Межигір*я
великі забаганки маленької людини. ні, навіть не маленької, мізерної.
відверто кажучи, від масштабності Межигір*я болить серце. болить, бо розумієш що кожна цеглинка, дровинка, травинка тут - це не чесна і клопітка праця однієї людини, а вирваний шматок хліба у сотні українців.
обійти й оглянути все за раз практично нереально. якийсь дядечко бідкався, говорячи, що за годину село своє разом з полями обійти можна, а цю резиденцію не вдалось і за три.
я не скажу, що об*їздила багато країн, але дещо таки встигла побачити. і простори зеленої, ідеально вистриженої трави не поступаються Центральному парку Нью-Йорка ні на грам. частина грецького монументу знаходиться в кращому стані, ніж ті руїни, на яких мені довелось побувати, відвідавши о.Кріт. заглядаючи крізь шибки численних будівель, розумієш що немає тут затишку, все музейно і "па-багатаму". батя старався для себе, як міг. прайси алкоголю на борту корабля, розрахункові чеки на посуд, власна заправка як для судна, так і для автомобілів, 3-D кінотеатр з тронами замість сидінь і то далеко не весь список речей "першої необхідності". одразу стає зрозуміло хто в цій країні відчував обіцяне покращення і певно не хотів йти з займаної посади "так рано", бо ще стоїть недобудований гараж. ще один.
у мене є звичка уявляти себе в шкурі іншої людини, щоб розуміти мотивацію її слів та вчинків. але це той випадок, коли розумієш, що з розбитого дзеркала по шматочкам вже не склеїш нічого путнього. я ніколи не усвідомлю як з таким багажем зламаних доль, крадених грошей та омитими кров*ю руками ця людина засинає вночі і прокидається зранку для чогось ще. і навіть ворогу не побажаєш такого розуміння
