http://maysterni.com/publication.php?id=79226

[pachifika]

Я гладила оксамитові спини китів
і чула, як вони плакали
уночі,
коли ми нарешті дізналися,
на чому насправді тримається наш світ.
Кити тремтіли, як наполохані діти
і танули під руками,
а я розуміла,
що нічого не можу зробити,
і нікого не кликала на допомогу.
Я була зраджена, а найбільше - утомлена,
відпустила -
і поклялася
не шукати більше опори.

Ти грався сріблястою запальничкою
у такт блискавці за вікном,
ти був моїм полиновим богом -
і очі твої мали колір абсенту,
тому я від них так сп’яніла,
навіть молитися перестала.

То куди ж ти поїдеш в таку грозу?
Хочеш, вимкнемо телефони і світло,
залишимо тільки французьке кіно
та запах кориці,
як тоді, пам’ятаєш?
Тоді хтось постукав у двері,
і я запитала “Хто?”,
а він мені -
“Жан Кокто!”
О, як ми втішались!
Залишайся, перечекай,
а завтра поїдеш до неї,
щоби знову підставити спину
і тримати новостворений світ.

Я була вже десь високо
і не слухала, як зупиняється повербол
за ребром,
і не бачила, як абонент поза зоною тверезості
обливає бензином ліжко -
потім дивиться, як спалахують
ночі, проведені разом,
як зникає за рогом
сіра Тойота в пацьорках зливи.
Тільки тіні старих китів
пропливали над пожарищем…