світло регіни
Важкі мокрі простирадла звисали торпедами вздовж кімнат, заважаючи не тільки перейти від одного простору до іншого, а навіть дивитись один на одного. Казали, що Регіна навмисно обчіплює білизною свою оселю, створюючи лабірнити не тільки в будинку, а й в стосунках. Коли довго дивитись на обличчя Регіни, можна подумати, що вона щоранку тулиться своїми сухими щоками до простирадл, ще вологих і хрустких, як той її улюблений крекер зі смаком вчорашнього дня, і плаче, аж поки стане солоно не тільки від сліз, а й від постійних внутрішніх запитань, які виринають нізвідки і в нікуди зникають.
Отак Регіна жила, без постійної м’якої води і тепла чоловічого тіла, яке б мало обплітати всі її недуги і лишати тільки рубці любові та обіцянок на її кремезному стані. Регіна нікому не говорила ні про баскетбол, ні про безсонні ночі в передчутті наступного змагання, ні про свого сина Костю, якого народила сама - без болі та докорів сумління. Костя й досі жив із Регіною і так само потерпав від самотності, щоразу і повсякчас. Втім, буревії самоти можна розглядати швидше як дар, а не прокляття, бо гамір навколо шовкових душ Кості і Регіни з легкістю викинув би поза горизонти світу їх тіла і улюблені речі, включно зі старим радіоприймачем, що раніше був білий-білий, а тепер вкритий послідом від мух і нагадував тепер швидше полотна відомого американського художника, аніж дорогий і стильний винахід техніки.
Тамара по сусідству, скручуючи свої губи майже у вісімку безкінечності, кричала Регіні в слід, коли та збаралась на роботу: „Твій байстрюк навіть срать не вміє по-людському!”. Слова Тамари, яку давно сприймали як дивну і трохи неадекватну жінку, не мали змісту для оточуючих, відбивались ехом від побілених сусідських хат. І вони, слова Тамари, ні для Регіни, яка ще від часів відлиги мовчки стискала кулаки у великих кишенях свого протертого пальто, ні для будь-кого іншого не мали значення. Регіна стискала кулаки не від того, що ненавиділа Тамару, а від того, що в неї рефлексивно збереглася звичка стискати пошерхлі пальці перед забігом, який вимагав особливої фізичної і духовної напруги.
Звичайно, могло б так статися, що до Регіни написав би листа старий знайомий, ще зі школи, і там писалось би про якісь древні людські таємниці і особливі запрошення. Але ніхто не писав. І вона не писала. Але робила зовсім протилежне, щось дуже неприємне в звичних поняттях розуміння людського і людяного. Про неї на поштовому відділі всі говорили: сама під стелю, а речення до купи не зв’яже. Говорили так само як і Тамара: в голос і без жодних стратегій. Алла, що працювала у секторі продажу різдвяних листівок із кострубатими білочками і лисичками ще з архаїчної епохи, мовчки сопіла коли проходила поруч Регіна і протирала свої величезні окуляри у важкій червоній оправі. Очевидно, Алла мала свої претензії щодо Регіни, яка зайняла я місце у відділі листів. Зайняла, за словами Алли, як „остання у світі скотина”, не запитавши на те ні в кого дозволу, а особливо в неї. Однак хто знав, що місце у відділі листів дісталось Регіні випадково і зовсім непередбачувано.
Перший день на пошті Регіна згадує як свій перший похід в кіно, тоді, в липкий літній день, липкий настільки, що можна було із ямок на тілі збирати мед і розповсюджувати як знаки любові і поваги. Регіна вдягнула найкращі свої туфлі, точніше, єдині свої туфлі, бо все інше, що вона вдягала, це черевики, які подарували на Пасху далекі родичі із Прибалтики разом із смачними шоколадними пірамідками і божественними парфумами J’Adore. З цього приводу на Регіну дуже довго висміювали на вулиці і кликали не інакше як „богата жидовка” і перед кожною Пасхою ігнорували її присутність. Дорогою до кінотеатру Регіни було байдуже, бо вона повністю була омріяна великим екраном перед собою, прохолодою порожнього залу і скрежетом плівки над своєю головою.
Отак Регіна жила, без постійної м’якої води і тепла чоловічого тіла, яке б мало обплітати всі її недуги і лишати тільки рубці любові та обіцянок на її кремезному стані. Регіна нікому не говорила ні про баскетбол, ні про безсонні ночі в передчутті наступного змагання, ні про свого сина Костю, якого народила сама - без болі та докорів сумління. Костя й досі жив із Регіною і так само потерпав від самотності, щоразу і повсякчас. Втім, буревії самоти можна розглядати швидше як дар, а не прокляття, бо гамір навколо шовкових душ Кості і Регіни з легкістю викинув би поза горизонти світу їх тіла і улюблені речі, включно зі старим радіоприймачем, що раніше був білий-білий, а тепер вкритий послідом від мух і нагадував тепер швидше полотна відомого американського художника, аніж дорогий і стильний винахід техніки.
Тамара по сусідству, скручуючи свої губи майже у вісімку безкінечності, кричала Регіні в слід, коли та збаралась на роботу: „Твій байстрюк навіть срать не вміє по-людському!”. Слова Тамари, яку давно сприймали як дивну і трохи неадекватну жінку, не мали змісту для оточуючих, відбивались ехом від побілених сусідських хат. І вони, слова Тамари, ні для Регіни, яка ще від часів відлиги мовчки стискала кулаки у великих кишенях свого протертого пальто, ні для будь-кого іншого не мали значення. Регіна стискала кулаки не від того, що ненавиділа Тамару, а від того, що в неї рефлексивно збереглася звичка стискати пошерхлі пальці перед забігом, який вимагав особливої фізичної і духовної напруги.
Звичайно, могло б так статися, що до Регіни написав би листа старий знайомий, ще зі школи, і там писалось би про якісь древні людські таємниці і особливі запрошення. Але ніхто не писав. І вона не писала. Але робила зовсім протилежне, щось дуже неприємне в звичних поняттях розуміння людського і людяного. Про неї на поштовому відділі всі говорили: сама під стелю, а речення до купи не зв’яже. Говорили так само як і Тамара: в голос і без жодних стратегій. Алла, що працювала у секторі продажу різдвяних листівок із кострубатими білочками і лисичками ще з архаїчної епохи, мовчки сопіла коли проходила поруч Регіна і протирала свої величезні окуляри у важкій червоній оправі. Очевидно, Алла мала свої претензії щодо Регіни, яка зайняла я місце у відділі листів. Зайняла, за словами Алли, як „остання у світі скотина”, не запитавши на те ні в кого дозволу, а особливо в неї. Однак хто знав, що місце у відділі листів дісталось Регіні випадково і зовсім непередбачувано.
Перший день на пошті Регіна згадує як свій перший похід в кіно, тоді, в липкий літній день, липкий настільки, що можна було із ямок на тілі збирати мед і розповсюджувати як знаки любові і поваги. Регіна вдягнула найкращі свої туфлі, точніше, єдині свої туфлі, бо все інше, що вона вдягала, це черевики, які подарували на Пасху далекі родичі із Прибалтики разом із смачними шоколадними пірамідками і божественними парфумами J’Adore. З цього приводу на Регіну дуже довго висміювали на вулиці і кликали не інакше як „богата жидовка” і перед кожною Пасхою ігнорували її присутність. Дорогою до кінотеатру Регіни було байдуже, бо вона повністю була омріяна великим екраном перед собою, прохолодою порожнього залу і скрежетом плівки над своєю головою.