(no subject)
Мої дні - постіне вираховування часу між зустрічами та розмовами. Розіп'яла перша година, за нею вичавлює нутро своює вагою друга, потім задушливим вогким і утискаючим туманом загортає тишею третя... Тиша звенить у вухах, спочатку тонко, наче крильцями метелика торкається перепонок, метрономом вистукує залізними високими нотами: дзвень-дзвень-дзвень кожних п'ятнадцять секунд, як падають дрібні монети на денце скляної банки. Коли на тому зосереджуватись, звуки стають глибшими, голоснішими і грубішими, заповнюють кімнату, шелестять вкладишами від ліків. Металевий колючий скрежет переростає у ватяний булькіт. Він огортає. Поступово витягую з того панцирю, як черепаха, голову, невдоволено бурмочу у відповідь голосній тиші, намагаюсь струсити з себе сон і втому від однаковості, самотності, від зухвалої самозакоханності. Зась. Ще більше вимучую себе тим полоном, борсаюсь у безсиллі, як в болоті, що засмоктує і душить.
І телефон, вібруючи, пробуджує від привабливого самознищення. Повідомлення надходять з того світу. А далі перша година, друга, тиша...
І телефон, вібруючи, пробуджує від привабливого самознищення. Повідомлення надходять з того світу. А далі перша година, друга, тиша...