Пам'яті Олекси Тихого (1927 - 1984), українського дисидента, правозахистника, педагога, мовознавця.
У перших числах травня - день пам'яті Олекси Тихого (1927 - 1984), українського дисидента, правозахисника, мовознавця, педагога, члена-засновника Української гельсінської групи.
Тихий Олексій Іванович народився на хуторі Їжевка Краматорського району на Донеччині. Випускник філософського факультету Московського університету виступав на захист української мови. Вперше був засуджений військовим трибуналом Донецької області у 1948 р. на 5 років позбавлення волі за критику кандидата в депутати. Покарання було замінене на умовне. З 1950 р. працював вчителем біології у Новокостянтинівській школі в Запорізькій області. З 1953 р. мешкав в с. Рубцове Лиманського району Донецької області, викладав у школі. З 1954 р. - вчитель історії у рідному селі.
Заарештований у лютому 1956 р. за листа, надісланого до ЦК КПРС із протестом проти введення військо Варшавського договору в Угорщину. В квітні 1957 р. засуджений на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав "за антирадянську агітацію та пропаганду". Термін покарання відбував у Володимирській тюрмі Дубравлагу.
Після звільнення в лютому 1964 р. О. Тихий, не маючи можливості влаштуватися на роботу за фахом, працював вантажником, слюсарем-механіком, оператором-дефектоскопістом, пожежником. Водночас проводив велику роботу з укладання словника української мови, розробив "метод навчання без школи" (за домашніми завданями). У своїх публіцистичних творах виступа за відродження української мови та національної культури на Донеччині.
У січні 1972 р. О. Тихий надіслав до редакції газети "Радянська Донеччина" статтю "Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області", а на початку 1973 р. - до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою "Думки про рідний Донецький край.
"Сьогодні думаю:
У листопаді 1976 р. О. Тихий разом з М. Руденком, О. Мешко, П. Григоренком, Л. Лук'яненком, О. Бердником та іншими виступив членом-засновником однієї з найперших правозахисних організацій - Української громадянської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Літературна і правозахисна діяльність стала причиною другого арешту О. Тихого в лютому 1977 р. Суд визнав його "винятково небезпечним рецидивістом" - в липні 1977 р. О. Тихого позбавлено волі на 10 р. з засланням на 5 р., остаточно - 10 р. позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму із засланням на 5 років. Місцем покарання визначено табір особливого режиму в с. Сосновка в Мордовії, звідки О. Тихого етапували до лікарні в м. Нижній Тагіл.
На захист О. Тихого виступили визначні правозахисники: Петро Григоренко, Андрій Сахаров, Левко Лук'яненко, Олександр Подрабінек та інші.
У березні 1980 р. О. Тихого перевели у табір особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино Чусовського району Пермської області в Росії. Кілька разів О. Тихий оголошував голодування. З 1981 р. тяжко зворів. Помер 6 травня 1984 р. в тюремній лікарні м. Пермі.
? грудня 1990 р. вироки щодо О. Тихого скасовано і справу закрито "за відсутністю складу злочину".
19 листопада 1989 р. його прах перепоховано на Байковому кладовищі м. Києві поряд із прахом Василя Стуса і Юрія Литвина (ділянка №33). На їх могилах встановлено козацькі хрести.
В грудні 1997 р. в с. Дружківці на Донеччині було створено Фонд пам'яті Олекси Тихого.
Товариством ім. Олекси Тихого за сприянням ДОО ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Донецького осередку Союзу Українок, редакцій газет «Наша Дружківка», «Провінція», видаються книги, та брошури про Тихого, та з його статтями. Так у 2007-2009 роках вийшли 5 книг з серії «Хто ж такий Олекса Тихий?», 2008 рік книжка «Не можу більше мовчати». У 2009 році нарешті побачив світ довгоочікуваний «Словник мовних покручів», матеріали до якого Тихий збирав майже все життя.
У 2019 р. вул. Виборзьку в м. Києві переіменовано на честь Олекси Тихого. У 2020 р. в Києві станцію швидкісного трамваю "Польова" переіменовано на станцію "Олекси Тихого".
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B8%D1%85%D0%B8%D0%B9_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
http://oleksa-tykhyi.1gb.ua/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%8F/
Тихий Олексій Іванович народився на хуторі Їжевка Краматорського району на Донеччині. Випускник філософського факультету Московського університету виступав на захист української мови. Вперше був засуджений військовим трибуналом Донецької області у 1948 р. на 5 років позбавлення волі за критику кандидата в депутати. Покарання було замінене на умовне. З 1950 р. працював вчителем біології у Новокостянтинівській школі в Запорізькій області. З 1953 р. мешкав в с. Рубцове Лиманського району Донецької області, викладав у школі. З 1954 р. - вчитель історії у рідному селі.
Заарештований у лютому 1956 р. за листа, надісланого до ЦК КПРС із протестом проти введення військо Варшавського договору в Угорщину. В квітні 1957 р. засуджений на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав "за антирадянську агітацію та пропаганду". Термін покарання відбував у Володимирській тюрмі Дубравлагу.
Після звільнення в лютому 1964 р. О. Тихий, не маючи можливості влаштуватися на роботу за фахом, працював вантажником, слюсарем-механіком, оператором-дефектоскопістом, пожежником. Водночас проводив велику роботу з укладання словника української мови, розробив "метод навчання без школи" (за домашніми завданями). У своїх публіцистичних творах виступа за відродження української мови та національної культури на Донеччині.
У січні 1972 р. О. Тихий надіслав до редакції газети "Радянська Донеччина" статтю "Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області", а на початку 1973 р. - до Президії Верховної Ради УРСР листа під назвою "Думки про рідний Донецький край.
"Сьогодні думаю:
- 1) Я - українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як "советский человек", і, передусім, як українець, я - "громадянин світу", не як безбатченко-космополіт, а як українець... Люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови...
- 2) Я - для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я - для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів.
- 3) Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм життя людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюся ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.
У листопаді 1976 р. О. Тихий разом з М. Руденком, О. Мешко, П. Григоренком, Л. Лук'яненком, О. Бердником та іншими виступив членом-засновником однієї з найперших правозахисних організацій - Української громадянської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Літературна і правозахисна діяльність стала причиною другого арешту О. Тихого в лютому 1977 р. Суд визнав його "винятково небезпечним рецидивістом" - в липні 1977 р. О. Тихого позбавлено волі на 10 р. з засланням на 5 р., остаточно - 10 р. позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму із засланням на 5 років. Місцем покарання визначено табір особливого режиму в с. Сосновка в Мордовії, звідки О. Тихого етапували до лікарні в м. Нижній Тагіл.
На захист О. Тихого виступили визначні правозахисники: Петро Григоренко, Андрій Сахаров, Левко Лук'яненко, Олександр Подрабінек та інші.
У березні 1980 р. О. Тихого перевели у табір особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино Чусовського району Пермської області в Росії. Кілька разів О. Тихий оголошував голодування. З 1981 р. тяжко зворів. Помер 6 травня 1984 р. в тюремній лікарні м. Пермі.
? грудня 1990 р. вироки щодо О. Тихого скасовано і справу закрито "за відсутністю складу злочину".
19 листопада 1989 р. його прах перепоховано на Байковому кладовищі м. Києві поряд із прахом Василя Стуса і Юрія Литвина (ділянка №33). На їх могилах встановлено козацькі хрести.
В грудні 1997 р. в с. Дружківці на Донеччині було створено Фонд пам'яті Олекси Тихого.
Товариством ім. Олекси Тихого за сприянням ДОО ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Донецького осередку Союзу Українок, редакцій газет «Наша Дружківка», «Провінція», видаються книги, та брошури про Тихого, та з його статтями. Так у 2007-2009 роках вийшли 5 книг з серії «Хто ж такий Олекса Тихий?», 2008 рік книжка «Не можу більше мовчати». У 2009 році нарешті побачив світ довгоочікуваний «Словник мовних покручів», матеріали до якого Тихий збирав майже все життя.
У 2019 р. вул. Виборзьку в м. Києві переіменовано на честь Олекси Тихого. У 2020 р. в Києві станцію швидкісного трамваю "Польова" переіменовано на станцію "Олекси Тихого".
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%B8%D1%85%D0%B8%D0%B9_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%96%D0%B9_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
http://oleksa-tykhyi.1gb.ua/%D1%84%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%8F/