кульпарківлялялягрибочки
сьогодні (себто вже вчора) мала нагоду пройтись психіатричною лікарнею та прилеглими територіями. Ніби нічого такого, якісь будівлі, сніг, дерева і все як всюди - але моторошно. Купка хворих на прогулянці. Потім вони проходили повз, дуже близько, щось наспівували і дивились так, наче це були не люди, а якісь ходячі сардельки з приклеєними іграшковими очима. Всі були дуже схожі. Фактично одне і те ж обличчя.
На одному з поверхів спав пес.
Всередині все зачинено, всі двері мають дзвінок і дірочку, крізь яку на тебе подивляться, перш ніж відчинити, санітари.
Тут питають "ким ви будете?" (психом? родичем? товаришем? заблукалим тілом? чи ще зі справжніми очима?)
сьогодні я вперше тушкувала гливи (гриби такі) в сметані. На той час відвідини психлікарні вже вивітрилися з думок.
зараз ніч. В моєму шлунку вже жодної згадки про ті гриби. Мозок не працює як шлунок - він завжди собі щось та й згадає. Ніколи не перетравить до кінця. Ніколи не переповниться. Ненажера.
На одному з поверхів спав пес.
Всередині все зачинено, всі двері мають дзвінок і дірочку, крізь яку на тебе подивляться, перш ніж відчинити, санітари.
Тут питають "ким ви будете?" (психом? родичем? товаришем? заблукалим тілом? чи ще зі справжніми очима?)
сьогодні я вперше тушкувала гливи (гриби такі) в сметані. На той час відвідини психлікарні вже вивітрилися з думок.
зараз ніч. В моєму шлунку вже жодної згадки про ті гриби. Мозок не працює як шлунок - він завжди собі щось та й згадає. Ніколи не перетравить до кінця. Ніколи не переповниться. Ненажера.