шукаю дівчину з єкою їхав нинє в метро
Нині на роботі поповнення.
В директора народився син. Єдино, що йому певно залишилось - дерево посадити.
Думав в процесі свєткування, під коньяк, за роботою - ци йти мені на кіноклуб нині. Хтів відпочити. Доробити довгоочікувані порєдкі, дочитати довгоочікувані книжки.
Али таки пішов. Знав, шо запізнюсь на пів фільму. Знав, шо трохи випивший. Знав, шо втомлений. Али поїхав.
Бо сижу в офісі, думаю: оце я не піду, а потім ше тиждень чикати. Батя буде питати де я, Славко буде питати, врешті туди прийде Шчербинка, Оля, багото Оль. Туди прийде вуйко Микола, Руслан, якісь нові дівчєта. Туди прийде Леся.
І я зрозумів, шо маю для тих людей прийти. Ни так для них, як того що вони мині потрібні. Вони мине любят. Я відчуваю сибе там щасливим. Я можу там понтуватись, жартувати, бути щирим. І мине приймуть.
Я люблю тих людей. Навіть попри консирватизм Володі.
І от я вирішив їхати. Сема година виходжу з офісу. Троха під коньяком. Сідаю в вагом. Відкриваю вже нову книгу, бо вчора попередню дочитав. Тай читаю тоту книгу в вагоні.
Перечитую вчорашню сторінку. Бо вчора як почав читати очі злипались букви стрибали. Був втомлений хотів спати. Типерка букви не стрибали. Читав собі. Дуже зосереджено. До мене повернулась та зосередженість. Якась зібраність. Сконцентрованість. Я дуже уважно перичитував ту сторінку.
Аж раптом на якійсь з зупинок до мого вагону заходить дівчина.
Стає навпроти мене. Підводжу з книжки очі і дивлюсь на ниї. На нийчине обличчя. А та теж дивиться на мене.
Дівчина мого зросту. З приємними теплими очима. Симпатична. Відчуваю дуже добра. Акуратна.
Диветься на мене. Я теж на неньї. А вона знов на мене. Не відводить очі. І я не від воджу.
Так ми дивимось оден на одненького сикунд 45. Якщо можна так довго не кліпати.
Ми не знайомі.
Коли мій погляд сконсентрований, то він дуже сильний. Я то знаю.
А з книжки він такий і був. А вона не відступає. Не відводить очей. Такі добрі оченята.
І оце ми дивимось, а поїзд їде себі. Певно я таки троха пєний ще був.
Я таки смішний. Бо на сорокпєтій сикунді вона починає сміятись. Я відповідно теж. Ми обоє сміємоси .
Я відводжу очи в книгу. Кров мині б'є в голову. Від сорому ци шо? Я троха присоромлений - дівчина на мене так довго дивилася.
Мабуть я теж приємний. Я собі так думаю. Продовжую читати книгу. Мені смішно. Це видно по обличчю. Відчуваю що тота дівчина може на мене раз по раз дивитись. Вона порпається в мобілці, видко пише падрузі про цю пригоду. Про це дивіння в очі.
Я видко таки пєний.
Розумію, що читати книжку вже не можу. Бо відчуваю увагу тотої дівчини. Вона на мене не дивиться. Али вона відчуває мою присутність.
Раптом чую, що зупинка на яку я приїхав - Університет. Я проїхав дві зупинки.
Мині стає ще смішіше. За все це разом. Моє пєнство, тоту дівчину, проїхані зупинки.
Повертаюсь, щоб ввостаннє подивитись на дівчину. Дивлюсь. Дивиться в мобілку, али сама до себе сміється.
Потішно. Виходжу.
По дорозі на кіноклуб, решта дороги думаю: ци мав я з ненью знайомитися. Ци треба було їй щось казати ци ні.
Я міг щось їй сказати на вушко. Бо коли я трохи пєний я сміливий. Шо би я їй сказав? Ти розумієш українську? Ци... Чого ти смієшся.
В тебе ж нихто не народився. А в мене поповненє. Батько може й не я. Али й я теж би вже міг?
а ти мама, дівчинко з метро? Ти маєш діти? Чому ти на мене так дивишся?
Ци я мав подарувати їй своє візинівку? Али вона ж би не подзвонили. Дівчата нимають дзвонити першими. Я був певен цього.
Чи ми мали знайомитись? І для чого? І чи було б це дивне знайомство зміною в моєму житті?
І ще багато питаннь я собі ставив.
Чи реально тоту дівчину знайти? В маленькому Києві. Через соцмережі? Через оголошення на стовпах і метрополітені типу: "шукаю дівчину, яка 22 вересня 2011 року о 19:15- 19:30 їхала в метро в напрямку Хрищатику ци Університету.і дивилася мені в очи 45 сикунд і заміяласи."
Це ж так романтично би виглядало. Оголошення. Шуканнє.
І чи згадуватиме вона, отеє дівчисько з метро, отеньке дивіння в очи і чи вишукуватиме мене через інтеренет і свої зв'язки. А в неньї їх певно багато.
А може вона більше ніколи не буде в Києві. Може вона їхала на вокзал. Десь додому. В Мазепинці ци Угринів, ци Пациків, чи де там ше живут такі дівчата.
І чи згадуватиме вона цього вечора мої очі. Мою посмішку. І чи пронесе це згадування крісь всеньке життє?
Цікаво хто тоту дівчину колись хапне.
І чи напише тоте дивне дівчисько про цею пригоду в своїх соцмирежах?
В директора народився син. Єдино, що йому певно залишилось - дерево посадити.
Думав в процесі свєткування, під коньяк, за роботою - ци йти мені на кіноклуб нині. Хтів відпочити. Доробити довгоочікувані порєдкі, дочитати довгоочікувані книжки.
Али таки пішов. Знав, шо запізнюсь на пів фільму. Знав, шо трохи випивший. Знав, шо втомлений. Али поїхав.
Бо сижу в офісі, думаю: оце я не піду, а потім ше тиждень чикати. Батя буде питати де я, Славко буде питати, врешті туди прийде Шчербинка, Оля, багото Оль. Туди прийде вуйко Микола, Руслан, якісь нові дівчєта. Туди прийде Леся.
І я зрозумів, шо маю для тих людей прийти. Ни так для них, як того що вони мині потрібні. Вони мине любят. Я відчуваю сибе там щасливим. Я можу там понтуватись, жартувати, бути щирим. І мине приймуть.
Я люблю тих людей. Навіть попри консирватизм Володі.
І от я вирішив їхати. Сема година виходжу з офісу. Троха під коньяком. Сідаю в вагом. Відкриваю вже нову книгу, бо вчора попередню дочитав. Тай читаю тоту книгу в вагоні.
Перечитую вчорашню сторінку. Бо вчора як почав читати очі злипались букви стрибали. Був втомлений хотів спати. Типерка букви не стрибали. Читав собі. Дуже зосереджено. До мене повернулась та зосередженість. Якась зібраність. Сконцентрованість. Я дуже уважно перичитував ту сторінку.
Аж раптом на якійсь з зупинок до мого вагону заходить дівчина.
Стає навпроти мене. Підводжу з книжки очі і дивлюсь на ниї. На нийчине обличчя. А та теж дивиться на мене.
Дівчина мого зросту. З приємними теплими очима. Симпатична. Відчуваю дуже добра. Акуратна.
Диветься на мене. Я теж на неньї. А вона знов на мене. Не відводить очі. І я не від воджу.
Так ми дивимось оден на одненького сикунд 45. Якщо можна так довго не кліпати.
Ми не знайомі.
Коли мій погляд сконсентрований, то він дуже сильний. Я то знаю.
А з книжки він такий і був. А вона не відступає. Не відводить очей. Такі добрі оченята.
І оце ми дивимось, а поїзд їде себі. Певно я таки троха пєний ще був.
Я таки смішний. Бо на сорокпєтій сикунді вона починає сміятись. Я відповідно теж. Ми обоє сміємоси .
Я відводжу очи в книгу. Кров мині б'є в голову. Від сорому ци шо? Я троха присоромлений - дівчина на мене так довго дивилася.
Мабуть я теж приємний. Я собі так думаю. Продовжую читати книгу. Мені смішно. Це видно по обличчю. Відчуваю що тота дівчина може на мене раз по раз дивитись. Вона порпається в мобілці, видко пише падрузі про цю пригоду. Про це дивіння в очі.
Я видко таки пєний.
Розумію, що читати книжку вже не можу. Бо відчуваю увагу тотої дівчини. Вона на мене не дивиться. Али вона відчуває мою присутність.
Раптом чую, що зупинка на яку я приїхав - Університет. Я проїхав дві зупинки.
Мині стає ще смішіше. За все це разом. Моє пєнство, тоту дівчину, проїхані зупинки.
Повертаюсь, щоб ввостаннє подивитись на дівчину. Дивлюсь. Дивиться в мобілку, али сама до себе сміється.
Потішно. Виходжу.
По дорозі на кіноклуб, решта дороги думаю: ци мав я з ненью знайомитися. Ци треба було їй щось казати ци ні.
Я міг щось їй сказати на вушко. Бо коли я трохи пєний я сміливий. Шо би я їй сказав? Ти розумієш українську? Ци... Чого ти смієшся.
В тебе ж нихто не народився. А в мене поповненє. Батько може й не я. Али й я теж би вже міг?
а ти мама, дівчинко з метро? Ти маєш діти? Чому ти на мене так дивишся?
Ци я мав подарувати їй своє візинівку? Али вона ж би не подзвонили. Дівчата нимають дзвонити першими. Я був певен цього.
Чи ми мали знайомитись? І для чого? І чи було б це дивне знайомство зміною в моєму житті?
І ще багато питаннь я собі ставив.
Чи реально тоту дівчину знайти? В маленькому Києві. Через соцмережі? Через оголошення на стовпах і метрополітені типу: "шукаю дівчину, яка 22 вересня 2011 року о 19:15- 19:30 їхала в метро в напрямку Хрищатику ци Університету.і дивилася мені в очи 45 сикунд і заміяласи."
Це ж так романтично би виглядало. Оголошення. Шуканнє.
І чи згадуватиме вона, отеє дівчисько з метро, отеньке дивіння в очи і чи вишукуватиме мене через інтеренет і свої зв'язки. А в неньї їх певно багато.
А може вона більше ніколи не буде в Києві. Може вона їхала на вокзал. Десь додому. В Мазепинці ци Угринів, ци Пациків, чи де там ше живут такі дівчата.
І чи згадуватиме вона цього вечора мої очі. Мою посмішку. І чи пронесе це згадування крісь всеньке життє?
Цікаво хто тоту дівчину колись хапне.
І чи напише тоте дивне дівчисько про цею пригоду в своїх соцмирежах?