(no subject)
знаєте, я любителька понарікати на різні неприємні обставини в житті. хто зі мною спілкувався в реалі, точно це знає. те не так, се не так. улюблена тема нарікань "от, якби ми жили окремо, все би в нас було чудово-рожево-пухнасто". якісь пів години тому я лежала поруч із засинаючим Любчиком (заснути якому заважали то дзеленчання чиєїсь мобілки, то грюкіт в ванній, то репетування свекра) і прєдавалась оцій любимій темі. щоб не заглиблюватися і далі в негатив, відкрила на телефоні книжку, що її зараз читаю, "Маленькі жінки" Луїзи М. Олкот...
якось влітку, коли ми були в Тернополі, на недільній проповіді наш священик розповів нам історію іншого священика, якому виповнювалося 100 років, через що він став об"єктом підвищеної уваги місцевої преси. природно, що журналісти запитали старого священика про секрет його довголіття. " на початку свого священства, - відповів старець. - я уклав договір з Ісусом, пообіцявши, що до 100 років я не буду ні на що нарікати" :) "і що ви будете робити тепер, коли термін договору вийшов?", - запитали журналісти. "укладу новий, на наступні 100 років :)))" - розсміявся священик.
"ох, якби я могла укласти подібний договір", - зітхнула я тоді. за останні кілька місяців я намагалася кілька разів дотримуватися внутрішньої обіцянки самій собі не нарікати. та однаково зривалася. прочитавши главу "Ноші пілігримів", яка вже сама по собі стала для мене небесним подарунком, я лежала і перераховувала в голові всі дари, за які я щомиті можу і повинна дякувати Богові, про які повинна пам"ятати, коли наступна хвиля незадоволення побутом накриє мене з головою.
в мене такий чудовий-чудовий чоловік, про такого колись я навіть мріяти не могла, він знає всі порухи моєї душі і поспішає заліковувати навіть найменші мої душевні рани. він приймає мене такою, якою я є і ніколи-ніколи не дорікає мені. у мене дуже добрий син. коли я виходжу з хати, залишаючи його, він полишає всі свої цікаві заняття і біжить, щоб обійняти і поцілувати мене на прощання. у мене є віра, яка ніколи-ніколи не дає мені провалитися в чорну безодню відчаю. тобто я можу нарікати, звичайно, але всі ці нарікання - то шторм на поверхні океану, тоді як глибоко я спокійна, бо там на глибині лежить переконання - Бог з нами.
подумала, що варто би було собі записати ці дари, щоб зробити їх ще наочнішими. може, я навіть намалюю колись великі плакати і розвішу їх в кімнаті, як нагадування. поки що обмежилася жж. тим більше, що моя кума Дана запитувала, чому я так мало сюди пишу :)
якось влітку, коли ми були в Тернополі, на недільній проповіді наш священик розповів нам історію іншого священика, якому виповнювалося 100 років, через що він став об"єктом підвищеної уваги місцевої преси. природно, що журналісти запитали старого священика про секрет його довголіття. " на початку свого священства, - відповів старець. - я уклав договір з Ісусом, пообіцявши, що до 100 років я не буду ні на що нарікати" :) "і що ви будете робити тепер, коли термін договору вийшов?", - запитали журналісти. "укладу новий, на наступні 100 років :)))" - розсміявся священик.
"ох, якби я могла укласти подібний договір", - зітхнула я тоді. за останні кілька місяців я намагалася кілька разів дотримуватися внутрішньої обіцянки самій собі не нарікати. та однаково зривалася. прочитавши главу "Ноші пілігримів", яка вже сама по собі стала для мене небесним подарунком, я лежала і перераховувала в голові всі дари, за які я щомиті можу і повинна дякувати Богові, про які повинна пам"ятати, коли наступна хвиля незадоволення побутом накриє мене з головою.
в мене такий чудовий-чудовий чоловік, про такого колись я навіть мріяти не могла, він знає всі порухи моєї душі і поспішає заліковувати навіть найменші мої душевні рани. він приймає мене такою, якою я є і ніколи-ніколи не дорікає мені. у мене дуже добрий син. коли я виходжу з хати, залишаючи його, він полишає всі свої цікаві заняття і біжить, щоб обійняти і поцілувати мене на прощання. у мене є віра, яка ніколи-ніколи не дає мені провалитися в чорну безодню відчаю. тобто я можу нарікати, звичайно, але всі ці нарікання - то шторм на поверхні океану, тоді як глибоко я спокійна, бо там на глибині лежить переконання - Бог з нами.
подумала, що варто би було собі записати ці дари, щоб зробити їх ще наочнішими. може, я навіть намалюю колись великі плакати і розвішу їх в кімнаті, як нагадування. поки що обмежилася жж. тим більше, що моя кума Дана запитувала, чому я так мало сюди пишу :)