купу досвідів
Дивацьке це життя.
Думаю про себе. Про людей. Про багато змін. Також інших багато вже на старті.
От я ніколи, особливо в дитинстві, не був здатен на всілякі дурниці, я навіть дуже внутрішньо зневажав людей, які хоч трохи відходили від норм поведінки чи моралі. Від того як мене навчили. Від того як на тодішнього мене мало бути.
Це було в дитинстві.
І лиш тепер, маючи за собою купи досвідів. Далеко не найприємніших (і дуже приємних) я ліпше розумію багато чого. Я ліпше розумію людей - маю потребу більше пробачати, бо сам багато в чому потребую прощення.
Після досвіду багатьох дурниць - відвідуючи вихованців колонії - розумію - я такий як вони. Вони часом ліпші за мене. Я не виправдовую ані їх ані себе. Але ми справді однакові. Вони потребують прощення і я його потребую.
Вони знають чого вони там і я знаю чого я туди їжджу. Інколи після певних поганих, свідомо поганих, діл хочеться просто помитись під водою і добре виспатись. Часом це допомагає, але ніколи зовсім. Ніколи не виліковує докінця.
Я знаю, що виліковує - тому їду в Прилуки і везу це їм. Говоріння, розуміння, слухання. Сам через непевність і багато чого (ще мало вірячи), але їду ділить. Навіть якщо часом пустотою - то хоча б присутністю.
І мені любиться з ними. Я слухаю їхні історії, плани, вислуховую їхні потреби. Говорю до них.
Це взаємне ділення.
Раз мене запитали там: а Ви справді вірите в Бога?
І я змовк. Хапнув ротом повітря. Я здивувався запитанню. Доста щирому. Туремники не вміють бути іншими.
чи я справді вірю в Бога?
Думаю про себе. Про людей. Про багато змін. Також інших багато вже на старті.
От я ніколи, особливо в дитинстві, не був здатен на всілякі дурниці, я навіть дуже внутрішньо зневажав людей, які хоч трохи відходили від норм поведінки чи моралі. Від того як мене навчили. Від того як на тодішнього мене мало бути.
Це було в дитинстві.
І лиш тепер, маючи за собою купи досвідів. Далеко не найприємніших (і дуже приємних) я ліпше розумію багато чого. Я ліпше розумію людей - маю потребу більше пробачати, бо сам багато в чому потребую прощення.
Після досвіду багатьох дурниць - відвідуючи вихованців колонії - розумію - я такий як вони. Вони часом ліпші за мене. Я не виправдовую ані їх ані себе. Але ми справді однакові. Вони потребують прощення і я його потребую.
Вони знають чого вони там і я знаю чого я туди їжджу. Інколи після певних поганих, свідомо поганих, діл хочеться просто помитись під водою і добре виспатись. Часом це допомагає, але ніколи зовсім. Ніколи не виліковує докінця.
Я знаю, що виліковує - тому їду в Прилуки і везу це їм. Говоріння, розуміння, слухання. Сам через непевність і багато чого (ще мало вірячи), але їду ділить. Навіть якщо часом пустотою - то хоча б присутністю.
І мені любиться з ними. Я слухаю їхні історії, плани, вислуховую їхні потреби. Говорю до них.
Це взаємне ділення.
Раз мене запитали там: а Ви справді вірите в Бога?
І я змовк. Хапнув ротом повітря. Я здивувався запитанню. Доста щирому. Туремники не вміють бути іншими.
чи я справді вірю в Бога?