Відпускання - навздогін зимі
Таки покажу вірші останнього часу - трохи похмурі, але не без "ноток" світла й осмислення. На душі уже легше - але хочу відпустити. Інколи здається, що сум уже просто невід’ємна частина мене - десь глибоко біль не вщухає - але "на поверхні" світло, і можна ловити "сонячних зайчиків", коли погоже… І все ж…
"Кожному своє"
Комусь любощі, мандри і зорі на двох -
Все, чого лиш душа забажає,
Комусь - тихо й самотньо іти, мов у борг
Все життя, щоб знайти, де межа є…
Витираючи слід, розмиваючи знак,
Наче сльози гарячі - руками,
Хтось усе уже встиг, хтось нічого ніяк,
І роки йдуть пусті за роками.
Хтось забуде себе, хтось забуде про всіх,
Обіймаючи щастя міцніше…
Хтось зачинить всі двері - і скоїть свій гріх,
Той, що, кажуть, за все найстрашніший.
Хто помітить, хто ні - з не промовлених слів,
Хто поставить свічу, хтось погасить
Світло - щоб зберегти промінець, який грів,
Хоч би в пам'ять чи на звабу щастя.
(24.02.10)
* * *
Я зіщулююсь поміж людей,
Наче птах під дощем слабкокрилий.
Мов одвіку мене не любили,
Мов нізвідки іду і в ніде.
Якби віра в мені прижилась
Чи прищеплювалось сподіватись -
Може, легше б було залишатись
І боротись за марево щасть.
Та як є - так уже і іду:
То як тінь, то як промені світла,
То як райдуга - бризнула й зникла,
То як гід - попроси й проведу.
Находу (тут усе мимохідь)
Помічаю жахливе й прекрасне,
Позначаю важливе і вчасне,
Шлю листи до господніх угідь…
Вже когось до своїх привела,
Вже комусь намолила катрени -
Ось і все. Далі можна без мене.
Я зробила усе, що могла.
Відступлю - нехай стелиться шлях
Вільно й легко, погоже і чисто.
Вже спокійно не буде… Та відстань
Збереже найцінніше в серцях.
(02.03.10)
* * *
Іще нічого не було - а ти уже втомилась.
Іще ніхто не пригортав - а ти уже пішла.
І рівновага нетривка - а серце розходилось,
Як маятник, туди-сюди, під почуттєвий шквал.
І лад - не в лад, і такт - не в такт, і коло розкололось,
І те, що праглося, - лиш пил, і що збулося - пил.
І слово повертається, як бумеранг, - і соло
Співає світ над тими, хто обороняє тил.
"Усе ще буде" - каже хтось, "усе вже є" - лукавиш.
Слова турбот знецінені, і кожен сам в собі…
Але як доторкаються чи згадують ласкаво -
То всесвіт ніби ширшає від зближення орбіт.
І душі - наче соняхи - до сонця і до світу,
Кивають і вклоняються, колишуть зерна слів,
І дихає в обличчя їм непогамовний вітер:
Він хоче надивитися, напитись почуттів -
І в даль нести, ділитися… Така жага взаємин!
А ти уже зневірилась - і оминаєш всіх…
А світ лише відкрився нам, а ми лише стаємо
Такими, як задумано… Живи - заради втіх.
(22.02, 02-03.03.10)
……..Тут би й поставити крапку. Але ще одне - "хвореньке". Відображує стан, коли дуже болить голова. Тому й таке…
* * *
В голові моїй дзвін,
Язичок його в серці.
І тримаюся стін -
За законом інерцій.
Світ проходить наскрізь -
Світло, вітер і звуки.
Наче тисяча призм
У мені ставлять трюки.
Відображень міраж,
Я ловлю лише зблиски.
Небо, мною розваж
Тих, хто досі ще близько.
Невагомість така,
Що аж кроки - летючі,
І проміння рука
На всі тіні накручує.
А життя все ж просте,
Як зі справ ураз вибратись,
Тишу замість суєт
Усіма чути фібрами…
Видихати слова,
Не озвучені - важко їм,
А я випущу - хай
Летять вільною пташкою.
Розгойдається дзвін
Із відлуння і пустки в нім,
Заспіває свій гімн -
Біль відкашляє згустками.
…І хоч зміни стають
У нас щастям чи ранами -
Все одно свою путь
Не придумаєш наново.
Лиш дзвонити - дзвони,
Світ живе резонансами.
І допоки бринить,
Доти не розірватись нам.
(26.02+28.02.10)
Вибачайте за багатослів’я й розділений смуток.