Бабин Яр і Хрещатик
Допис було підготовано для видання "Журнал за 24 години" і присвячено 70-річчю трагедії Бабиного Яру та знищення Хрещатика
У п’ятницю, 23 вересня 2011 р., на розі вулиць Прорізна та Хрещатик о 19:00 почнеться акція, приурочена руйнуванням центральної вулиці міста у 1941 р. Про подію розказуватимуть історики та показиватимуть фільм, також відбудеться фотовиставка і запалення свічок пам’яті. Акцію завершить хода до київської адміністрації з вимогою освітити у навчальних та інформаційних програмах підрив Хрещатика та Успенського собору Києво-Печерської лаври, встановити пам’ятний меморіал загиблим від злочинів тоталітарного режиму, прибрати імена учасників підриву Хрещатика з назв столичних вулиць.
-------------------------------------------------
24 вересня 1941 р. Потужні вибухи на Хрещатику, що розпочалися через кілька днів після входження до міста окупантів (німецькі війська увійшли до міста 19 вересня), зруйнували переважну більшість будівель центральної вулиці міста і ряду прилеглих вулиць та позбавили життя багатьох людей - як німців, так і місцевих жителів. Мінування споруд приписують діяльності радянських підпільників. Насьогодні відомо, що напередодні відступу з Києва радянських військ було заміновано багато будівль у центрі і коли до мітса увійшли окупанти, радіокеруванням з далекої відстані було розпочато
детонацію мін. Ці події призвели до того, що німці звинуватили у влаштуванні вибухів євреїв. Це пришвидшило початок давно спланованого фашистами знищення місцевого населення - подій у Бабиному Ярі.
На ранок 29 вересня усім київським євреям булон аказано з’явитись на Лук’янівську площу і звідти вирушати в бік Євірейського кладовища. Це був останній шлях київських євреїв. Вибратись живим із бабиного яру судилося одиницям.
За даними Надзвичайної державної комісії 1944 р., у Бабиному Ярі було розстріляно понад 100 тисяч осіб - чоловіків і жінок, дітей і старих. Лише за перші два дні масових розстрілів (29 - 30 вересня) тут загинуло 34 тисячі євреїв.
Загиблі у Бабиному Ярі - представники багатьох конфесій і національностей. Це євреї, цигани, серед вбитих також були вірмени, узбеки, радянські військовополонені, моряки Дніпровської флотилії, українські націоналісти, представники просто мирного населення, незалежно від національності, які, наприклад, з’явилися на вулицях у комендантський час. Загалом у Бабиному Ярі загинуло близько 100 тисяч осіб.
Зараз у бабиному Ярі встановлено вже 25 пам’ятників. Серед них -- Пам'ятник радянським громадянам і військовополоненим, розстріляним німецькими фашистами в Бабиному Ярі (встановлений 1976 р.), менора на честь загиблих євреїв (1991 р.), дерев’яний хрест на знак розстрілу членів ОУН (зокрема Олени Теліги; 1992 р.), хрест загиблим православний священникам архімандрита Олександра та протоієрея Павла, розстріляним за заклики до спротиву фашистським окупантам (2000 р.), Пам'ятник розстріляним у Бабиному ярі дітям (2001 р.) тощо.
Та Бабин Яр ніс смерть не тільки під час війни, але й після. 1950 р. згідно з рішенням рішенням виконкому Київської міської ради до Бабиного Яру почали закачувати відходи виробництва розташованих поряд цегляних заводів. Протягом 10 років у старому яру назбиралося більше чотирьох мільйонів кубічних метрів пульпи, що змішалась з водою. Проект будівництва захисної дамби було розроблено у Москві, розробники не виїздили на місце майбутнього будівництва, крім того заради здешевлення дамбу було зроблено земляною, а не бетонною, як планувалося від початку. На початку березня 1961 р. місцеві мешканці повідомляли міську владу про те, що дамба почала протікати, однак влада жодним чином не відреагувала на ці повідомлення. І от вранці 13 березня 1961 р. дамба не витримала - маса рідкої пульпи частково затопила житловий район Куренівка. Пульпа сунула по трасі теперішньої вулиці Олени Теліги у долину, якою пролягаєв улиця Фрунзе. Пульпа затопила відносно невелику ділянку вулиці Фрунзе - між вулицями Тульчинською та Петропавлівською, однак наслідки цього були трагічними. За оцінкою київського історика Олександра Анісімова кількість жертв може сягати близько 1500 осіб - адже трагедія сталася в той час, коли багато людей їхало на роботу. Серед них були також робітники трамвайного депо - саме трамвайне депо ім.Красіна (тодішня назва Подільського депо) прийняло на себе основний удар аварії. Точно визначити кількість жертв зараз вже не можливо. Пульпа швидко затвердівала, і частину тіл так і не витягли. Повною мірою шар затверділої пульпи не було розкопано, на тому місці за декілька років спорудили житолві будинки. Тому сьогодні починаючи від вулиці Тульчинської помітне невелике підвищення рівня землі-сліди тргедії, що увійшла в історію під назвою Куренівська трагедія. Справжні дані тривалий час приховувались, було озвучено лише число загиблих ніби-то у незначній аварії - 145 осіб. Усі документи, що стосувалися цієї трагедії, було частково знищено, частково засекречено на 50 років. Навіть ховали загиблих на різних міських кладовищах.
Згодом на заповненій (і закріпленій) частині Бабиного Яру була прокладена дорога - частина сучасної вулиці Олени Теліги, і облаштовано парк.
Ті працівники трамвайного депо, що пострждали під час трагедії, всупереч офіційній забороні, потайки збиралися на кладовищах та щороку згадували загиблих колег. Головним ініціатором цих зустрічей була майбутній директор Музею історії Київського транспорту Лідія Архипівна Лівінська. 13 березня 1991 року, в день 30-річчя трагедії, вперше відбулася публічна панахида біля воріт трамвайного депо. Відтоді тут щороку 13 березня проводяться пам’ятні заходи
У 2006 р. у цьому парку відкрито пам’ятник загиблим. Ще один пам’ятник - біля трамвайного депо (зараз - Подільське). А 13 березня 2011 р., у 50-і роковини трагедії на Лук’янівському цвинтарі встановлено пам’ятний знак.
-------------------------------------------------------------------------------------------------
Зруйнування Хрещатика порівнюють із захисною реакцією організму, що знищує ворога, підпалюючи самого себе. Сучасний Хрещатик сильно відрізняється від довоєнного. Адже під час вибухів, що тривали кілька днів і супроводжувалися пожежами, були зруйновані майже всі будинки. Було знищено весь непарний бік Хрещатика парний бік між Майданом Незалежності та вулицею Богдана Хмельницького та забудову прилеглих вулиць - початкова частина вулиця Інститутської, вулиця Ольгинська, вулиця Городецького, Заньковецької, пчаток вулиць Лютеранської, Прорізної та Пушкінської.
До сьогодні від забудови довоєнного Хрещатика залишились тільки окремі будинки - зокрема,не постраждав квартал, що розташовуються між вулицею Богдана Хмельницького і бульваром Шевченка (разом із будівлею центрального універмагу) та на парному боці вулиці від Майдану незалежності до Європейської площі - будинки №6-12. Дивом збереглася буівля колишнього Російського банку для зовнішньої торгівлі (№32). На непарному боці від усієї забудови залишилися лише 2 будинки - будинок №5 (знесений 2004 року) та будинок під сучасним номером 27 разом із флігелем.
Серед знищених будинків були Міська дума, готель «Континенталь» (ріг вулиці Городецького), «Гранд-Готель» (на місці Головпоштамту), будинок колишнього Російського страхового товариства (на розі Хрещатика та Прорізної), Головпоштамт та радіоцентр (на їх місці нині Національне радіо), радіотеатр (серед кварталу, що був на розі із сучасною вулицею Архітектора Городецького), Малий пасаж та кінотеатр Шанцера (нині тут Київська міська рада), цирк Крутікова (на його місці нині кінотеатр «Україна»), Київська біржа (на розі з Інститутською вулицею), перші українські “хмарочоси” - будівля Гінзбурга, що мала 8-11 поверхів і ще сотні будинків на Хрещатику та прилеглих вулицях.
Населення міста заплатило тяжку ціну за дії підпільників - невдовзі було розстріляно 100 киян-заручників, потім 200, 300, 400 - і так після кожної пожежі або вибуху.
Основна забудова, що існувала на Хреещатику до вибухів 1941 року, склалася здебільшого у 1870-90-і роки. На початку ХХ століття на Хрещатику зводяться ряд будинків фінансового призначення - на 5-6 поверхів, у конструктивістських формах - таким міг бути весь Хрещатик, якби не почалася Перша світова війна.
Крім того, «той» Хрещатик був удвічі вужчим - на місці розібраних руїн непарного боку в повоєнну добу влаштували бульвар із каштановими алеями, а будинки були поставлені на значній відстані від проїжджої частини.
Після війни розпочалася відбудова Хрещатика. 22 червня 1944 р. був відкритий конкурс на проект з відновлення вулиці. До кінця року з’явилося 22 проекти.
Врешті решт, 1948 р. відбудову Хрещатика доручили першій майстерні інституту "Київпроект". У результаті роботи до було побудовано 13 нових будинків, два довоєнних суттєво перебудовано. Загалом відбудова тривала до 1960 р. З тих пір Хрещатик вже майже не змінювався.
У п’ятницю, 23 вересня 2011 р., на розі вулиць Прорізна та Хрещатик о 19:00 почнеться акція, приурочена руйнуванням центральної вулиці міста у 1941 р. Про подію розказуватимуть історики та показиватимуть фільм, також відбудеться фотовиставка і запалення свічок пам’яті. Акцію завершить хода до київської адміністрації з вимогою освітити у навчальних та інформаційних програмах підрив Хрещатика та Успенського собору Києво-Печерської лаври, встановити пам’ятний меморіал загиблим від злочинів тоталітарного режиму, прибрати імена учасників підриву Хрещатика з назв столичних вулиць.
-------------------------------------------------
24 вересня 1941 р. Потужні вибухи на Хрещатику, що розпочалися через кілька днів після входження до міста окупантів (німецькі війська увійшли до міста 19 вересня), зруйнували переважну більшість будівель центральної вулиці міста і ряду прилеглих вулиць та позбавили життя багатьох людей - як німців, так і місцевих жителів. Мінування споруд приписують діяльності радянських підпільників. Насьогодні відомо, що напередодні відступу з Києва радянських військ було заміновано багато будівль у центрі і коли до мітса увійшли окупанти, радіокеруванням з далекої відстані було розпочато
детонацію мін. Ці події призвели до того, що німці звинуватили у влаштуванні вибухів євреїв. Це пришвидшило початок давно спланованого фашистами знищення місцевого населення - подій у Бабиному Ярі.
На ранок 29 вересня усім київським євреям булон аказано з’явитись на Лук’янівську площу і звідти вирушати в бік Євірейського кладовища. Це був останній шлях київських євреїв. Вибратись живим із бабиного яру судилося одиницям.
За даними Надзвичайної державної комісії 1944 р., у Бабиному Ярі було розстріляно понад 100 тисяч осіб - чоловіків і жінок, дітей і старих. Лише за перші два дні масових розстрілів (29 - 30 вересня) тут загинуло 34 тисячі євреїв.
Загиблі у Бабиному Ярі - представники багатьох конфесій і національностей. Це євреї, цигани, серед вбитих також були вірмени, узбеки, радянські військовополонені, моряки Дніпровської флотилії, українські націоналісти, представники просто мирного населення, незалежно від національності, які, наприклад, з’явилися на вулицях у комендантський час. Загалом у Бабиному Ярі загинуло близько 100 тисяч осіб.
Зараз у бабиному Ярі встановлено вже 25 пам’ятників. Серед них -- Пам'ятник радянським громадянам і військовополоненим, розстріляним німецькими фашистами в Бабиному Ярі (встановлений 1976 р.), менора на честь загиблих євреїв (1991 р.), дерев’яний хрест на знак розстрілу членів ОУН (зокрема Олени Теліги; 1992 р.), хрест загиблим православний священникам архімандрита Олександра та протоієрея Павла, розстріляним за заклики до спротиву фашистським окупантам (2000 р.), Пам'ятник розстріляним у Бабиному ярі дітям (2001 р.) тощо.
Та Бабин Яр ніс смерть не тільки під час війни, але й після. 1950 р. згідно з рішенням рішенням виконкому Київської міської ради до Бабиного Яру почали закачувати відходи виробництва розташованих поряд цегляних заводів. Протягом 10 років у старому яру назбиралося більше чотирьох мільйонів кубічних метрів пульпи, що змішалась з водою. Проект будівництва захисної дамби було розроблено у Москві, розробники не виїздили на місце майбутнього будівництва, крім того заради здешевлення дамбу було зроблено земляною, а не бетонною, як планувалося від початку. На початку березня 1961 р. місцеві мешканці повідомляли міську владу про те, що дамба почала протікати, однак влада жодним чином не відреагувала на ці повідомлення. І от вранці 13 березня 1961 р. дамба не витримала - маса рідкої пульпи частково затопила житловий район Куренівка. Пульпа сунула по трасі теперішньої вулиці Олени Теліги у долину, якою пролягаєв улиця Фрунзе. Пульпа затопила відносно невелику ділянку вулиці Фрунзе - між вулицями Тульчинською та Петропавлівською, однак наслідки цього були трагічними. За оцінкою київського історика Олександра Анісімова кількість жертв може сягати близько 1500 осіб - адже трагедія сталася в той час, коли багато людей їхало на роботу. Серед них були також робітники трамвайного депо - саме трамвайне депо ім.Красіна (тодішня назва Подільського депо) прийняло на себе основний удар аварії. Точно визначити кількість жертв зараз вже не можливо. Пульпа швидко затвердівала, і частину тіл так і не витягли. Повною мірою шар затверділої пульпи не було розкопано, на тому місці за декілька років спорудили житолві будинки. Тому сьогодні починаючи від вулиці Тульчинської помітне невелике підвищення рівня землі-сліди тргедії, що увійшла в історію під назвою Куренівська трагедія. Справжні дані тривалий час приховувались, було озвучено лише число загиблих ніби-то у незначній аварії - 145 осіб. Усі документи, що стосувалися цієї трагедії, було частково знищено, частково засекречено на 50 років. Навіть ховали загиблих на різних міських кладовищах.
Згодом на заповненій (і закріпленій) частині Бабиного Яру була прокладена дорога - частина сучасної вулиці Олени Теліги, і облаштовано парк.
Ті працівники трамвайного депо, що пострждали під час трагедії, всупереч офіційній забороні, потайки збиралися на кладовищах та щороку згадували загиблих колег. Головним ініціатором цих зустрічей була майбутній директор Музею історії Київського транспорту Лідія Архипівна Лівінська. 13 березня 1991 року, в день 30-річчя трагедії, вперше відбулася публічна панахида біля воріт трамвайного депо. Відтоді тут щороку 13 березня проводяться пам’ятні заходи
У 2006 р. у цьому парку відкрито пам’ятник загиблим. Ще один пам’ятник - біля трамвайного депо (зараз - Подільське). А 13 березня 2011 р., у 50-і роковини трагедії на Лук’янівському цвинтарі встановлено пам’ятний знак.
-------------------------------------------------------------------------------------------------
Зруйнування Хрещатика порівнюють із захисною реакцією організму, що знищує ворога, підпалюючи самого себе. Сучасний Хрещатик сильно відрізняється від довоєнного. Адже під час вибухів, що тривали кілька днів і супроводжувалися пожежами, були зруйновані майже всі будинки. Було знищено весь непарний бік Хрещатика парний бік між Майданом Незалежності та вулицею Богдана Хмельницького та забудову прилеглих вулиць - початкова частина вулиця Інститутської, вулиця Ольгинська, вулиця Городецького, Заньковецької, пчаток вулиць Лютеранської, Прорізної та Пушкінської.
До сьогодні від забудови довоєнного Хрещатика залишились тільки окремі будинки - зокрема,не постраждав квартал, що розташовуються між вулицею Богдана Хмельницького і бульваром Шевченка (разом із будівлею центрального універмагу) та на парному боці вулиці від Майдану незалежності до Європейської площі - будинки №6-12. Дивом збереглася буівля колишнього Російського банку для зовнішньої торгівлі (№32). На непарному боці від усієї забудови залишилися лише 2 будинки - будинок №5 (знесений 2004 року) та будинок під сучасним номером 27 разом із флігелем.
Серед знищених будинків були Міська дума, готель «Континенталь» (ріг вулиці Городецького), «Гранд-Готель» (на місці Головпоштамту), будинок колишнього Російського страхового товариства (на розі Хрещатика та Прорізної), Головпоштамт та радіоцентр (на їх місці нині Національне радіо), радіотеатр (серед кварталу, що був на розі із сучасною вулицею Архітектора Городецького), Малий пасаж та кінотеатр Шанцера (нині тут Київська міська рада), цирк Крутікова (на його місці нині кінотеатр «Україна»), Київська біржа (на розі з Інститутською вулицею), перші українські “хмарочоси” - будівля Гінзбурга, що мала 8-11 поверхів і ще сотні будинків на Хрещатику та прилеглих вулицях.
Населення міста заплатило тяжку ціну за дії підпільників - невдовзі було розстріляно 100 киян-заручників, потім 200, 300, 400 - і так після кожної пожежі або вибуху.
Основна забудова, що існувала на Хреещатику до вибухів 1941 року, склалася здебільшого у 1870-90-і роки. На початку ХХ століття на Хрещатику зводяться ряд будинків фінансового призначення - на 5-6 поверхів, у конструктивістських формах - таким міг бути весь Хрещатик, якби не почалася Перша світова війна.
Крім того, «той» Хрещатик був удвічі вужчим - на місці розібраних руїн непарного боку в повоєнну добу влаштували бульвар із каштановими алеями, а будинки були поставлені на значній відстані від проїжджої частини.
Після війни розпочалася відбудова Хрещатика. 22 червня 1944 р. був відкритий конкурс на проект з відновлення вулиці. До кінця року з’явилося 22 проекти.
Врешті решт, 1948 р. відбудову Хрещатика доручили першій майстерні інституту "Київпроект". У результаті роботи до було побудовано 13 нових будинків, два довоєнних суттєво перебудовано. Загалом відбудова тривала до 1960 р. З тих пір Хрещатик вже майже не змінювався.