MyDone
я потонула: в політиці, в новинах, Громадському ТБ, у власному патріотизмі, в пристрасті до спілкування рідною мовою, у звеличені героїв революції, в подіях Євромайдану. за демократію, за нормальну владу, за свободу і щиру українську любов. від старту і понині. разом і до кінця
пройшов той час, коли достатньо просто прийти і постояти, показати масовість та єдність, потрібно діяти, будувати історію разом.
я була в ряді тих, хто ходив ще на перші народні віче, вірячи в те, що мирний протест здатен відігравати хоча б якусь роль. а роль відігралась на вірі першим кровавим розгоном. дзвінки стурбованих батьків зранку, яким було важливо пересвідчитись, що в той час мене там не було. і правда не було
наступного дня Михайлівська перетворилася на оберемок затишку. кров підняла спорідненість ще вище. люди були такими до найдрібніших клітиночок своїми, що виникало бажання просто ходити і обіймати всіх по черзі. хотілося розчинитися в тій атмосфері віри, віри в краще майбутнє. амплітуда того мого внутрішнього тепла, яку підтримувало особисте, зливалась з тим зовнішнім, що випромінювали інші навколо. така собі точка комфорту й сміливості йти далі. разом і до кінця
потім приймалися безглузді закони, в жертву революції приносилися перші життя, з цим стало важче жити, але стояти осторонь було б в стократ разів важче
я дуже шкодую, що під час важких ночей на барикади дівчат не пускають. мінімальну жіночу роботу (як от на кухні) виконують добровольці. їх правда настільки багато, що для того, щоб зробити кілька десятків бутербродів потрібно добряче постояти в черзі. а взагалі альтернатив допомоги багато: матеріальна, продуктова, медична і нескінченний деталізований список всього того, на що абсолютно не шкода витрачати гроші, коли розумієш, що наразі то найкращі твої інвестиції
на щастя, зараз дуже багато хороших ініціатив. варта в лікарні - одна з них. чесно, дуже страшно слухати історії чергового лікаря про те, як мітингувальники втрачають очі. вона, ледве не благаючи, просила нас, щоб ми опускали голови і берегли їх більше за все, відстоюючи свої права та свободи. страшні історії про те, як дворічна дитина шоковано розповідає всім, що бачила по ТБ сюжет знущання Беркут над "гоеньким дядьою" і не може відійти від цього кілька днів. страшні історії про те, що відбувається сьогодні і що так важко піддається до припинення. словом, минула та ніч доволі спокійно. але це ще не привід розслаблятися, бо ми й досі разом і точно до кінця. навіть попри те, що поки зовсім неясно коли він настане
пройшов той час, коли достатньо просто прийти і постояти, показати масовість та єдність, потрібно діяти, будувати історію разом.
я була в ряді тих, хто ходив ще на перші народні віче, вірячи в те, що мирний протест здатен відігравати хоча б якусь роль. а роль відігралась на вірі першим кровавим розгоном. дзвінки стурбованих батьків зранку, яким було важливо пересвідчитись, що в той час мене там не було. і правда не було
наступного дня Михайлівська перетворилася на оберемок затишку. кров підняла спорідненість ще вище. люди були такими до найдрібніших клітиночок своїми, що виникало бажання просто ходити і обіймати всіх по черзі. хотілося розчинитися в тій атмосфері віри, віри в краще майбутнє. амплітуда того мого внутрішнього тепла, яку підтримувало особисте, зливалась з тим зовнішнім, що випромінювали інші навколо. така собі точка комфорту й сміливості йти далі. разом і до кінця
потім приймалися безглузді закони, в жертву революції приносилися перші життя, з цим стало важче жити, але стояти осторонь було б в стократ разів важче
я дуже шкодую, що під час важких ночей на барикади дівчат не пускають. мінімальну жіночу роботу (як от на кухні) виконують добровольці. їх правда настільки багато, що для того, щоб зробити кілька десятків бутербродів потрібно добряче постояти в черзі. а взагалі альтернатив допомоги багато: матеріальна, продуктова, медична і нескінченний деталізований список всього того, на що абсолютно не шкода витрачати гроші, коли розумієш, що наразі то найкращі твої інвестиції
на щастя, зараз дуже багато хороших ініціатив. варта в лікарні - одна з них. чесно, дуже страшно слухати історії чергового лікаря про те, як мітингувальники втрачають очі. вона, ледве не благаючи, просила нас, щоб ми опускали голови і берегли їх більше за все, відстоюючи свої права та свободи. страшні історії про те, як дворічна дитина шоковано розповідає всім, що бачила по ТБ сюжет знущання Беркут над "гоеньким дядьою" і не може відійти від цього кілька днів. страшні історії про те, що відбувається сьогодні і що так важко піддається до припинення. словом, минула та ніч доволі спокійно. але це ще не привід розслаблятися, бо ми й досі разом і точно до кінця. навіть попри те, що поки зовсім неясно коли він настане