Три дні в Білорусі. 3. Садіння картоплі і трохи житейських історій
Замість епіграфа:
"Хлопец пашаньку пахае, ой-ё-ёй. Ў яго сошанька крывая, ой, Божа ж мой."
"А чий то кінь стоїть..."
(з білоруського і українського фольклору).
Нагадаю тим, хто не читав попередніх двох постів: моїй свекрусі 87 років, живе вона в Гомельській обл., в зоні добровільного відселення.
Так вийшло, що хоч я в невістках вже не один і не два десятки років, але ні разу не брала участь у весняних роботах. Зате в копанні картоплі - кілька разів, причому, коли ще була юною студенткою, молода, дурна, намагалась сподобатись свекрусі, працювала нарівні з усіма, в перший день копання вибрала 81 відро. Враховуючи, що й в школі, і в інституті була звільнена від фізкультури, після такого марафону я була ніяка. На другий і наступні дні (а їх було шість) вибирала по 55-60 відер. От такі там масштабчики були, коли ще була корова, качки, двоє кабанчиків. Зараз - лише кури. Тому й площа менша.
А в саджанні навіть Льоня, мій чоловік, далеко не кожного року брав участь. Чому? - По-перше, ніякого зв"язку, крім листів, а вони через кордон можуть і місяць йти. Це років 2-3 тому в сусідки з"явився мобільний телефон, через нього й дізнаємось дату посадки.
По-друге, в цьому не було особливої потреби навіть 4-5 років тому. Мати наша, коли ми приїздили, казала: "А я в гэтам гаду пасадзіла 9 (11) агародав". Льоня питає, чи й в неї теж було 9 (11) помічників, ні, двоє-троє, як завжди, і орачі. "Так чаго ж вы всем сеете, а вам нет?" - "Так просят же". От така наша баба Катя, безвідказна. А десь після 83-84 років "наша матка", вона ж "маці" (білоруською) трохи ослабла.
1. Почнемо спочатку. Це - не яка-небуть "загряниця", це - дорога з Чернігова на Славутич і на пункт пропуску Комарин.
2. В Білорусі все зорано, все засіяно. Але вітер сильний, справжня пилова буря.
3. В двох місцях ми мало не зупинялися, нічого не було видно. В таку бурю їхати значно важче, ніж в туман.
4.
5. Як завжди, наші прикордонники і митники оформили нас за 12 хв., білоруські теж, як завжди, тримали нас 1 год. 5 хв., в них чомусь не буває менше 40 хв.
На зустрічну смугу на митниці стали в"їжджати машини з Чорнобиля (так 3,5 роки щодня виїжджала і в"їжджала наша Анжеліка). І кожна друга машина - або з синьо-жовтим прапорцем, або у вишиванці, троллять "ватних" білорусів (а "ватності" там, на жаль, чимало). Ну, ми теж зі стрічечкою на дзеркалі.
Приїхали ми в село по обіді, як домовлялись (бо зранку в мене англійські курси). Звечора вирішили скопати якомога більше, щоб на завтра менше залишилось. Копається за хатою, і в інших місцях, де кінь не пройде. А це територійка, майже як вся наша дача, але на дачі ми стільки не копаємо, в нас культиватор. Я ще заодно і обрізала суху смородину, малину, викорчувала вишеньку... До темноти копали.
Коли вранці я глянула на цю кількість посадкової картоплі, "обалдєла". Вісім мішків по два відра. Ми за рік удвох з"їдаємо менше.
А ми садимо на дачі 75 штук, й вистачає на літо і на весь вересень. В цьому році купили нової, тому посадили аж 120 штук.
6. Як на мій некомпетентний погляд, організовано не дуже розумно. Наприклад, господар у кобили один (і його тут нема), а орачі інші, вони навіть не знали її на ім"я- по-батькові. Дивіться , що було далі.
Тут відео початку процесу, 43 сек. Це орють під грядки, під гарбузи й кукурудзу. Тому саджальщики картоплі працюють глядачами. Раніше було 40 соток городу, і майже весь засаджений картоплею. Зараз - менше 20 соток.
Посилання на YouTube
7. Он , аж до тої зеленої грушки - колишній город. А справа - колишній магазин (вже два роки приїздить тільки автолавка), а ще раніше, в 60-х роках, там була початкова школа. А Льоня вставав рано, і прагнення до знань було, мабуть, сильне. Залазив у кватирку, сідав за парту. Вчителька відчиняє школу, а учень вже сидить :) Відмінником не був.
Повертаємось до оранки. Почався досить швидкий процес, таких рядків треба посадити 16-17 (щороку умовляємо садити менше, але безрезультатно).
Попереду йде помічниця, Ніна, я вам про неї далі розповім. Колись наша Анжеліка про неї сказала: "Якщо є рай, то Ніна буде там". В кадр вона не потрапила. Тут - Льоня, а он, за яблунькою і наша мати підпряглась.
Ох, ці баби! Льоня вже на неї й голос підвищував, щоб не перетруждалась, без неї впорались би. Але ж сама звикла працювати до впаду, і щоб інші так само.
В мене чудова свекруха, але вперта, як майже всі малоосвічені баби, треба, щоб все було так, як вони роблять вже 70 років, а того, що результат виходить такий же, а то й гірший, ніж 70 років тому, бачити не хочуть.
Ось приклад: Анжеліка колись розповідала, як її друзі захотіли купити своїй матері доїльний апарат, бо та тримає 2-3 корови, а з роками ж не молодіє. Умовляли два роки! Купили. А потім мати казала: "І як я раніше вручну доїла?".
Моя свекруха - мати для нас обох, моя мама померла, коли мені був 21 рік. І свекруха, людина роботяща і безкорислива, завжди про нас турбувалась, чим могла, допомагала. В голодні для нас роки 1997-99 ми фізично вижили завдяки цій білоруській пенсіонерці. А яке тяжке життя вона прожила в "процвітаючій" радянській Білорусі, а під час війни - в Карелії і на Вологодщині, то можна роман написати. І трудова біографія мого чоловіка почалась в колгоспі з семи років. Звичайно, це ніде не зафіксовано, в стаж не рахується, але справжніх канікул ніколи не мав, працював у полі.
Спочатку я для неї була "яна девка гарадская, к сельской жизни не приученная". ("янА" - це "вона") Добре, що ми живемо далеко один від одного, а не в одній квартирі (так само мої батьки не жили зі свекрухами й тещами, так і ми, так і наша дитина), бачимось раз на 1-2 місяці, потихеньку стали краще розуміти одна одну.
Чимало років я була не в авторитеті, бо що я, "гарадская", (хоч, насправді, не зовсім) можу розуміти в житті, хоч і працюю, і дім веду, і дитина моя школу закінчила... Але пройшло якихось з тридцять років, і я - не просто авторитет, а великий авторитет. Коли Льоня щось в матері питає, як зробити, чи куди посіяти, відповідь "як Оля скаже"
Так, що дівчата, якщо не складаються стосунки зі свекрухами, почекайте років з 30-35.
8. Таких рядків буде 16. Як добре, що посадили не вісім мішків, а чотири.
9. Але зоравши те, що ви бачили на відео, і ці пару рядків, кобила стала, як вкопана. Як ослик у Шурика.
Поганяли її тільки словами. Один запропонував, може, грудочкою по ній кинути. Другий сказав, що тоді так побігти може, що не доженеш. Мату майже не було.
Льоня помітив, що коли вона оре, в неї аж ноги трусяться.
Ніна, як людина компетентна, сказала, що, схоже, що кобила колись підірвалась, вона для оранки не годиться, її, мабуть, тільки у возика запрягають.
Розпрягли, прив"язали поруч, на закинтутому городі, пішли шукати іншого коня.
10. Знайшли, значно більшого, і явно сильнішого. Це теж кобила. Але на її шию той хомут малий, треба йти на "хєрму" (так в селі ферму називають) за хомутом. (А он і Ніна в кадрі.)
11. А "хєрма" та аж он де, голубіє за сараєм.
12. Нарешті процес пішов по-справжньому. Але раптом і ця кобила стала, як вкопана.
Аж їхав мимо її господар, на іномарці, в чистому одязі. Він там і завфермою, і зав. колгоспною АЗС, і ще чимось керує. Прийшов, сказав, що нормальна кобила, вчора орала в іншому селі. Наказав принести віжки замість повода. Принесли, і за допомогою віжок і багаторазової допомоги якоїсь там матері (голосно так, недарма його по-вуличному кличуть Звоночком), кобила стала нормально орати. Звоночок поїхав.
13. І наче все йшло добре після його від"їзду. А під кінець вона знову застопорилась, хоч вже й обід на столі. І не перевтомлена, а просто нема настрою. Ледве умовили конячку закінчити. Зазвичай, після посадки картоплі сідають обідати зразу після 12 год., а зараз мало не о 15-й.
Я наївно думала, що принесуть борону і заборонують конем. Аж ні! Льоня все граблями боронував (крім території, де картопля). Наорали такого рельєфу! Ніна сказала, що плуг поганий. Ну, я вже й лопатою підкидала з бугрів у ямки... Розважились. А, взагалі, моя основна робота була - копати, сіяти моркву, буряк, цибулю.
14. А це, через дорогу, хата Ніни. Прізвище в неї таке ж, як у нас, але ступінь родинних стосунків ніхто не пам"ятає.
Живе сама, ніколи не була одружена. До неї й сватались, але вона казала "нашто мне гэтые алкоголики". Баби про неї кажуть "харошая дєвка". Звичайно, для тих, кому за 80, вона "дєвка", бо їй всього 55.
Кілька останніх років жила практично на натуральному господарстві, вирощувала двох кабанчиків, сама не їла, здавала, щоб мати якісь гроші. І брат, що живе в Росії, допомагав трохи грошима.
Чому в остані роки не працювала? - Не могла дивитись на ті крадіжки, що процвітали на фермі, і корми крадуть, і поросят... А Ніна, ще коли працювала, навпаки, з дому носила теплу їжу колгоспним поросяткам.
Нарешті, 2 місяці тому, почала отримувати пенсію, виручило по стажу те, що їздила на три роки на Сахалін, до брата, там працювала на будівництві.
Ніна - майстер на всі руки, всю чоловічу роботу вміє. Бачите, яка в неї акуратна хата.
І паркан сама робила, під шнурочок.
Колись одній бабі, в якої син пиячив і матері не допомагав, прибудувала до хати сіни, бо в тої був вхід просто з двору в кімнату, холодно було. Ніяких грошей вона не бере. Нашій матері зробила нового ослінчика і ще таку конструкцію, що нагадує гібрид драбини і трибуни, щоб залазити нагору, заслінку в грубці зачиняти. Дуже якісна конструкція, наче справжній тесля робив. І це все без електроінструмента.
15. А ще вона вирішила на вільній частині свого городу посадити парк. В селі і біля нього нема ні лісу, ні гайочка. Навіть лісосмугу, що вздовж дороги, минулого року вирубали. Ніна сказала, що колись її вже не буде, а парк залишиться. Іноді його лісом називаємо, бо там вже й гриби водяться. От такий він зараз. А щоб всілякі алкоголіки туди не ходили, сама весь обгородила таким же рівнесеньким парканом, як і двір. Хоче там ще й альтанку збудувати.
Тут є берези, дубки, сосна одна велика, а одна маленька, вижила з тих двох, що ми привезли, ( в нас на городі насіялись), одна через два роки пропала, а друга росте, багато ліщини. Ніна б не проти акації, але нелегко рослини перевозити через кордон.
16. Ось такий порядок між парком і городом. Сама вона садить картоплю під лопату. Щоб допомогти нашій матері, кинула свою роботу. А після обіду до неї прийшли з сільради, "загадали" побілити старі яблуні в садибі, де хата вже закопана, господарів нема, а садиба - просто на в"їзді до села, вид псує. І хоч Ніна сама каже, що хто робить, того й "припахивають", і що як вона просила, щоб їй траву скосили біля двору, коли всім косили, так вона не колгоспниця, їй "не положено", а як дерева білити - то до неї. Але пішла білити, безкоштовно. Надвечір свекруха нам казала, що в Ніни аж очі попухли від вапна, щітка погана, бризкала.
17. Іду по вулиці.
18. У цієї хати є господар, хоч він тут і не живе, тому її не будуть закопувати.
19. А ці дві, скоріш за все, закопають.
20. Тут зразу видно, що живуть люди.
21. А тут жила наша родичка, баба Мар"я, хороша людина, дожила до 97 років, померла й похована в Чернігові. А від хати і саду й сліду не залишилось.
22.
23. І "всюди буйно квітне черемшина".
От таке життя в білоруському селі, обпаленому Чорнобилем.
Увечері піч була тепла. Чоловік і мати пішли спати, а я - на піч, хребет прогрівати після тяжких трудів і дивитись на планшеті фільм "Вікторія і Альберт". Давно я кіно не дивилась. Добре, що інтернету там нема.
Завтра - в Гомель.
Три дні в Білорусі. 1. Анонс
Три дні в Білорусі. 2.Чорнобильський слід
"Хлопец пашаньку пахае, ой-ё-ёй. Ў яго сошанька крывая, ой, Божа ж мой."
"А чий то кінь стоїть..."
(з білоруського і українського фольклору).
Нагадаю тим, хто не читав попередніх двох постів: моїй свекрусі 87 років, живе вона в Гомельській обл., в зоні добровільного відселення.
Так вийшло, що хоч я в невістках вже не один і не два десятки років, але ні разу не брала участь у весняних роботах. Зате в копанні картоплі - кілька разів, причому, коли ще була юною студенткою, молода, дурна, намагалась сподобатись свекрусі, працювала нарівні з усіма, в перший день копання вибрала 81 відро. Враховуючи, що й в школі, і в інституті була звільнена від фізкультури, після такого марафону я була ніяка. На другий і наступні дні (а їх було шість) вибирала по 55-60 відер. От такі там масштабчики були, коли ще була корова, качки, двоє кабанчиків. Зараз - лише кури. Тому й площа менша.
А в саджанні навіть Льоня, мій чоловік, далеко не кожного року брав участь. Чому? - По-перше, ніякого зв"язку, крім листів, а вони через кордон можуть і місяць йти. Це років 2-3 тому в сусідки з"явився мобільний телефон, через нього й дізнаємось дату посадки.
По-друге, в цьому не було особливої потреби навіть 4-5 років тому. Мати наша, коли ми приїздили, казала: "А я в гэтам гаду пасадзіла 9 (11) агародав". Льоня питає, чи й в неї теж було 9 (11) помічників, ні, двоє-троє, як завжди, і орачі. "Так чаго ж вы всем сеете, а вам нет?" - "Так просят же". От така наша баба Катя, безвідказна. А десь після 83-84 років "наша матка", вона ж "маці" (білоруською) трохи ослабла.
1. Почнемо спочатку. Це - не яка-небуть "загряниця", це - дорога з Чернігова на Славутич і на пункт пропуску Комарин.
2. В Білорусі все зорано, все засіяно. Але вітер сильний, справжня пилова буря.
3. В двох місцях ми мало не зупинялися, нічого не було видно. В таку бурю їхати значно важче, ніж в туман.
4.
5. Як завжди, наші прикордонники і митники оформили нас за 12 хв., білоруські теж, як завжди, тримали нас 1 год. 5 хв., в них чомусь не буває менше 40 хв.
На зустрічну смугу на митниці стали в"їжджати машини з Чорнобиля (так 3,5 роки щодня виїжджала і в"їжджала наша Анжеліка). І кожна друга машина - або з синьо-жовтим прапорцем, або у вишиванці, троллять "ватних" білорусів (а "ватності" там, на жаль, чимало). Ну, ми теж зі стрічечкою на дзеркалі.
Приїхали ми в село по обіді, як домовлялись (бо зранку в мене англійські курси). Звечора вирішили скопати якомога більше, щоб на завтра менше залишилось. Копається за хатою, і в інших місцях, де кінь не пройде. А це територійка, майже як вся наша дача, але на дачі ми стільки не копаємо, в нас культиватор. Я ще заодно і обрізала суху смородину, малину, викорчувала вишеньку... До темноти копали.
Коли вранці я глянула на цю кількість посадкової картоплі, "обалдєла". Вісім мішків по два відра. Ми за рік удвох з"їдаємо менше.
А ми садимо на дачі 75 штук, й вистачає на літо і на весь вересень. В цьому році купили нової, тому посадили аж 120 штук.
6. Як на мій некомпетентний погляд, організовано не дуже розумно. Наприклад, господар у кобили один (і його тут нема), а орачі інші, вони навіть не знали її на ім"я- по-батькові. Дивіться , що було далі.
Тут відео початку процесу, 43 сек. Це орють під грядки, під гарбузи й кукурудзу. Тому саджальщики картоплі працюють глядачами. Раніше було 40 соток городу, і майже весь засаджений картоплею. Зараз - менше 20 соток.
Посилання на YouTube
Click to view7. Он , аж до тої зеленої грушки - колишній город. А справа - колишній магазин (вже два роки приїздить тільки автолавка), а ще раніше, в 60-х роках, там була початкова школа. А Льоня вставав рано, і прагнення до знань було, мабуть, сильне. Залазив у кватирку, сідав за парту. Вчителька відчиняє школу, а учень вже сидить :) Відмінником не був.
Повертаємось до оранки. Почався досить швидкий процес, таких рядків треба посадити 16-17 (щороку умовляємо садити менше, але безрезультатно).
Попереду йде помічниця, Ніна, я вам про неї далі розповім. Колись наша Анжеліка про неї сказала: "Якщо є рай, то Ніна буде там". В кадр вона не потрапила. Тут - Льоня, а он, за яблунькою і наша мати підпряглась.
Ох, ці баби! Льоня вже на неї й голос підвищував, щоб не перетруждалась, без неї впорались би. Але ж сама звикла працювати до впаду, і щоб інші так само.
В мене чудова свекруха, але вперта, як майже всі малоосвічені баби, треба, щоб все було так, як вони роблять вже 70 років, а того, що результат виходить такий же, а то й гірший, ніж 70 років тому, бачити не хочуть.
Ось приклад: Анжеліка колись розповідала, як її друзі захотіли купити своїй матері доїльний апарат, бо та тримає 2-3 корови, а з роками ж не молодіє. Умовляли два роки! Купили. А потім мати казала: "І як я раніше вручну доїла?".
Моя свекруха - мати для нас обох, моя мама померла, коли мені був 21 рік. І свекруха, людина роботяща і безкорислива, завжди про нас турбувалась, чим могла, допомагала. В голодні для нас роки 1997-99 ми фізично вижили завдяки цій білоруській пенсіонерці. А яке тяжке життя вона прожила в "процвітаючій" радянській Білорусі, а під час війни - в Карелії і на Вологодщині, то можна роман написати. І трудова біографія мого чоловіка почалась в колгоспі з семи років. Звичайно, це ніде не зафіксовано, в стаж не рахується, але справжніх канікул ніколи не мав, працював у полі.
Спочатку я для неї була "яна девка гарадская, к сельской жизни не приученная". ("янА" - це "вона") Добре, що ми живемо далеко один від одного, а не в одній квартирі (так само мої батьки не жили зі свекрухами й тещами, так і ми, так і наша дитина), бачимось раз на 1-2 місяці, потихеньку стали краще розуміти одна одну.
Чимало років я була не в авторитеті, бо що я, "гарадская", (хоч, насправді, не зовсім) можу розуміти в житті, хоч і працюю, і дім веду, і дитина моя школу закінчила... Але пройшло якихось з тридцять років, і я - не просто авторитет, а великий авторитет. Коли Льоня щось в матері питає, як зробити, чи куди посіяти, відповідь "як Оля скаже"
Так, що дівчата, якщо не складаються стосунки зі свекрухами, почекайте років з 30-35.
8. Таких рядків буде 16. Як добре, що посадили не вісім мішків, а чотири.
9. Але зоравши те, що ви бачили на відео, і ці пару рядків, кобила стала, як вкопана. Як ослик у Шурика.
Поганяли її тільки словами. Один запропонував, може, грудочкою по ній кинути. Другий сказав, що тоді так побігти може, що не доженеш. Мату майже не було.
Льоня помітив, що коли вона оре, в неї аж ноги трусяться.
Ніна, як людина компетентна, сказала, що, схоже, що кобила колись підірвалась, вона для оранки не годиться, її, мабуть, тільки у возика запрягають.
Розпрягли, прив"язали поруч, на закинтутому городі, пішли шукати іншого коня.
10. Знайшли, значно більшого, і явно сильнішого. Це теж кобила. Але на її шию той хомут малий, треба йти на "хєрму" (так в селі ферму називають) за хомутом. (А он і Ніна в кадрі.)
11. А "хєрма" та аж он де, голубіє за сараєм.
12. Нарешті процес пішов по-справжньому. Але раптом і ця кобила стала, як вкопана.
Аж їхав мимо її господар, на іномарці, в чистому одязі. Він там і завфермою, і зав. колгоспною АЗС, і ще чимось керує. Прийшов, сказав, що нормальна кобила, вчора орала в іншому селі. Наказав принести віжки замість повода. Принесли, і за допомогою віжок і багаторазової допомоги якоїсь там матері (голосно так, недарма його по-вуличному кличуть Звоночком), кобила стала нормально орати. Звоночок поїхав.
13. І наче все йшло добре після його від"їзду. А під кінець вона знову застопорилась, хоч вже й обід на столі. І не перевтомлена, а просто нема настрою. Ледве умовили конячку закінчити. Зазвичай, після посадки картоплі сідають обідати зразу після 12 год., а зараз мало не о 15-й.
Я наївно думала, що принесуть борону і заборонують конем. Аж ні! Льоня все граблями боронував (крім території, де картопля). Наорали такого рельєфу! Ніна сказала, що плуг поганий. Ну, я вже й лопатою підкидала з бугрів у ямки... Розважились. А, взагалі, моя основна робота була - копати, сіяти моркву, буряк, цибулю.
14. А це, через дорогу, хата Ніни. Прізвище в неї таке ж, як у нас, але ступінь родинних стосунків ніхто не пам"ятає.
Живе сама, ніколи не була одружена. До неї й сватались, але вона казала "нашто мне гэтые алкоголики". Баби про неї кажуть "харошая дєвка". Звичайно, для тих, кому за 80, вона "дєвка", бо їй всього 55.
Кілька останніх років жила практично на натуральному господарстві, вирощувала двох кабанчиків, сама не їла, здавала, щоб мати якісь гроші. І брат, що живе в Росії, допомагав трохи грошима.
Чому в остані роки не працювала? - Не могла дивитись на ті крадіжки, що процвітали на фермі, і корми крадуть, і поросят... А Ніна, ще коли працювала, навпаки, з дому носила теплу їжу колгоспним поросяткам.
Нарешті, 2 місяці тому, почала отримувати пенсію, виручило по стажу те, що їздила на три роки на Сахалін, до брата, там працювала на будівництві.
Ніна - майстер на всі руки, всю чоловічу роботу вміє. Бачите, яка в неї акуратна хата.
І паркан сама робила, під шнурочок.
Колись одній бабі, в якої син пиячив і матері не допомагав, прибудувала до хати сіни, бо в тої був вхід просто з двору в кімнату, холодно було. Ніяких грошей вона не бере. Нашій матері зробила нового ослінчика і ще таку конструкцію, що нагадує гібрид драбини і трибуни, щоб залазити нагору, заслінку в грубці зачиняти. Дуже якісна конструкція, наче справжній тесля робив. І це все без електроінструмента.
15. А ще вона вирішила на вільній частині свого городу посадити парк. В селі і біля нього нема ні лісу, ні гайочка. Навіть лісосмугу, що вздовж дороги, минулого року вирубали. Ніна сказала, що колись її вже не буде, а парк залишиться. Іноді його лісом називаємо, бо там вже й гриби водяться. От такий він зараз. А щоб всілякі алкоголіки туди не ходили, сама весь обгородила таким же рівнесеньким парканом, як і двір. Хоче там ще й альтанку збудувати.
Тут є берези, дубки, сосна одна велика, а одна маленька, вижила з тих двох, що ми привезли, ( в нас на городі насіялись), одна через два роки пропала, а друга росте, багато ліщини. Ніна б не проти акації, але нелегко рослини перевозити через кордон.
16. Ось такий порядок між парком і городом. Сама вона садить картоплю під лопату. Щоб допомогти нашій матері, кинула свою роботу. А після обіду до неї прийшли з сільради, "загадали" побілити старі яблуні в садибі, де хата вже закопана, господарів нема, а садиба - просто на в"їзді до села, вид псує. І хоч Ніна сама каже, що хто робить, того й "припахивають", і що як вона просила, щоб їй траву скосили біля двору, коли всім косили, так вона не колгоспниця, їй "не положено", а як дерева білити - то до неї. Але пішла білити, безкоштовно. Надвечір свекруха нам казала, що в Ніни аж очі попухли від вапна, щітка погана, бризкала.
17. Іду по вулиці.
18. У цієї хати є господар, хоч він тут і не живе, тому її не будуть закопувати.
19. А ці дві, скоріш за все, закопають.
20. Тут зразу видно, що живуть люди.
21. А тут жила наша родичка, баба Мар"я, хороша людина, дожила до 97 років, померла й похована в Чернігові. А від хати і саду й сліду не залишилось.
22.
23. І "всюди буйно квітне черемшина".
От таке життя в білоруському селі, обпаленому Чорнобилем.
Увечері піч була тепла. Чоловік і мати пішли спати, а я - на піч, хребет прогрівати після тяжких трудів і дивитись на планшеті фільм "Вікторія і Альберт". Давно я кіно не дивилась. Добре, що інтернету там нема.
Завтра - в Гомель.
Три дні в Білорусі. 1. Анонс
Три дні в Білорусі. 2.Чорнобильський слід