими віками отруйні закони висіли,
гематоми наказів, червоні подряпини дат.
Але вранці - той самий дзвінок і той самий Бетховен,
наче стільки сплило - а придивишся, - знов припливло.
Що писалось рядками - було апріорі збитковим
та збувалося, билося, й вижило, наче на зло.
Повертає і крутить, як біс, - повертаю в початки,
де повтори ідуть, мов потвори… Втекти би, щоб аж…
(не чужою - своєю) у ніч від безсилля кричати.
Це - моя безкінечність, заклятий багаж, навіжений шабаш…
Тільки люстро нахабно сміялося в очі: «Невже ти
не зростеш у тумані? чи сонця тобі подавай?»,
берегла мовчазну чистоту, як школярка манжети,
і все нищила, нижчала, й… вірила знову в дива.
Ти не дмухай на рани чужі, не загоївши власні
і не вчи виживати, бо я залишилась така,
як тоді, коли все починалося - в першому класі,
де мої помилки лікувала тендітна рука.
Не рятуй - не врятуєш… Зіскочити з цього курсиву
значно важче, ніж просто підсісти на «рок».
Це - моя безкінечність, і я її доти нестиму,
доки стане туману. Допоки триває урок…
замикаючи коло і дражнячи хтивий курсив.
І ніхто не покається в цьому липкому тумані,
і ніхто не отямиться в цій запізнілій росі,
де так важко буває стояти обличчям до слова
у столітті видовищ, у дні непритомних невдах,
де згортаються файли, мов кров, і опасисті сови
роздирають моїх солов’їв у тернових садах.
І ніхто не повернеться з того страшного весілля,
що під п’яні горлання єднає сусідок-дівчат,
над якими віками отруйні закони висіли,
гематоми наказів, червоні подряпини дат.
Але вранці - той самий дзвінок і той самий Бетховен,
наче стільки сплило - а придивишся, - знов припливло.
Що писалось рядками - було апріорі збитковим
та збувалося, билося, й вижило, наче на зло.
Повертає і крутить, як біс, - повертаю в початки,
де повтори ідуть, мов потвори… Втекти би, щоб аж…
(не чужою - своєю) у ніч від безсилля кричати.
Це - моя безкінечність, заклятий багаж, навіжений шабаш…
Тільки люстро нахабно сміялося в очі: «Невже ти
не зростеш у тумані? чи сонця тобі подавай?»,
берегла мовчазну чистоту, як школярка манжети,
і все нищила, нижчала, й… вірила знову в дива.
Ти не дмухай на рани чужі, не загоївши власні
і не вчи виживати, бо я залишилась така,
як тоді, коли все починалося - в першому класі,
де мої помилки лікувала тендітна рука.
Не рятуй - не врятуєш… Зіскочити з цього курсиву
значно важче, ніж просто підсісти на «рок».
Це - моя безкінечність, і я її доти нестиму,
доки стане туману. Допоки триває урок…