Якими ми стали (про нього, про неї, про нас)
Вірші про інших/іншим. Не знаю, чиїх думок і почуттів у них більше - людей, із якими спілкуюся подумки, чи моїх… Давненьке, дописалося з-поміж іншого - важко згадувати тодішні стани-переживання-задуми... Але ж не відпускає...
Остригаєш волосся - великий шматок життя.
Вириваєш бур'ян із коренем на узбіччя.
Вже так звично мовчати, від рідних ховати відчай.
І так дивно вертатись до того, що вже відтяв…
Дозволяєш собі бути тим, ким давно хотів.
Заборони, табу, обмеження - йдуть до дідька.
Одиниці, чий голос важив, і ті, ким жив -
Навіть їм не поправу вже ставити в тобі мітки.
Алергія на чужий осуд і вказівки,
Безпричинні сльози, зайві слова, вагання...
У тобі все чітко. Навіщо, для кого, з ким -
Перший біль буде знаковим і, вочевидь, останнім.
Не потрібні слова. Та й люди - все менше, втім
Досі хочеш, щоб хтось куйовдив твоє волосся
І тримався за руку, і зігрівав твій дім,
І наповнював зиму й літо, весну і осінь…
Це так дивно - дивитись ніби зі сторони,
Як життя проминає, ти йому - радше свідок.
Відкидаючи зайве, віриш, що щось змінив.
І що краще і кращі йтимуть у свій час слідом.
(24.07…+26.09.12, ранки)
А це навіялось одним діалогом і низкою спостережень...
Якими ми стали - самі б не повірили в те ще декілька років тому, а тепер визнаємо. Простіші, черствіші, все рідше із кимось взаємо-… Загострюєм зубки, нарощуєм імунітет. Все менше себе віддаємо, даруємо тим, хто не віддається натомість і йде самотою. Свій простір відстоюєм і усвідомлення "хто я". І сили свої бережемо - сягнути мети.
Все більше ховаєм надії, вразливі місця. Все менше довіри словам, але й справи бентежать. І нам уже звично виходити за власні межі, із зони комфорту, хоч звичність і не до лиця… В нас тисяча справ і обов’язків, менше снаги. Наївні дівчатка - вже світом покусані пані. А хлопці завзяті - вже втомлені, злі або п’яні, так, ніби турботи надмір додали їм ваги.
Ми ті ж - але інші, нас очі іще видають, а усмішки - сховок для всіх не проявлених значень. Хоч більше зв’язків, але менше жаданих побачень. Хоч більшає знань, усе неоднозначніша суть.
…Ми стали практичніші. Те, чого вчили батьки, тепер видається правдивішим, ніж у юнацтві. Чи за течією, чи проти, чи здатись, чи в наступ - наш вибір, і не звітувати нам ні перед ким, крім себе самих. Тож виборюємо власний шлях. Щоб бути собою, щасливими і "у потоці". Давно не відмінники на показовім уроці. Експериментатори - Бог про таких помишляв.
(31.08+26.09.12)
ps: Музика поруч: Siempre Me Quedara ("Щоразу, коли я залишаюсь")
Остригаєш волосся - великий шматок життя.
Вириваєш бур'ян із коренем на узбіччя.
Вже так звично мовчати, від рідних ховати відчай.
І так дивно вертатись до того, що вже відтяв…
Дозволяєш собі бути тим, ким давно хотів.
Заборони, табу, обмеження - йдуть до дідька.
Одиниці, чий голос важив, і ті, ким жив -
Навіть їм не поправу вже ставити в тобі мітки.
Алергія на чужий осуд і вказівки,
Безпричинні сльози, зайві слова, вагання...
У тобі все чітко. Навіщо, для кого, з ким -
Перший біль буде знаковим і, вочевидь, останнім.
Не потрібні слова. Та й люди - все менше, втім
Досі хочеш, щоб хтось куйовдив твоє волосся
І тримався за руку, і зігрівав твій дім,
І наповнював зиму й літо, весну і осінь…
Це так дивно - дивитись ніби зі сторони,
Як життя проминає, ти йому - радше свідок.
Відкидаючи зайве, віриш, що щось змінив.
І що краще і кращі йтимуть у свій час слідом.
(24.07…+26.09.12, ранки)
А це навіялось одним діалогом і низкою спостережень...
Якими ми стали - самі б не повірили в те ще декілька років тому, а тепер визнаємо. Простіші, черствіші, все рідше із кимось взаємо-… Загострюєм зубки, нарощуєм імунітет. Все менше себе віддаємо, даруємо тим, хто не віддається натомість і йде самотою. Свій простір відстоюєм і усвідомлення "хто я". І сили свої бережемо - сягнути мети.
Все більше ховаєм надії, вразливі місця. Все менше довіри словам, але й справи бентежать. І нам уже звично виходити за власні межі, із зони комфорту, хоч звичність і не до лиця… В нас тисяча справ і обов’язків, менше снаги. Наївні дівчатка - вже світом покусані пані. А хлопці завзяті - вже втомлені, злі або п’яні, так, ніби турботи надмір додали їм ваги.
Ми ті ж - але інші, нас очі іще видають, а усмішки - сховок для всіх не проявлених значень. Хоч більше зв’язків, але менше жаданих побачень. Хоч більшає знань, усе неоднозначніша суть.
…Ми стали практичніші. Те, чого вчили батьки, тепер видається правдивішим, ніж у юнацтві. Чи за течією, чи проти, чи здатись, чи в наступ - наш вибір, і не звітувати нам ні перед ким, крім себе самих. Тож виборюємо власний шлях. Щоб бути собою, щасливими і "у потоці". Давно не відмінники на показовім уроці. Експериментатори - Бог про таких помишляв.
(31.08+26.09.12)
ps: Музика поруч: Siempre Me Quedara ("Щоразу, коли я залишаюсь")