Іван Багряний:З Охтирки-у безсмертя
Впродовж 2007-2009 років мені довелося декілька разів побувати у місті Охтирка, що на Сумщині. Сталося так, що одного разу мені надійшла пропозиція написати для міської газети "Вишневий цвіт" статтю про одного з найвідоміших охтирчан - письменника Павла Багряного. Матеріал було підготовано і надіслано до Охтирки. Але...як мені потім розповідали зі сміхом, сама ж головний редактор газети, що власне і пропонувала створити матеріал про митця, статтю відхилила, бо ряд моментів здався їй дуже радикальними (!). Дозволю собі викласти тут статтю, що так і не була надрукована тоді у "Вишневому цвіті" і нехай читачі спробують знайти там щось "радикальне".
«З Охтирки-у безсмертя : доля Людини»
Письменник, поет, художник, політичний діяч, мученик сталінського тоталітарного режиму- він повертається до нас після багатьох років і десятиріч забуття.
Він-син українського народу-Іван Багряний.
Життєвий шлях цієї непересічної особистості розпочався 19 вересня (за новим стилем-2 жовтня) 1906 року у місті Охтирка. Щоправда, донедавна вважалося, та й сам письменник у своїй автобіографії про це зазначав, що місце його народження-село Куземин Охтирського району, однак нещодавно це було спростовано.
Іван Павлович Лозов’яга-так звали його при народженні, з’явився на світ в родині муляра Павла Лозов’яги та селянки Євдокії Кривуші.
Перші знання здобув у місцевій церковнопарафіяльній школі, згодом навчався у вищій початковій школі.
По закінченню освіти продовжує навчання робітничим спеціальностям-спершу слюсаря, згодом-художника-кераміка.
В цей період-на початку-в середині 1920-х р.,Іван займає різні посади, працює в різних галузях-побував він і вчителем малювання у школі для сиріт і художником-ілюстратором в газеті, був він окружним політінспектором охтирської міліції, багато їздить Донбасом, Кубанню, Кримом.
Тоді ж виявляються перші паростки письменницького таланту-Іван Лозов’яга друкує перші вірші та збірку оповідань. Тоді ж і народився Іван Багряний-саме в той час Іван Лозов’яга взяв собі цей літературний псевдонім, за яким ми і знаємо тепер цю постать.
Вступає до Київського художнього інституту, та бідність не дозволила продовжити навчання. Тоді ж він зближується із відомими письменниками того часу, вступає до популярного літературного об’єднання МАРС(майстерня революційного слова), до складу якого входили такі митці, як Б.Антоненко-Давидович, Т.Осьмачка, Є.Плужник, Г.Косинка.
Цей період-перший період його творчості, був надзвичайно результативним- він пише та друкує в тодішніх журналах численні оповідання, вірші, пробує свої сили в драматургії-одним словом, в українській літературі з’явилася нова непересічна постать, яка одразу заявила про свій талант. Звісно, в ті роки письменник ще «відточує» письменницьке перо, до речі, сам Іван Багряний в майбутньому не згадував про свої найперші літературні проби-можливо, вони здавалися йому слабкими.
Одне можна сказати беззаперечно-вже в перших творах проступив образ, герої, власне «я», стиль, що супроводжуватиме в майбутньому творчість письменника.
А доля складался таким чином, що більше темних фарб буде в творах...
Власне, настали 1930-і роки, пора страшних несправедливостей, беззаконня, зловіщих репресій. Коли за кожним рогом марилися «вороги народу» і безкінечні колони людей назавжди зникали у темряві Півночі...коли було знищено Найкращих-поетів, письменників, художників, науковців...
Читаючи сторінки творів Івана Багряного, ми знову і знову повертатимося у ті роки, адже письменнику судилося пройти всі кола пекла-але вижити, вистояти.
Перший арешт, в’язниця, заслання, втеча(потім буде роман “Тигролови», де Іван Багряний, малюючи образ втікача, власне повертається в 1936 рік, коли йому таки вдається (як?неймовірно,але напевно,правда) втекти. Тож пригодницька розповідь про поневіряння головного герою «Тигроловів»-значною мірою вистраждане самим Іваном Багряним. Так і хочеться сказати-нехай нікому б не судилося таких «пригод»...
А потім-таємне повернення до Охтирки, миттєвий арешт і запроторення до харківської в’язниці, де на нього чекали безкінечні, здавалося, тортури, спроба зломити, скалічити, змусити «визнати провину»,якої, власне, як і у мільйонів інших, як він-не було.
Згодом всі ці події перейдуть на сторінки роману «Сад Гетсиманський»-художнього твору,але на жаль, разом з тим і автобіографічного-Багряний пережив це все сам. Навіть прізвища слідчих у романі-справжні.
Він продемонстрував велич людської особистості,гідність, честь Людини-витримав, не взяв на себе фальшиві обвинувачення, вистояв-і-вижив.«Так! До кінця!.. Якщо так, то ворог до кінця! До гробу! До перемоги!!! Якщо так, то до кінця!»-це слова головного герою роману «Сад Гетсиманський». Але чи не позиція це самого Багряного в той момент?
Неймовірно-але він переміг. 1940 року його звільняють «за недостатністю матеріалів для
повтортого засудження». Скаліченого, знесиленого-але непереможеного! Він-на волі!
Він знову повертається в рідну Охтирку і знову знадобилився йому хист до малювання-працює декоратором у клубі, з початком війни йде в народне ополчення, згодом опиняється на окупованій території-працює в Охтирці редактором «Голосу Охтирщини».
Іван Багряний як людина порядна і глибоко прониклива швидко зрозумів, що початкові гасла німецьких окупантів про поступки для України-порожні обіцянки, за якими стоять виключно загарбницькі цілі. Зрозуміло, людина таких поглядів аж ніяк не годилася окупаційній владі, тому-переїзд до Харкова і робота у театрі.
Тоді ж Іван Багряний пише п’єсу «Генерал», одна з ідей якої-мрія про незалежну, справді вільну, демократичну Україну, де можна не боятися висловлювати свої погляди, де немає несправедливості і Людина-справді найвища цінність!
Чи могла написати такі речі непорядна особистість? Звісно,ні,ні і ще раз-ні!
Лише людина щира, порядна, справжня Людина з великої літери, що не зломиоася під ударами долі, могла носити в собі такі погляди.
1943 року іван Багряний опиняється в Галичині, починає працвати у пропагандистському апараті ОУН-тут знову знадобився талант художника та поета-він пише вірші, коломийки, створює плкати та листівки. Тоді ж він створює вже згадуваний роман «Тигролови», де описує фактично власні поневіряння Сибіром після втечі...
Тоді ж він повертається у визволену Радянською армією Охтирку-там залишилася дружина із двома дітьми.
І-подальші поневіряння-Словаччина, облава і потрапляння до Німеччини в якості «остарбайтера», потім-далі на Захід-і зрештою він знову осів у Німеччині-у м.Ульм.
В цей час Іван Багряний розкривається з іншого боку-як громадський діяч. засновує газету «Українські вісті"; створює потужну організацію МУР (Мистецький Український Рух); виступає ніціатором, а потім стає лідером УРДП (Української Революційної Демократичної Партії); обирається заступником голови, а тоді й головою УНРади (Української Національної Ради)-і це лише частина діяльності!
Чому виїхав до Німеччини(де,власне й судилося йому залишитися-назавжди), не залишився у рідному краю-про це Іван Багряний з гіркотою написав у творі «Чому я не хочу вертати на «родіну»(1946). Адже він як і багато інших, відчули на собі увесь удар репресивної системи, сталінська епоха масового терору та переслідувань прокотилася сповна і по Іванові Багряному, тому він чудово розуміє-повернутися ТУДИ-це означає знову зустрітися зі звіром під назвою «тоталітарний режим», бути переслідуваним, морально нищеним. Нагадаймо, що Іван Багряний все ж таки вийшов із усіх випробувань живим. На жаль, ряду його колег по перу, зокрема й тим, з якими він в молоді роки співпрацював пліч-о-пліч, яких добре знав, які в 20-і роки складали славу українського письменства(Є.Плужник, В.Підмогильний, Г.Косинка, М.Куліш, Л.Курбас, М.Зеров та сотні-сотні інших) так і не судилося більше ніколи побачити волю...
Тому-без вагань-еміграція, про повернення на Батьківщину й мови не може бути...Але звісно, якби навіть і не була б Україна незалежною, але принаймні б в Радянській державі панувала тоді свобода особистості, свобода слова, коли б дотримувалися права людини, можна було вільно творити-так, Іван Багряний жив би, напевно, у рідній Охтирці,а може-десь іще-але-в Україні.
В цей же період письменник звертається до зовсім різних напрямів творчості-окрім вищезгаданого памфлету, пише сатиричні поеми, книжки для дітей-«Казка для дітей», «Телефон», а підсумком поетичної творчості двох десятиліть стала чергова збірка поезій «Золотий бумеранг». Письменник пише також ряд драматичних творів,
Власне, в повоєнне десятиліття він пише чи не найвідоміші власні твори, які вже неодноразово згадувалися вище-твори, невигадані, твори-автобіографії фактично, бо все те письменник пережив сам, твори, що знову уславили письменника-«Тигролови»(1946) та «Сад Гетсиманський»(1950).
Саме за цими творами найбільше знають письменника і на Батьківщині, твори нині вивчаються у школах.
Немає сенсу переказувати зміст цих творів, тим більше, вже неодноразово згадувалося про головний зміст та сюжет романів.
Можна підсумувати одне-ці романи-згусток пережитого, вистражданого, розповідь про муки, поневіряння, страждання Людини, про велич і незламність Людини, про непереможність і незнищенність Людини.
Духовні сили перемогли, але фізичні почали зраджувати. Пережите протягом минулих десятиріч дається взнаки-посилюється набутий у в’язниці туберкульоз, розвивається цукровий діабет, серцева хвороба. Іван Багряний поступово перетворюється на постійного відвідувача численних лікарень і санаторіїв (один з санаторіїв згодом стане його останнім помешканням), але-продовжує невтомно і навіть в такому стані, в умовах лікарень-працювати, писати.
Пише твори «Огненне коло»(1953), «Маруся Богуславка»(1957), останнім романом, що мав бути частиною так і не завершеної трилогії «Буйний вітер», був роман «Людина біжить над прірвою».
Цей роман заслуговує на окрему розповідь. Це-розповідь про людину, архітектора, що живе на території, яка 1943 року поперемінно переходить то до німецьких окупантів, то до радянських військ.
Герой має змогу порівняти обидва тоталітарних режими-німецький нацизм і радянський сталінського типу-і зробти відповідні висновки. Це-не просто роман, а своєрідний «гімн самотній людині», яка навіть при зміні обставин залишається Людиною, фактично робить виклик оточенню-але залишається Людиною І це-найголовніше. Подібні ідеї загалом неодноразово звучать на сторінках творів письменника.
1956 року-року початку змін в СРСР, коли повіяв довгоочікуваний вітер свободи, доля вкотре жорстоко жартує із Іваном Багряним. Хтось вигадав змусити сина Івана Багряного виступити по радіо з «викриттям» власного батька. Ситуація-навмисне не вигадаєш. Про переживання Івана Багряного неважко здогадатися, але сильна особистість навіть на такі удари відповідає гідно. «Якщо ти - Остап, ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити», відповів на це по-гоголівськи, згадавши роман «Тарас Бульба» Іван Багряний.
На жаль, хвороба чатувала й далі, сил ставало все менше, але ж бул ще багато творчих задумів-наприклад, він планував написати роман про повстання на панцернику(броненосці) «Потьомкін». Тяжко було йому не лише фізично, а й морально-продовжувалися цькування письменника, що не припинялися до останнього.
25 серпня 1963 року в німецькому санаторії Сан Блазієн серце Людини зупинилося назавжди. Було йому лише неповних 57 років...
Похований у м.Новий Ульм на місцевому кладовищі.
А потім було Повернення-духовне, але повернення на Батьківщину-відкриття його імені, друк численних творів, популяризація та інтерес до цієї непересічної постаті.
Восени 2006 року на його батьківщині урочисто відзначено 100-річчя від дня народження митця.
Письменник, поет, художник, політичний діяч, мученик сталінського тоталітарного режиму, Людина- він повернувся до нас.
«З Охтирки-у безсмертя : доля Людини»
Письменник, поет, художник, політичний діяч, мученик сталінського тоталітарного режиму- він повертається до нас після багатьох років і десятиріч забуття.
Він-син українського народу-Іван Багряний.
Життєвий шлях цієї непересічної особистості розпочався 19 вересня (за новим стилем-2 жовтня) 1906 року у місті Охтирка. Щоправда, донедавна вважалося, та й сам письменник у своїй автобіографії про це зазначав, що місце його народження-село Куземин Охтирського району, однак нещодавно це було спростовано.
Іван Павлович Лозов’яга-так звали його при народженні, з’явився на світ в родині муляра Павла Лозов’яги та селянки Євдокії Кривуші.
Перші знання здобув у місцевій церковнопарафіяльній школі, згодом навчався у вищій початковій школі.
По закінченню освіти продовжує навчання робітничим спеціальностям-спершу слюсаря, згодом-художника-кераміка.
В цей період-на початку-в середині 1920-х р.,Іван займає різні посади, працює в різних галузях-побував він і вчителем малювання у школі для сиріт і художником-ілюстратором в газеті, був він окружним політінспектором охтирської міліції, багато їздить Донбасом, Кубанню, Кримом.
Тоді ж виявляються перші паростки письменницького таланту-Іван Лозов’яга друкує перші вірші та збірку оповідань. Тоді ж і народився Іван Багряний-саме в той час Іван Лозов’яга взяв собі цей літературний псевдонім, за яким ми і знаємо тепер цю постать.
Вступає до Київського художнього інституту, та бідність не дозволила продовжити навчання. Тоді ж він зближується із відомими письменниками того часу, вступає до популярного літературного об’єднання МАРС(майстерня революційного слова), до складу якого входили такі митці, як Б.Антоненко-Давидович, Т.Осьмачка, Є.Плужник, Г.Косинка.
Цей період-перший період його творчості, був надзвичайно результативним- він пише та друкує в тодішніх журналах численні оповідання, вірші, пробує свої сили в драматургії-одним словом, в українській літературі з’явилася нова непересічна постать, яка одразу заявила про свій талант. Звісно, в ті роки письменник ще «відточує» письменницьке перо, до речі, сам Іван Багряний в майбутньому не згадував про свої найперші літературні проби-можливо, вони здавалися йому слабкими.
Одне можна сказати беззаперечно-вже в перших творах проступив образ, герої, власне «я», стиль, що супроводжуватиме в майбутньому творчість письменника.
А доля складался таким чином, що більше темних фарб буде в творах...
Власне, настали 1930-і роки, пора страшних несправедливостей, беззаконня, зловіщих репресій. Коли за кожним рогом марилися «вороги народу» і безкінечні колони людей назавжди зникали у темряві Півночі...коли було знищено Найкращих-поетів, письменників, художників, науковців...
Читаючи сторінки творів Івана Багряного, ми знову і знову повертатимося у ті роки, адже письменнику судилося пройти всі кола пекла-але вижити, вистояти.
Перший арешт, в’язниця, заслання, втеча(потім буде роман “Тигролови», де Іван Багряний, малюючи образ втікача, власне повертається в 1936 рік, коли йому таки вдається (як?неймовірно,але напевно,правда) втекти. Тож пригодницька розповідь про поневіряння головного герою «Тигроловів»-значною мірою вистраждане самим Іваном Багряним. Так і хочеться сказати-нехай нікому б не судилося таких «пригод»...
А потім-таємне повернення до Охтирки, миттєвий арешт і запроторення до харківської в’язниці, де на нього чекали безкінечні, здавалося, тортури, спроба зломити, скалічити, змусити «визнати провину»,якої, власне, як і у мільйонів інших, як він-не було.
Згодом всі ці події перейдуть на сторінки роману «Сад Гетсиманський»-художнього твору,але на жаль, разом з тим і автобіографічного-Багряний пережив це все сам. Навіть прізвища слідчих у романі-справжні.
Він продемонстрував велич людської особистості,гідність, честь Людини-витримав, не взяв на себе фальшиві обвинувачення, вистояв-і-вижив.«Так! До кінця!.. Якщо так, то ворог до кінця! До гробу! До перемоги!!! Якщо так, то до кінця!»-це слова головного герою роману «Сад Гетсиманський». Але чи не позиція це самого Багряного в той момент?
Неймовірно-але він переміг. 1940 року його звільняють «за недостатністю матеріалів для
повтортого засудження». Скаліченого, знесиленого-але непереможеного! Він-на волі!
Він знову повертається в рідну Охтирку і знову знадобилився йому хист до малювання-працює декоратором у клубі, з початком війни йде в народне ополчення, згодом опиняється на окупованій території-працює в Охтирці редактором «Голосу Охтирщини».
Іван Багряний як людина порядна і глибоко прониклива швидко зрозумів, що початкові гасла німецьких окупантів про поступки для України-порожні обіцянки, за якими стоять виключно загарбницькі цілі. Зрозуміло, людина таких поглядів аж ніяк не годилася окупаційній владі, тому-переїзд до Харкова і робота у театрі.
Тоді ж Іван Багряний пише п’єсу «Генерал», одна з ідей якої-мрія про незалежну, справді вільну, демократичну Україну, де можна не боятися висловлювати свої погляди, де немає несправедливості і Людина-справді найвища цінність!
Чи могла написати такі речі непорядна особистість? Звісно,ні,ні і ще раз-ні!
Лише людина щира, порядна, справжня Людина з великої літери, що не зломиоася під ударами долі, могла носити в собі такі погляди.
1943 року іван Багряний опиняється в Галичині, починає працвати у пропагандистському апараті ОУН-тут знову знадобився талант художника та поета-він пише вірші, коломийки, створює плкати та листівки. Тоді ж він створює вже згадуваний роман «Тигролови», де описує фактично власні поневіряння Сибіром після втечі...
Тоді ж він повертається у визволену Радянською армією Охтирку-там залишилася дружина із двома дітьми.
І-подальші поневіряння-Словаччина, облава і потрапляння до Німеччини в якості «остарбайтера», потім-далі на Захід-і зрештою він знову осів у Німеччині-у м.Ульм.
В цей час Іван Багряний розкривається з іншого боку-як громадський діяч. засновує газету «Українські вісті"; створює потужну організацію МУР (Мистецький Український Рух); виступає ніціатором, а потім стає лідером УРДП (Української Революційної Демократичної Партії); обирається заступником голови, а тоді й головою УНРади (Української Національної Ради)-і це лише частина діяльності!
Чому виїхав до Німеччини(де,власне й судилося йому залишитися-назавжди), не залишився у рідному краю-про це Іван Багряний з гіркотою написав у творі «Чому я не хочу вертати на «родіну»(1946). Адже він як і багато інших, відчули на собі увесь удар репресивної системи, сталінська епоха масового терору та переслідувань прокотилася сповна і по Іванові Багряному, тому він чудово розуміє-повернутися ТУДИ-це означає знову зустрітися зі звіром під назвою «тоталітарний режим», бути переслідуваним, морально нищеним. Нагадаймо, що Іван Багряний все ж таки вийшов із усіх випробувань живим. На жаль, ряду його колег по перу, зокрема й тим, з якими він в молоді роки співпрацював пліч-о-пліч, яких добре знав, які в 20-і роки складали славу українського письменства(Є.Плужник, В.Підмогильний, Г.Косинка, М.Куліш, Л.Курбас, М.Зеров та сотні-сотні інших) так і не судилося більше ніколи побачити волю...
Тому-без вагань-еміграція, про повернення на Батьківщину й мови не може бути...Але звісно, якби навіть і не була б Україна незалежною, але принаймні б в Радянській державі панувала тоді свобода особистості, свобода слова, коли б дотримувалися права людини, можна було вільно творити-так, Іван Багряний жив би, напевно, у рідній Охтирці,а може-десь іще-але-в Україні.
В цей же період письменник звертається до зовсім різних напрямів творчості-окрім вищезгаданого памфлету, пише сатиричні поеми, книжки для дітей-«Казка для дітей», «Телефон», а підсумком поетичної творчості двох десятиліть стала чергова збірка поезій «Золотий бумеранг». Письменник пише також ряд драматичних творів,
Власне, в повоєнне десятиліття він пише чи не найвідоміші власні твори, які вже неодноразово згадувалися вище-твори, невигадані, твори-автобіографії фактично, бо все те письменник пережив сам, твори, що знову уславили письменника-«Тигролови»(1946) та «Сад Гетсиманський»(1950).
Саме за цими творами найбільше знають письменника і на Батьківщині, твори нині вивчаються у школах.
Немає сенсу переказувати зміст цих творів, тим більше, вже неодноразово згадувалося про головний зміст та сюжет романів.
Можна підсумувати одне-ці романи-згусток пережитого, вистражданого, розповідь про муки, поневіряння, страждання Людини, про велич і незламність Людини, про непереможність і незнищенність Людини.
Духовні сили перемогли, але фізичні почали зраджувати. Пережите протягом минулих десятиріч дається взнаки-посилюється набутий у в’язниці туберкульоз, розвивається цукровий діабет, серцева хвороба. Іван Багряний поступово перетворюється на постійного відвідувача численних лікарень і санаторіїв (один з санаторіїв згодом стане його останнім помешканням), але-продовжує невтомно і навіть в такому стані, в умовах лікарень-працювати, писати.
Пише твори «Огненне коло»(1953), «Маруся Богуславка»(1957), останнім романом, що мав бути частиною так і не завершеної трилогії «Буйний вітер», був роман «Людина біжить над прірвою».
Цей роман заслуговує на окрему розповідь. Це-розповідь про людину, архітектора, що живе на території, яка 1943 року поперемінно переходить то до німецьких окупантів, то до радянських військ.
Герой має змогу порівняти обидва тоталітарних режими-німецький нацизм і радянський сталінського типу-і зробти відповідні висновки. Це-не просто роман, а своєрідний «гімн самотній людині», яка навіть при зміні обставин залишається Людиною, фактично робить виклик оточенню-але залишається Людиною І це-найголовніше. Подібні ідеї загалом неодноразово звучать на сторінках творів письменника.
1956 року-року початку змін в СРСР, коли повіяв довгоочікуваний вітер свободи, доля вкотре жорстоко жартує із Іваном Багряним. Хтось вигадав змусити сина Івана Багряного виступити по радіо з «викриттям» власного батька. Ситуація-навмисне не вигадаєш. Про переживання Івана Багряного неважко здогадатися, але сильна особистість навіть на такі удари відповідає гідно. «Якщо ти - Остап, ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема чого говорити», відповів на це по-гоголівськи, згадавши роман «Тарас Бульба» Іван Багряний.
На жаль, хвороба чатувала й далі, сил ставало все менше, але ж бул ще багато творчих задумів-наприклад, він планував написати роман про повстання на панцернику(броненосці) «Потьомкін». Тяжко було йому не лише фізично, а й морально-продовжувалися цькування письменника, що не припинялися до останнього.
25 серпня 1963 року в німецькому санаторії Сан Блазієн серце Людини зупинилося назавжди. Було йому лише неповних 57 років...
Похований у м.Новий Ульм на місцевому кладовищі.
А потім було Повернення-духовне, але повернення на Батьківщину-відкриття його імені, друк численних творів, популяризація та інтерес до цієї непересічної постаті.
Восени 2006 року на його батьківщині урочисто відзначено 100-річчя від дня народження митця.
Письменник, поет, художник, політичний діяч, мученик сталінського тоталітарного режиму, Людина- він повернувся до нас.