Лисичанськ. Центр і північ.
На превеликий жаль, значна частина території Луганської області нині під контролем ЛНР, де зосереджено найбільша кількість міст, таких як Луганськ, Алчевськ, Хрустальний, Кадіївка, Антрацит та ін. На підконтрольній території України з великих міст залишилися тільки Сіверодонецьк, Лисичанськ і Рубіжне, які я і вирішив оглянути, коли фактично всю Україну вже обʼїздив. Луганська область була єдиною, в якій я ніколи не був, вважаючи, що там нічого особливо цікавого немає, а тепер шкодую, що так і не відвдав Луганськ.
Найзручніший спосіб потрапити в ЛО це потяг Київ-Попасна. В планах в мене було доїхати саме до Попасної, бо вона знаходиться на лінії зіткнення, щоб подивитися на руйнування внаслідок бойових дій. Однак огляд розкладу залізничного вокзалу й автостанції Попасної показав, що звідти мало транспорту їде на північ області, а переважно перетинає лінію зіткнення, тому довелося відмовитися від цих планів і доїхати лише до станції “Лисичанськ”.
Залізнична станція "Лисичанськ" відкрита у 1879 р. в долині Сіверського Дінця. Вона обслуговує одразу два міста з населенням по 100 тис. - Лисичанськ та Сіверодонецьк, однак через складний рельєф діставатись сюди пішки - незручно.
Вокзал, зведений чи-то в 1960-х чи 1970-х рр. і ззовні максимально понурий.
Зате всередині він світлий, чистий і просторий.
А за цей нічний знімок вокзалу до мене підійшли охоронці і перевірили мої документи та інші зроблені фотографії.
Навколишня територія максимально порожня і безлюдна, бо сам вокзал знаходиться в долині Сіверського Дінця між Лисичанськом і Сіверодонецьком на певній віддалі.
Поряд - такий же скромний памʼятний знак воїнам, загиблим під час форсування Сіверського Дінця в роки 2СВ.
Щоб потрапити до міста можна сісти на маршрутку, що якраз збирала пасажирів, але поки я фотографував навколишню територію, вона пішла і мені довелося йти пішки.
Для цього для початку треба було піднятися по максимально вбитим бетонним сходам із обваленими сходинками. Через це деякі люди віддають перевагу ґрунтовій стежці поряд.
Піднявшись по сходам Лисичанська ще не видно, зате видно труби Сіверодонецького обʼєднання "Азот". На передньому плані скромний памʼятний знак жертвам Голодомору.
По крутій вулиці Малиновського по поганому тротуару піднімаюся в місто. Бачу явно дореволюційну будівлю без даху, зате обкладеною новою плиткою.
На Канатній вулиці знаходжу ще один будинок неясного віку. Вулиця названа очевидно на честь вантажної канатної дороги, яка зʼєднувала Білогорівскій крейдяний карʼєр і лисичанський содовий завод «Ліссода», а в 2013 р. була повністю демонтована.
Виходимо до так званої Лисячої балки, на честь якої і названо місто Лисичанськ. Саме тут у 1795 р. було закладено першу на Донбасі камʼяновугільну шахту.
На честь цього у 1995 р. на місці старої стели тут встановили памʼятний знак у вигляді шматка вугля на ніжці.
З одного боку вміщено цитату російського царя Петра І. З іншого - згадка про імператрицю Катерину ІІ.
Такий краєвид відкривається з цього місця на Сіверодонецьк та його промзону.
Ввечері воно виглядає набагато симпатичніше через освітлення.
На узвишші раптово зʼявляється історична забудова. Це колишня Штейгерська школа, історично перший в Україні спеціалізований гірничий навчальний заклад і очевидно найстаріша будівля Лисичанська.
Навпроти неї невеличка Свято-Митрофанівська церква, збудована у сер. ХІХ ст. з тесаного пісковика. Раніше біля храму стояла дзвіниця, розібрана у 1950-х рр.
Сам храм з боку вулиці сховано за типовим універмагом 1950-х рр. з наріжним входом.
Біля універмагу традиційний памʼятник невідомому солдату.
У колишній штейгерській школі нині розміщується краєзнавчий музей.
На його території традиційно встановлені степові баби.
Далі на розі вулиць Мендєлєєва та Довженка стоїть колишній кінотеатр "Октябрський" 1950-х рр., який є офіційно памʼяткою архітектури і містобудування. Нині тут розміщено банк.
По діагоналі від «Октябрського» стоїть одна з найкрасивіших будівель міста - клуб інженерно-технічних працівників.
Він був зведений у 1951 р. за проектом арх. Д. Дзбановського і Є. Іванова.
Деталі декору карнизу і капетелі.
Напівкруглий обʼєм із тильної сторони.
Поряд пролягає вулиця Грушевського, забудова якої складається з видовжених двоповерхових житлових будинків кінця 1930-х рр.
Тут же знаходиться міська адміністрація.
Таблички обома мовами, при чому на кожній вміщено держпрапор і напис Україна, натякаючи чиїм контролем перебуває місто, адже у період із 22 травня по 24 липня 2014 року Лисичанськ перебував під владою ЛНР, допоки його не було звільнено Збройними силами України.
Меморіальні таблички сповіщають і про звільнення міста у 1943 р. і про звільнення у 2014 р.
Виїзд із території міськради має отакий вигляд. Стан доріг у місті місцями жахливий.
За міськрадою на розі Грушевського і Соборної стоїть житловий будинок 1950-х рр., який очевидно колись призначався для співробітників міськради.
Повертаємось до вул. Менделєєва, де біля колишнього кінотеатру стоїть симпатична мозаїка 1960-х років із характерним для тих часів темами.
На вулиці подекуди збереглась як дореволюційна забудова…
…так і міжвоєнка.
Колишня типова їдальня 1950-х рр. Нічний клуб "Космос", напевно, вже теж не працює.
Типовий житловий будинок 1950-х рр.
На розі Менделєєва і проспекту Перемоги стоїть великий кінотеатр "Дружба", який на відміну від "Октябрського" діє.
Поряд із кінотеатром до 2014 р. стояв памʼятник Леніну.
З протилежної сторони стоїть гірничо-індустріальний коледж (раніше технікум) 1950-х рр. Це найбільший вуз у місті і одна з найсимпатичніших будівель.
Меморіальна дошка Героям Радянського Союзу.
Цитати класиків української літератури на першому поверсі гуртожитку технікуму.
Далі по вулиці Сосюри і Гарібальді попрямував до управління Лисичанськвугілля, перед яким встановлено памятник російському рудознавцю Григорію Капустіну, який у 1721 р. відкрив перше родовище камʼяного вугілля на Донбасі. Монумент відкрито у 1960 р.
Саме управління абсолютно непримітне.
Під карнизом вміщено відзнаку «Шахтарська Слава», установлену у 1956 р. за ініціативи міністра вугільної промисловості УРСР Олександра Засядька
Далі вздовж вулиці Сосюри розташовані центральний ринок і автовокзал. Нічого примітного далі фактично немає, хіба що виділяється фізкультурно-спортивний і оздоровчий комплекс "Богатир" 1950-х рр.
Навпроти нього трохи занедбаний стадіон «Шахтар».
Між житловими будинками можна зустріти гори зі шлаку.
По вулиці зрідка ходять тролейбуси. Мережу Лисичанського тролейбусу відкрито у 1972 р. До 1997 р. працювало три маршрути, до 2010 - два, а нині працює лише один (Цегляний завод - склозавод "Пролетарій")
Отже на тролейбусі за 2,50₴ їдемо на північ міста і виходимо на Першотравневій вулиці біля новодільної церкви.
Памʼятник полковнику Івану Гущенку, який загинув у 1943 р. в районі Лисичанська.
На вулиці Лісничого можна побачити житлові будинки, зведені у 1913 р. для робітників скляного і будівничих дзеркального заводів.
Всього було зведено 13 камʼяних триповерхових будинків по 24 квартири в кожному, 6 камʼяних в два поверхи по 87 квартир, три деревʼяних по 16 квартир.
Для Лисичанська це не унікальний випадок: інше подібне дореволюційне робітниче селище зведено для працівників содового заводу на півдні міста.
Поряд у 1950-х рр. для склозаводу «Пролетарій» за типовим проектом зведено палац культури. Металічні арки псують вигляд фасаду.
Навпроти можна побачити один із найбільших териконів міста - шлаковідвал шахти ім. Титова. Нині це гора поросла лісом.
А це кінцева зупинка тролейбусу - склозавод «Пролетарій», заснований у 1913 році як склозавод Лівенгофського товариства.
Неподалік знаходиться залізнична станція "Насвітевич", яку я планував оглянути, але стомився і сів на маршрутку і порямував в протилежну частину Лисичаська, щоб оглянути інші памʼятки зокрема колишній содовий завод та його соціально-житлову інфраструктуру, яка є найцікавішим комплексом Лисичанська.
Найзручніший спосіб потрапити в ЛО це потяг Київ-Попасна. В планах в мене було доїхати саме до Попасної, бо вона знаходиться на лінії зіткнення, щоб подивитися на руйнування внаслідок бойових дій. Однак огляд розкладу залізничного вокзалу й автостанції Попасної показав, що звідти мало транспорту їде на північ області, а переважно перетинає лінію зіткнення, тому довелося відмовитися від цих планів і доїхати лише до станції “Лисичанськ”.
Залізнична станція "Лисичанськ" відкрита у 1879 р. в долині Сіверського Дінця. Вона обслуговує одразу два міста з населенням по 100 тис. - Лисичанськ та Сіверодонецьк, однак через складний рельєф діставатись сюди пішки - незручно.
Вокзал, зведений чи-то в 1960-х чи 1970-х рр. і ззовні максимально понурий.
Зате всередині він світлий, чистий і просторий.
А за цей нічний знімок вокзалу до мене підійшли охоронці і перевірили мої документи та інші зроблені фотографії.
Навколишня територія максимально порожня і безлюдна, бо сам вокзал знаходиться в долині Сіверського Дінця між Лисичанськом і Сіверодонецьком на певній віддалі.
Поряд - такий же скромний памʼятний знак воїнам, загиблим під час форсування Сіверського Дінця в роки 2СВ.
Щоб потрапити до міста можна сісти на маршрутку, що якраз збирала пасажирів, але поки я фотографував навколишню територію, вона пішла і мені довелося йти пішки.
Для цього для початку треба було піднятися по максимально вбитим бетонним сходам із обваленими сходинками. Через це деякі люди віддають перевагу ґрунтовій стежці поряд.
Піднявшись по сходам Лисичанська ще не видно, зате видно труби Сіверодонецького обʼєднання "Азот". На передньому плані скромний памʼятний знак жертвам Голодомору.
По крутій вулиці Малиновського по поганому тротуару піднімаюся в місто. Бачу явно дореволюційну будівлю без даху, зате обкладеною новою плиткою.
На Канатній вулиці знаходжу ще один будинок неясного віку. Вулиця названа очевидно на честь вантажної канатної дороги, яка зʼєднувала Білогорівскій крейдяний карʼєр і лисичанський содовий завод «Ліссода», а в 2013 р. була повністю демонтована.
Виходимо до так званої Лисячої балки, на честь якої і названо місто Лисичанськ. Саме тут у 1795 р. було закладено першу на Донбасі камʼяновугільну шахту.
На честь цього у 1995 р. на місці старої стели тут встановили памʼятний знак у вигляді шматка вугля на ніжці.
З одного боку вміщено цитату російського царя Петра І. З іншого - згадка про імператрицю Катерину ІІ.
Такий краєвид відкривається з цього місця на Сіверодонецьк та його промзону.
Ввечері воно виглядає набагато симпатичніше через освітлення.
На узвишші раптово зʼявляється історична забудова. Це колишня Штейгерська школа, історично перший в Україні спеціалізований гірничий навчальний заклад і очевидно найстаріша будівля Лисичанська.
Навпроти неї невеличка Свято-Митрофанівська церква, збудована у сер. ХІХ ст. з тесаного пісковика. Раніше біля храму стояла дзвіниця, розібрана у 1950-х рр.
Сам храм з боку вулиці сховано за типовим універмагом 1950-х рр. з наріжним входом.
Біля універмагу традиційний памʼятник невідомому солдату.
У колишній штейгерській школі нині розміщується краєзнавчий музей.
На його території традиційно встановлені степові баби.
Далі на розі вулиць Мендєлєєва та Довженка стоїть колишній кінотеатр "Октябрський" 1950-х рр., який є офіційно памʼяткою архітектури і містобудування. Нині тут розміщено банк.
По діагоналі від «Октябрського» стоїть одна з найкрасивіших будівель міста - клуб інженерно-технічних працівників.
Він був зведений у 1951 р. за проектом арх. Д. Дзбановського і Є. Іванова.
Деталі декору карнизу і капетелі.
Напівкруглий обʼєм із тильної сторони.
Поряд пролягає вулиця Грушевського, забудова якої складається з видовжених двоповерхових житлових будинків кінця 1930-х рр.
Тут же знаходиться міська адміністрація.
Таблички обома мовами, при чому на кожній вміщено держпрапор і напис Україна, натякаючи чиїм контролем перебуває місто, адже у період із 22 травня по 24 липня 2014 року Лисичанськ перебував під владою ЛНР, допоки його не було звільнено Збройними силами України.
Меморіальні таблички сповіщають і про звільнення міста у 1943 р. і про звільнення у 2014 р.
Виїзд із території міськради має отакий вигляд. Стан доріг у місті місцями жахливий.
За міськрадою на розі Грушевського і Соборної стоїть житловий будинок 1950-х рр., який очевидно колись призначався для співробітників міськради.
Повертаємось до вул. Менделєєва, де біля колишнього кінотеатру стоїть симпатична мозаїка 1960-х років із характерним для тих часів темами.
На вулиці подекуди збереглась як дореволюційна забудова…
…так і міжвоєнка.
Колишня типова їдальня 1950-х рр. Нічний клуб "Космос", напевно, вже теж не працює.
Типовий житловий будинок 1950-х рр.
На розі Менделєєва і проспекту Перемоги стоїть великий кінотеатр "Дружба", який на відміну від "Октябрського" діє.
Поряд із кінотеатром до 2014 р. стояв памʼятник Леніну.
З протилежної сторони стоїть гірничо-індустріальний коледж (раніше технікум) 1950-х рр. Це найбільший вуз у місті і одна з найсимпатичніших будівель.
Меморіальна дошка Героям Радянського Союзу.
Цитати класиків української літератури на першому поверсі гуртожитку технікуму.
Далі по вулиці Сосюри і Гарібальді попрямував до управління Лисичанськвугілля, перед яким встановлено памятник російському рудознавцю Григорію Капустіну, який у 1721 р. відкрив перше родовище камʼяного вугілля на Донбасі. Монумент відкрито у 1960 р.
Саме управління абсолютно непримітне.
Під карнизом вміщено відзнаку «Шахтарська Слава», установлену у 1956 р. за ініціативи міністра вугільної промисловості УРСР Олександра Засядька
Далі вздовж вулиці Сосюри розташовані центральний ринок і автовокзал. Нічого примітного далі фактично немає, хіба що виділяється фізкультурно-спортивний і оздоровчий комплекс "Богатир" 1950-х рр.
Навпроти нього трохи занедбаний стадіон «Шахтар».
Між житловими будинками можна зустріти гори зі шлаку.
По вулиці зрідка ходять тролейбуси. Мережу Лисичанського тролейбусу відкрито у 1972 р. До 1997 р. працювало три маршрути, до 2010 - два, а нині працює лише один (Цегляний завод - склозавод "Пролетарій")
Отже на тролейбусі за 2,50₴ їдемо на північ міста і виходимо на Першотравневій вулиці біля новодільної церкви.
Памʼятник полковнику Івану Гущенку, який загинув у 1943 р. в районі Лисичанська.
На вулиці Лісничого можна побачити житлові будинки, зведені у 1913 р. для робітників скляного і будівничих дзеркального заводів.
Всього було зведено 13 камʼяних триповерхових будинків по 24 квартири в кожному, 6 камʼяних в два поверхи по 87 квартир, три деревʼяних по 16 квартир.
Для Лисичанська це не унікальний випадок: інше подібне дореволюційне робітниче селище зведено для працівників содового заводу на півдні міста.
Поряд у 1950-х рр. для склозаводу «Пролетарій» за типовим проектом зведено палац культури. Металічні арки псують вигляд фасаду.
Навпроти можна побачити один із найбільших териконів міста - шлаковідвал шахти ім. Титова. Нині це гора поросла лісом.
А це кінцева зупинка тролейбусу - склозавод «Пролетарій», заснований у 1913 році як склозавод Лівенгофського товариства.
Неподалік знаходиться залізнична станція "Насвітевич", яку я планував оглянути, але стомився і сів на маршрутку і порямував в протилежну частину Лисичаська, щоб оглянути інші памʼятки зокрема колишній содовий завод та його соціально-житлову інфраструктуру, яка є найцікавішим комплексом Лисичанська.