(no subject)
Дивно, що я дожив до цих літ... До - таких літ.
Чому дивно, питаєте?
Бо якось так - не тримався за житіє, як інші, з самого дитинства як не справжній.
Якраз оце згадував своїх друзів... З дитинства.
Один зрання почав паять різне радіо-шмарадіо. Я тільки слухав або роздивлявся схеми, шо він мені малював. Схеми-то розумів в принципі, бо батько колись намагався мене зацікавити цим ділом. На радіобарахолку потяг, перед цим схему підсилювача вибрав, переконував, що то буде круто - гучно на весь світ врубити музико... Ось той ринок-толкучку - пам"ятаю, він був безмежне людське море.
Плату із здоровезними конденсаторами - пам"ятаю. Кінцівки регуляторів-резисторів, що збоку стирчали.... Нє, так всередині я нічого і не спаяв, не перейнявся. По схемах трошки зрозумів, на тому і все.
Отако з усім було. Як тільки зрозумів принцип, за яким шось влаштовано, так інтерес і згас. Несправжній якийсь був все життя. Не людина, а модель в масштабі 1 : 1...
Або інше ще: щось почав сам робить - співать, грать або писать, а воно не дотягує до рівня, шо б мене влаштовував. Ну і як можна ставитись до тих потуг серйозно?
А, і з дівками так було - не любові, а моделі любовей, поверхово так само, наче начерно. По-справжньому буде десь потім, вдалині, коли щось зрозумію таке, що стану справжнівм.
Ще з йогами - просвітленнями таке - наче серйозно ж переймався, щось і зараз продовжую, але якось уже без запалу. І без явних досягнень, хоча тим моїм духовностям - років із тридцять вже.
Так і не подорослішав, да... І справжнім не став...
То ж і дивно самому, що протяг мене Господь через це несправжнє життя досьогодні і не позбавив людський світ цієї недосконалої марної моделі.
Може, призначив глядачем? Як ото в театрі (шо його, до речі, я також надкусив) - знає глядач, шо не по-справжньому, а захоплюється сюжетом, оцінює виконання, плаче і сміється, аплодує в захваті...
Вдячний іде собі.
P.S. Чи хоч померти зможе по-справжньму, як гадаєте?